ОНУХ

Мухи окремо, котлети окремо

2 Березня 2018
Нарис до есе про модернізацію, модернізаційну пастку, множину сучасностей, інтелектуальну вірогідність та інші нісенітниці

У виданні Korydor, онлайн-журналі про сучасну культуру, який створив, розвиває і підтримує Центр сучасного мистецтва (є наступником Центру сучасного мистецтва, заснованого з ініціативи Джорджа Сороса в межах багаторічного проекту «модернізації» українського культури), опубліковано есе Олени Червонік, стипендіатки з кураторства сучасного мистецтва у Філадельфійському художньому музеї. Есе має назву «Арсенальний модернізм» і є спробою аналізу місії та стратегії «Мистецького арсеналу» в Києві.

 

«У вузькому сенсі, пише авторка, це текст про стратегію роботи Мистецького Арсеналу, у ширшому ― про те, чим був модернізм як світоглядна парадигма та чи можемо ми сьогодні посилатися на цю парадигму як на досі дієвий, конструктивний механізм побутування соціуму та культури».

 

На основі вступних слів авторки можна додуматися до відповіді. Після довгого і не позбавленого пізнавального потенціалу звіту про книжки, які авторка ревно студіювала, ми зрештою доходимо до проголошеного нею вироку (в зображеному нам процесі вона виступала в ролі і прокурора, і судді, а місця для захисту не передбачила), і звучить він так:«На жаль, керівництво та наглядова рада Арсеналу нездатні помітити, окреслити та надати вербального виміру для… нової немодерної суб’єктності. На жаль, в описі місії Арсеналу ця інституція ― не «парламент речей» не хаб, не портал, не місце формування нової демократії.…Отже, реальна проблема Арсеналу ― дискурсивна: в невмінні адекватно описувати свої власні дії. Ця розірваність між дією та її вербальним означником, та сама німота культури, яку позбавили голосу говорити про саму себе, ― симптом (пост)колоніального становища країни, що виявився зокрема у колапсі гуманітарних наук.  І далі: …Культурологічний та мистецький дискурс, чи в його публіцистично-критичному застосуванні, чи в політично-управлінському створенні стратегій та місій, залишається посутньо колоніальним, тобто збаналізовано вихолощеним проголошенням беззмістовних формул часів «холодної війни». На жаль, цей дискурс «арсенального модернізму» залишається свідченням німоти української культури, що досі не вміє адекватно промовляти себе».

 

Як член Ради розвитку Арсеналу (а не правління, як вважає авторка есе) я приймаю близько до серця дійсні та уявні провини дирекції і колективу Мистецького Арсеналу. Але одне не дає мені спокою. Раніше в тексті авторка зауважила: «…повернуся до стратегії розвитку Арсеналу, яка на позір виявляється абсолютною калькою риторики ЦСМу соросівських часів: заклик на кшталт «сприяти модернізації українського суспільства та інтеграції України до світового контексту» можна було щиросердо вимовляти лише в 1990-х та лише приїхавши до України з деінде». Це про мене, а далі вже безпосередньо й безпардонно: «…У розмові про культуру надзвичайно показовими тут є слова Єжи Онуха, одного з директорів київського ЦСМу (цікаво, чому з-поміж трійки колишніх директорів тільки мене спіткала така честь), цитовані в статті Лозового…» Далі йде некритична цитата з вторинного джерела від автора, що й сам узяв цитату з неавторизованого інтерв’ю. Але це все неістотне для дослідниці з науковими амбіціями. Адже мета освячує засоби. Важить те, що слова, а мабуть, і дії Онуха були «сповненим моралізаторства патерналістським пафосом». Для невтаємничених додам, що директорка Мистецького Арсеналу Олеся Островська за часів, коли я був директором соросівського ЦСМ, була поряд із Юлією Вагановою моєю найближчою співробітницею. Думаю, ця дрібна деталь проливає трохи світла на контекст аналізу пані Олени.

 

Читайте також: Fast-fashion

 

А тепер кілька зауваг про заявлену авторкою тезу, а саме: неактуальність уявлення про «модернізацію». По-перше, значення терміна модернізація лишається незрозумілим. По-друге, не існує жодного канонічного тексту, де б ішлося про гіпотезу модернізації, а це означає, що частина припущень теорії модернізації явна і висловлена, а частина ― прихована і невисловлена, частину припущень ми приймаємо усвідомлено, а частину ― неусвідомлено. По-третє, класична теорія модернізації становить продукт свого часу і тому мала в минулому політичну функцію, тобто була ідеологічно «обтяжена». По-четверте, парадигма модернізації змінювалася в часі, зазнавала багатьох модифікацій і, без сумніву, відкрила не закінчену досі дискусію на тему суспільного розвитку.

 

Комуністичні держави з усіма своїми «претензіями» на «модернізацію» були охарактеризовані як «модернізаційна пастка», «імітаційна модернізація» та «облудна модернізація».Припущення, мовляв, там, де починається модернізація, мають початися процеси демократизації, виявилося хибним і становило приклад «видавання бажаного за дійсність».Політичний устрій не конче повинен виникати з модернізації, а отже, навпаки, результативна модернізація вимагає політичного устрою (Гантінґтон).

 

Читайте також: Синій Місяць, «полярний вир» та інші дива

 

На місці старих уявлень про теорію модернізацію народилися нові: рефлексивна модернізація, екологічна модернізація, неомодернізація, зрештою уявлення про «множину сучасностей» Шмуеля Айзенштадта, згідно з яким модернізація ― універсальний процес із великим багатством форм. Модернізація в такому розумінні не має нерозривного зв’язку з Західним світом, тому й не повинна мати постколоніального присмаку, який так дратує авторку. Ну, і наприкінці питання вірогідності. Директорка Мистецького Арсеналу Олеся Островська з усіма своїми вадами є для мене вірогідною постаттю, бо за нею стоять досягнення, які легко перевірити, роки праці і тяжкої розбудови своєї кар’єри як відкритої до змін керівниці культурної установи. Вірогідність пані Олени (як кураторки, критика, теоретика) досі перебуває в процесі випробування, тому їй варто засвоїти українську ще домодернізаційну приказку: «Мухи окремо, котлети окремо».

 

 

 

Новини RedTram

Loading...