Євген Моісеєв

Інтернатський

30 Травня 2018
Мене звуть Євген Моісеєв, мені 32. Я родом із Краматорська. Розповім сумну історію з гарною кінцівкою.

У нас була дуже велика сім’я. У мами четверо синів, я наймолодший. Тато був третім у своєї мами, і він випускник інтернату. До нас постійно приїздили дідусі, бабусі, дядьки, тітки. Але моя сім’я вела кримінальний спосіб життя: обманювала людей, вживала наркотики, тато грав у карти. Такі часи були. Й одного року на нас зійшло якесь прокляття: тата й брата посадили у в’язницю, мама захворіла на туберкульоз, дядько й тітка померли, за ними дві пари бабусь і дідусів. У п’ять років я опинився на вулиці.

 

Пам’ятаю тільки уривки з дитинства. Пам’ятаю, як збирав хліб, який люди викидали у вікна пташкам. Їв його, тому що іншої їжі не було. Пам’ятаю, що боявся темряви, на вулиці пересувався нишком за дядечками й тітоньками, щоб інші думали, що це мої батьки. Мене почали відловлювати соціальні служби. Віддали в дитбудинок у Краматорську, потім — в інтернат у Маріуполі. Коли мені виповнилося сім, мама померла в лікарні від туберкульозу. Не знаю чому, але в інтернаті я забув усю свою сім’ю.

 

Читайте також: Державні діти: шанс чи його позбавлення

 

Життя в інтернаті не було зовсім поганим. Моїх виховательок звали Марія Василівна й Ніна Кирилівна. Ми їх дуже любили й до певного віку називали мамами. Мій клас був найстрогішим. Різок я отримував тричі на день, і це було класно. Бо інші класи їх не отримували й ходили постійно брудними, зі смердючими шкарпетками. Прогуляти урок було неможливо: ти потім не їси, не спиш, стоїш у кутку із лобом, обмазаним зеленкою. І це я не про погане зараз. Із самого дитинства нам прищеплювали любов до читання, я досі пам’ятаю дуже багато пісень і віршів, які декламував перед директорами заводів, щоб вони дали грошей інтернату.

 

Інтернатські намагалися одне одного підтримувати, але частішими були взаємні знущання. Там усе дуже просто: хто сильніший, той має рацію. І були найсильніші. Якщо ти, наприклад, узяв у такого цигарку, то будеш винен цілий блок. І ти йдеш на злочин. Бо якщо до вечора блоку не буде, ти помреш. Ідеш повз сигаретний лоток, хапаєш цей блок і біжиш. Один такий хлопець повісився через певний час, бо не витримав тиску.

 

Я був слабкою дитиною, тому постійно був неправий. Мене били, але я не міг нічого вдіяти. Я постійно думав, що негарний, що в мене нічого не вийде, що я не маю майбутнього, що ніхто мене не підтримає. Уперше спробував клей у сьомому класі. Я втікав з інтернату п’ять разів. Жив у спецприйомниках, підвалах, на вулицях. Ходив красти метал, тому що ми постійно були голодними. Пам’ятаю ці сніданки в інтернаті: перлова молочна каша, яку ти не можеш їсти, її ніхто не може їсти. Я йшов на уроки голодний, щодня паморочилося в голові. Єдине, що їв на сніданок, — це хліб і шматочок масла. Поїсти можна було лише в обід, тому що давали якийсь суп. Увечері знову незрозуміла каша. І так роками. Тому ми крали все підряд і купували копчену кільку. Відправляли дітей у під’їзди: вони стукали у двері й жалібними голосами просили поїсти.

 

Читайте також: Ви знаєте, як зробити нам боляче

 

Коли я був у восьмому класі, звільнили моїх батька й брата. Ми зустрілися, і вони напоїли мене «молоком» із трави. Почалися наркотики, я спробував їх усі. Після цього потрапив в училище, і це училище досі нас, інтернатських, пам’ятає. Ми весь перший рік нюхали клей. На другому курсі почали пити, а алкоголь — це катастрофа: починаючи зі зґвалтувань і завершуючи самогубствами (мій друг вистрибнув з вікна і розбився на смерть). На третьому курсі я вже був у розшуку в п’яти містах. У дев’ятнадцять мене посадили. У в’язниці сиділи мій дідусь, батько, дядько, мама, брат. І всі друзі також сиділи. Я не знав інших людей.

 

Коли жив у Добропіллі і їсти було нічого, ми ловили котів. Звідти я приїхав до Києва під чужим паспортом, тут на будівництві познайомився з людиною, яка постійно кудись їздила, у якусь церкву. «Куди ти їдеш?» — «У церкву». — «А що в церкві?» — «Люди». — «Що за люди?» — «Поїхали, подивишся». Ми поїхали, і я побачив людей, із якими захотів лишитися. Я пам’ятав, що в інтернат приїздили якісь віруючі, привозили подарунки. І це були єдині люди, які виявляли любов. Я на них дивився й думав: що з ними не так? Вони усміхалися, говорили щось хороше, забирали додому, годували. Я повірив цим людям. Із цього моменту моє життя почало змінюватися.

 

У мене вийшло, я перевиховався. Раніше крав — тепер беру на роботу інших. Раніше просив — зараз даю. Раніше був безвідповідальним — тепер узяв відповідальність за свою сім’ю, за дітей в інтернатах, яким ми допомагаємо.

 

Читайте також: Державні діти: досвід переформатування в Бахмуті

 

Я не вірю, що інтернат здатний виховувати нормальних дітей. Будь-яка сім’я краща за будь-який інтернат. Діти-сироти люблять своїх батьків. І я нікому іншому не потрібен, крім своїх батьків. Найгірше, що відбувалося зі мною в інтернаті, — це відчуття, що я сам і нікому не потрібен. Це травма. Тому такі діти вбивають людей, крадуть. Коли я крав, як ви думаєте, було мені боляче, що я краду в людей? Ні! І це найстрашніше. Немає совісті. Тому що злий на всіх: «Вам усім добре, ви ж домашні!»

 

Сьогодні моя історія гарна. Я одружений сім років. Із дружиною ми вперше поцілувалися на весіллі. У нас троє чудових дітей, одну з них удочерили. У мене IT-компанія зі штатом 26 людей і річним обігом $250 тис. Минуло багато часу, поки я усвідомив, що нормальний, не недоумок, у мене вийде, я не слабкий.

 

Я дістав свободу від наркотиків, алкоголю. Десять років працюю зі своїми комплексами, і психолог каже, що мені ще довго із собою розбиратися через усі свої інтернатські травми.

……

Євген Моісеєв — випускник інтернату та член Національної дитячої ради при Уповноваженому Президента України з прав дитини. Цей монолог він виголосив під час виступу на заході, присвяченому реформі інтернатів для дітей.

Новини RedTram

Loading...