Юрій Макаров

Елітне дзеркало

25 Серпня 2016
Роки три тому всі або майже всі погоджувалися: нічого не буде, не той народ. Неправильний. Сьогодні хай не всі, але багато хто з нас позіхає: нічого не буде, не ті еліти. Не ті.

Слово «еліта» (точніше «еліти», у множині) за останні роки зазнало еволюції. Раніше воно вживалося хіба що у тваринництві/рослинництві: «елітна пшениця», «елітний бичок». Потім у побуті трохи наблизилося до сучасного розуміння, хоча й у специфічному вигляді: «елітна квартира», «молоді дівчата для елітних панів» і навіть (увага!): «елітний секонд-хенд» — їй-Богу, не жартую! Згодом нарешті начиталися Ґаетано Моска та Вільфредо Парето й офіційно визнали бісову очевидність, що не всі в суспільстві мають однакову вагу, не всіх однаково слухають, не всі однаково впливають на прийняття рішень.

Поняття умовне: належність до правлячого класу чи лідерів думок не гарантують ані батьки, ані гроші, ані освіта, ані IQ. Поняття мінливе: сьогодні він еліта далі нікуди, а завтра вже в Москві або Ростові (або на Лук’янівці). І навпаки: сьогодні він ніхто, безробітний, дрібний підприємець, а завтра активіст і визначає шляхи боротьби з корупцією в державі. Тут жодні правила не працюють: Леонідові Кучмі, здавалося б, залишалося хіба що виправдовуватися й писати мемуари, але, хай би як ми до нього ставилися, це ж його відрядили до Мінська мірятися нервами з ляльководами та маріонетками! Заради справедливості згадаймо ще Євгена Марчука.

Читайте також: Попередні підсумки

Отже: нині українські decision maker’и не гідні свого народу, вони надто зажерливі, короткозорі й безвідповідальні. Через них усі негаразди. Спробуйте заперечити.

А от я спробую! Тільки тут доведеться намацати тонку межу між спокусливим гаслом Don’t generalize і правилами формальної логіки, яка без операції узагальнення неможлива. Але спочатку — посилання на тих, кого можна зарахувати до еліт безумовно, за визначенням. Днями Левко Лук’яненко та Олександр Пасхавер синхронно в різних місцях не змовляючись висловили схожі думки: не мала Україна шансу пройти еволюційний шлях від УРСР до нинішньої модерної (гаразд, майже модерної) нації за ту чверть століття, яку нам було відведено історією. Соціум так швидко не змінюється. Деінде (не вказуватимемо пальцем) цього не відбувається взагалі, тож нам іще пощастило з народом, як і було сказано.

Є, щоправда, один звабливий шлях: освічений монарх. Диктатор, який, ухопивши за шкірку, допровадить до раю. Раніше тужили за Піночетом, нині так часто згадують про Лі Куан Ю, що аж тягне на китайську локшину. Перепрошую, але доведеться вдатися до самоцитування: по-перше, для багатьох співвітчизників знаменитий сінгапурський реформатор виступає латентним субститутом Сталіна, по-друге, покажіть мені когось із наявного політикуму, кому ви погодилися б довірити країну в тимчасове керування, бажано ще й так, щоб воно гарантовано не перетворилося на тривале користування. Тобто все одно повертаємося до проблеми еліт.

Читайте також: Біси

Ну як тут утриматися від банальностей? У нас не кастове суспільство, немає ані спадкової аристократії, ані кланової армії як гаранта стабільності (як у Єгипті чи до часу в Туреччині), соціальні ліфти хоч і поламані, але якось іще працюють. Наш правлячий клас за станом розвитку конгеніальний цілому населенню, він є точним зліпком не якоїсь проактивної, проєвропейської частини, а цілої маси українців як вона є. Для того, щоб він суттєво випереджав середній стан мізків по палаті, потрібно повернути до порядку денного першочергові завдання.

Для початку ліквідувати інститут заліковок із купюрами й дисертацій, здертих на 75%. Це важко, але не неможливо. Без освіченості й освіти, яку забезпечують не вчорашні ПТУ, а сучасні університети, інтегровані в світовий інтелектуальний процес, немає взагалі про що говорити. Далі слід зробити так, щоб башибузуки в балаклавах не вибивали двері в офіс IT-компанії, гідної, як справедливо днями зазначив Євген Уткін, адекватнішої нагороди до ювілею. Інакше найпрофесійніші, найбільш мотивовані, найталановитіші українці й надалі пачками залишатимуть Батьківщину в пошуках кращої долі та кращої прокуратури. Нарешті, як доповнення до попереднього пункту (і це, власне, головне завдання): виростити, випестити той клас дрібних підприємців, вони ж відповідальні громадяни, які структурують націю. Виховати повагу до власності й власника.

Не можна покладатися лише на батьківське виховання й цінності, зашиті в національну культуру. Якщо базисні умови провокують щоденне порушення закону, жодна етика — ані протестантська, ані православна, ані якась там іще язичницька — не домінуватиме серед верств, які постачають країні лідерів. «Вони» — це ми, які ще запитання?

А ви давно отримували платню в конверті?