Дмитро Крапивенко

Тузи і джокери

30 Вересня 2016
Політика — заняття нібито елітарне, тому коли й порівнювати його з якоюсь азартною грою, то це мав би бути преферанс, не менше. Втім, українські реалії такі, що, попри загальновідомі правила гри, часто-густо знаходяться охочі перекинутися то в підкидного дурня, то в п’яницю, то в щось таке табірне, босяцьке, що й назву в пристойному товаристві згадувати не годиться.

 Ну й шулерства теж ніхто не скасовував. Тому за всіх нібито прописаних і зафіксованих ходів несподіванки трапляються, і в дурнях опиняється той, хто буквально секунду тому випромінював упевненість у своїй перемозі. Здавалося б, «карти роздали»: минули і президентські, і парламентські, і місцеві вибори, й усі ролі розписані на найближчі чотири-п’ять років. Однак згодних із такою диспозицією знайдеться в політикумі небагато: комусь із цим змиритися не дають нереалізовані амбіції, хтось прагне реваншу, так чи інакше боротьба навіть поміж тими, хто де-юре є союзниками, триває, хай навіть не завжди це оприявнюється, а доходить до громадськості у вигляді чуток.

Кожен український політик в інтерв’ю обов’язково каже завчену фразу: «Мене не цікавлять посади…» Вірити в її щирість було б дуже наївно, тлумачити її в більшості випадків варто так: я вже досягнув дечого, але волів би піти й далі, якщо для цього складеться належна політична кон’юнктура. У самих по собі політичних амбіціях, відкритих чи прихованих, немає нічого поганого, це обов’язковий елемент гри. Питання лише в обґрунтованості цих амбіцій. На кого спиратиметься той чи інший український «бонапарт».

Читайте також: Нові донецькі

Що менш обґрунтовані амбіції, то гучніше про них говорить політик. Прикладів не бракує ані в сьогоденні, ані в недавньому минулому: «перший непрохідний» Анатолій Гриценко, претензії якого на владу ніколи не підкріплювалися жодними рейтингами; Надія Савченко, яка нерідко говорить про намір балотуватись у президенти з метою змінити державний устрій; навіть Сергій Лещенко раз обмовився, що конкуруватиме з Юрієм Луценком за право бути наступником Петра Порошенка. Таке передчасне відкриття карт свідчить лише про бажання піти ва-банк за нульових ставок і віру в диво.

Амбіції самого президента, попри помітне падіння рейтингу, тримаються на чималому колі вимушених прибічників — представників великого капіталу, не обов’язково олігархічного в класичному розумінні, але такого, що має великий інтерес до держави, її можливостей, монополій тощо. Для них Порошенко — це й справді гарант, але не загальнодоступних конституційних прав, а власних бізнес-привілеїв. За належної кон’юнктури вони можуть змінити свого патрона, але тільки якщо його позиції та гарантії будуть переконливими. Роль такого патрона можуть приміряти на себе і Володимир Гройсман, і Юрій Луценко, який усіляко заперечує наявність у себе президентських амбіцій, що може бути лише умовою багатоходової гри «наступник».

Читайте також: Розминка лідерів. Хто прагне більшого у владі

Точно не випадає назвати задоволеними амбіції Арсенія Яценюка та його соратників. У них хоч і не спостерігається потужного фінансового тилу, однак у разі більшої присутності у владі вони могли б зароб­ляти фактичний і політичний капітал, лобіюючи інтереси іноземного бізнесу. Окрім екс-прем’єра більшу владу, вочевидь, хотіли б мати й Олександр Турчинов, якого навряд чи вдовольняє посада секретаря РНБО, й Арсен Аваков, у якого є потужний актив у вигляді МВС та неформальні контакти з деякими комбатами-добровольцями.
Просто мусять бути амбітними політики, яких привели до парламенту Майдан і війна, однак вони наразі навіть більш-менш згуртованої сили неспроможні створити. Ми досі не побачили ані потужного старту правоконсервативного проекту під проводом Андрія Парубія, нечітко оформлений і проєвропейський ліберальний рух, виразником якого могла б стати «молодіжка» «Самопомочі» чи ДемАльянс. Перед патріотичним середнім класом знову постало питання: кого можна було б підтримати на виборах, якби вони відбулися завтра? І чіткої відповіді на нього він не отримав.
Марять дочасними виборами популістські політсили — підвищення тарифів забезпечує зоряний час для Юлії Тимошенко та Олега Ляшка. Нові парламентські перегони втішили б їхнє бажання мати більший політичний вплив, але знову ж таки швидше на рівні «золотої акції» в новій коаліції. Брати більше влади, але ділитися нею, плюс брати відповідальність за непопулярні реформи навряд чи входить у їхні плани.

Читайте також: Перший засів. Ким представлений Майдан у парламенті

Свої політичні пристрасті киплять і в казані Опозиційного блоку та інших політсил «колишніх». Тут намітилася зміна поколінь: замість дещо розгублених і дезорієнтованих учорашніх «тузів» Партії регіонів на перший план починають виходити такі персонажі, як Віталій Хомутинник чи Євген Мураєв, які мають менший багаж «проклятого минулого», однак не полишають надії посилити власні позиції на електоральному полі своїх старших партайгеносе.

Отже, боротьба амбіцій у нинішньому політичному сезоні лише загостриться, і, схоже, більше шансів на перемогу в того, хто має міцне опертя і не надто голосно заявляє про свої плани на майбутнє.

Новини RedTram

Loading...