Культура 2016-04-15 13:31 Трегуб Ганна
  ▪  

Світлана Алексієвич: «Ми звикли, що на війні всі стріляють. Виявилося, є ще така війна, на якій страждають»

Лауреатка Нобелівської премії з літератури 2015 року Світлана Алексієвич розповіла Тижню про жанр документального роману й зміну усталеного письменницького канону, про війну та Чорнобильську трагедію очима жінки, а також про те, чому ­запізнюються східноєвропейські нації, і про ­живучість зла.

У довгому списку нобелівських лауреатів ви чи не перша закріпили в літературному каноні місце так званого документального роману, хоча як такий він не є вашим особистим винаходом. Ідеться про складний синтетичний поліфонічний жанр на межі журналістики й літератури. Наскільки важко на письмі залишити факт фактом, не позбавивши його психологізму?

— Документальний роман аж ніяк не чистої води журналістика. Це література. Я думала, як повернутись і зафіксувати з дитинства чуті голоси? Дещо є у книжці Софьї Фєдорчєнко «Народ на війні», але там це зроблено інакше. Багато що мені довелося зробити і спробувати. Зрозуміла: якщо я плачу, то й читач плакатиме і йому написане мною буде цікаве й важливе для того, щоб зрозуміти.

Життя змінюється, пришвидшується. Музика, образотворче мистецтво шукають нових форм. А чому література не повинна їх шукати? Я від цього відштовхувалася. Красне письменство прагне залишатися в нормах канону. Але чом би не змінити канон? Ось я його і змінила. Пригадую, серед листів до композитора Ґлінки є один, у якому хтось із друзів описує його твір як надзвичайно чудову річ і запитує із захватом, звідкіля він бере ці неймовірні звуки. Ґлінка відповів, що джерелом, звідки походять його мелодії, є саме життя, бо щось узято із сільського танцю, щось — із весілля, а щось — із глибин закоханої душі. Я подумала: щось подібне можна зробити й у літературі.

Були речі, які я зробила і сформулювала раніше, ніж їх усвідомила. Насамперед це стосується першої жіночої книжки. Думаю, що йдеться про інтуїтивне. Знаєте, те, що туди потрапило, склалося з розповідей, коли мені щось розказували й додавали: «Це щоб ти зрозуміла». А писати, мовляв, про це не треба, бо написано має бути інше. Писати треба чоловічий канон, про те, як рота зайняла висоту. Спершу вони не сприймали, коли я їм давала прочитати дещо з написаного, обурювалися навіть. Їм здавалося, що вони не будуть героями. А так же їм того кортіло! Нині все інакше. Я узаконила цей жанр завдяки книжці «Цинкові хлопчики». Надрукували її вже в час перебудови мільйонними тиражами. Спочатку ветеранські ради виступили проти, бо як же так, жінка показана фізіологічно достовірно, з менструацією? Є там епізод, коли йдуть дорогою жінки, а солдати бояться їм на ноги глянути. А далі суспільство почало переконувати, що так, це є правдою і за це ми їх любимо, бо вони здійснили неможливе. Чи протестували спочатку жінки супроти написаного й показаного мною? Звісно. Вони на війні корилися чоловікам, вдома було те саме. Суспільство ж бо патріархальне й потребувало часу, щоб вони прийняли написане мною.

Читайте також: Docudays: Холодний душ для ведмедика

Пуста інформація та сухі факти не потрібні. Мають бути задіяні серце й розум людини. Що з того, що хтось дістає інформацію, мовляв, загинуло стільки-то осіб? Нічого така інформація не дає. А от як дати відчуття глибини болю і трагедії? Я довго думала, як це відтворити. Зрозуміла, що тільки через історію любові. Тільки тоді люди здригнуться. Справді, у десятках країн світу саме за оповіданням «Вона все сказала» ставили театральні вистави. Тут усе разом: смерть, краса, Чорнобиль. Усе поряд.

У «Цинкових хлопчиках» і першій вашій книжці «У війни не жіноче обличчя» про війну багато розповідають жінки. Коли і як до вас прийшло рішення показати війну їхніми очима? Яка вона, ця до кінця не висловлена війна?

— Ідеться передусім про враження з мого дитинства. Село по війні було переважно жіночим. Коли я приїжджала до бабусі в Україну, то лишень зрідка в її селі бачила чоловіків. У Білорусі чоловіче населення в ту війну винищили. Іще стійкий спогад того часу: інваліди без рук та ніг, що пересуваються на дерев’яних колясочках при самій землі. Постійно були жіночі розмови. Пригадую жінок у білих сорочках, побілені хати й вечірні бесіди їхні про війну, зовсім не схожі на те, що писали в книжках. Мої батьки були вчителями, і дім наш наповнювала різна література. Але всі ці книжки були якимись іншими, від них не ставало так пронизливо страшно й незрозуміло, як від отих розмов.

У жінок зовсім інакша війна. Вони не є заручниками чоловічої культури війни — такими, як самі чоловіки. Змалку запам’ятала, що жіноцтво, яке бачило й пережило війну, про неї говорило не як про героїзм, а як про вбивство: ідеш після бою, і лежать убиті німці, а поруч убиті червоноармійці. І ті, й ті молоді, красиві, усіх шкода. Шкодували за втраченими життями, зникненням часу. Лише жінки розповідали, як страждали птахи або коні. Для мене це були несподівані повороти. Я була радянською дівчинкою, вихованою в радянській школі, і от одного разу зіткнулася з величезним, зовсім не знаним для мене світом. Мене як представницю іншого покоління саме це й цікавило, а не те, як одні героїчно вбивали інших.

Афганська війна була страшна. Безпосередню участь у бойових діях тоді брало надзвичайно мало жінок, бо їх до тієї справи не допускали. Вони були лікарями, медсестрами тощо. Матері й дружини тих, хто там воював, розповідали, що там та як, і от із їхніх слів відкрилась інша війна. Ми звикли, що на війні всі стріляють. Виявилося, є ще така війна, на якій страждають. Як жити тим, хто втратив дітей? Пригадую розповідь Тамари Догнар про загиблого сина, коли вона розповідала, який він був красивий і як їй шкода цієї знищеної краси. Задум був написати таку книжку про війну, щоб навіть генералів нудило від того, наскільки все те було безглуздо. Не знаю, чи так гостро вони відчули це послання, якщо читали написане мною. Фактом залишається інше: два роки, приблизно до початку правління Ґорбачова, цю книжку не хотіли друкувати.
Патріархальна культура зосталася дуже сильною навіть попри радянську владу, котра, хоч як це дивно, зробила доволі багато для жіночої емансипації. Людська культура відводила жінкам отаке місце. Якісь речі залишилися й досі. Дуже багато що відбувалося з огляду на культурну звичку. Багато чого чоловіки не сприймали. У найкращому разі жінки могли прикрашати офіцерський побут. Дуже багато чого справді залежить від культури.

Виявилося, що в українського спротиву російській агресії цілком жіноче обличчя — льотчиці, офіцера ЗСУ Надії Савченко. Чи можемо говорити про неї як про символ опору новому варварству?

— Коли я написала книжку «У війни не жіноче обличчя», мені здавалося, що таких людей, таких жінок більше ніколи не буде, бо вже немає за що так битися. Здається, у Росії та Білорусі люди перестали любити свою батьківщину, бо там панують якісь зовсім незрозумілі, не ті, що ми хотіли, особи. Мені здавалося, що споживацтво й матеріальні інтереси захопили всіх. Але ж ні. З’явилася зовсім інша людина — і виявилося, що все на місці, що є ось такі сильні жінки. У Надії Савченко дуже сильні вчинки. Аби ж вона лишень лишилася жива й не стала калікою, бо знести таке знущання, яке коїться над нею, важко, та й сухі голодування — це вам неабищо, бо уражають не лише тіло, а й психіку.

Читайте також: Жак Лежандр: «Французи давно усвідомили, що розвиток їхньої мови не може відбуватися за рахунок пригноблення і знищення місцевих мов»

2016-го виповнюється 30 років від моменту ядерної катастрофи на Чорнобильській АЕС. «Ми не знаємо, як із цього жаху видобути сенс» — таку характеристику ви дали цій трагедії на початку книжки «Чорнобильська молитва: хроніка майбутнього», зазначивши далі, що йдеться про феномен, гірший за табори й війну. Наскільки він лишився незрозумілим і чого про нього ще не написано?

— Я завжди казала, що це явище навіть гірше за Голокост. Чорнобиль став абсолютно новим феноменом в історії. Це була війна, але зовсім в іншому її варіанті. Евакуювали людей — старі не хотіли покидати свої домівки. Вони не розуміли, від чого втікати, адже все навкруги залишалося зовні таким самим, як доти. Коли відбувається війна в такому образі, як зазвичай, то йдеться про чужих солдатів, вибухи тощо, тобто речі більш-менш зрозумілі. Ви­явилося, існує інший варіант смерті, в інших личинах, під іншими масками. І це було зовсім не відомим для літератури: навіть якщо атом існував як уособлення смерті, то це був воєнний атом — бомбардування Хіросіми й Нагасакі, потужний вибух, після якого щось відбувається. У Чорнобилі вибух стався десь далеко, і його вже навіть загасили, а люди не переставали вмирати, і на траву не можна сісти, у річці не скупаєшся. Миють дороги, дрова. В один момент усе навколо неначе збожеволіло. То був зовсім незрозумілий час. Чи не вперше з’ясувалося, що наука не є всесильною і покладатися на її знання годі, бо вона вже сама здатна творити зло супроти людини. Річ у тім, що людина, не здатна сповна опанувати сили природи, займає непритаманне їй місце пана, хазяїна. Із природою треба по-іншому. Один із моїх героїв каже: «Прийти навшпиньки й зупинитися. Замилуватися світом і знайти своє певне місце в ньому».
Чому моя книжка про Чорнобиль має підзаголовок «Хроніка майбутнього»? Ще ніякої Фукусіми не було, але я не мала сумніву, що світ не зміниться, йтиме й далі шляхом підкорення природи. У ХХІ столітті люди начебто зрозуміли, що торований таким чином шлях хибний. Адже людина як така не є істотою, котра швидко відкриває для себе сенс усього довкола. Хіба багато книжок про Чорнобиль або Фукусіму? Ні. Ці речі досі незрозумілі.

Ви багато пишете про Білорусь як про націю, що запізнилася, як про «маленьке, хворобливе, амбіційне суспільство». Як бути з тим, що слово має вагу і зневіра соціуму вслід за інтелектуалами в силі й суб’єктності своєї нації та мови веде до сепаратизму?

— Я кажу так, як розумію. Не будучи політиком, формулюю питання таким чином, як це цікаво мені, а не на рівні політичному. Той рівень мені не цікавий, бо щоб працювати на ньому, потрібно зовсім по-іншому дивитися на речі. Чи є сенс бачити в росіянині чи українці втілення всіх бід? Ні, я так не думаю. Для мене немає сенсу формулювати національні банальності. Хочеться писати інакше.

Річ у тім, що більшовики та їхній проект соціалізму зупинили природний розвиток підкорених ними суспільств. Як виходити з такого стану, не знаю. Запитання до письменника про те, як жити далі, складні.

Історично з білоруською мовою трапилося безліч пертурбацій. Спочатку її забороняли поляки, потім росіяни. Вони не давали білорусам розмовляти своєю мовою, принизивши її до статусу мужицької говірки. Сталін винищив усю національну еліту. Ніщо нізвідки не береться.

Мову не завжди знищують разом із носіями. Купа прикладів, коли людей змушували говорити чужою і вони навіть звикали до такого стану речей. Можна спілкуватись іншою мовою, бо ж австрійці розмовляють німецькою, але це не випадок Білорусі.

Читайте також: Херардо Анхель Буґайо Оттоне й Тамара Сабала Утрійяс: «Сарсуела є дуже хорошим способом,щоб зрозуміти різноманітність Іспанії»

Нині маємо час образ. Росіяни ображені на українців, а українці — на росіян за те, що вони чинили впродовж історії. На останніх є образа й в інших народів, бо ж Росія була імперією, — сьогодні їх не сприймають і не приймають. Гадаю, що колись настане той час, коли Росія буде не такою величезною, як нині, а меншою країною з російським населенням і це нікого не турбуватиме.

Не думайте, що все це пов’язано лише з радянським часом. Якщо зазирнути в листи Турґєнєва чи інших письменників, зокрема тих, котрі їздили за кордон, то побачимо, що всі вони говорили таке: російські купці й росіяни загалом не почувалися там повноцінними. У спогадах Достоєвского це добре зафіксовано: він дуже не любив Європи, бо відчував у ній свою неповноправність. Білоруси, українці, росіяни — ми всі дуже запізнилися. Час відіграє тут надзвичайно велику роль. Якщо перший університет Італії з’явився в ХІ столітті, то що тоді було в нас? Ось у чому річ.
Чи знаємо ми напевне, як буде через сотню років? Думаю, настане абсолютно інший світ. Може, тоді для людей зовсім не важливим буде все те, про що нині бурхливо дискутують. Якою буде людина? Із залізним тілом, такою, що живе по 200 років? Хто знає, можливо, питання національної належності не матиме такого значення, як нині. Уперше побувавши в Чорнобилі, я зрозуміла, що світ таки справді може піти шляхом самознищення. Немає значення, хто ти, росіянин, білорус чи українець, бо передусім ти представник певного біологічного виду, який може бути знищений. А як щодо рівності з іншими біологічними видами? Це зовсім інші питання, які не зводяться до образи.

Падіння СРСР 25 років тому не виявилося фінальною точкою існування того абсолютно нелюдського цивілізаційного проекту. Війни та конфлікти, спричинені Росією за всі ці роки, зокрема у Грузії та Україні, гроно сірих зон на пост­радянському терені, які тримають у напруженні Європу і світ, показують, що радянський проект і червона людина досі живі й не підуть без бою. Чому в свободи така неймовірно дорога ціна?

— Страшна ціна свободи, яку ми всі платимо, є такою, бо нині ми виходимо з мороку, видираємося звідти, хочемо переписати темні сторінки історії. Сьогодні вирішуємо ті проблеми, які в Європі були актуальні в ХІХ столітті. Культура в людині не є надто потужною. Вона швидко скресає під час страшних випробувань. Виживання, боротьба й культура — це різні речі. Людина хоче жити, вижити й заради цього багато на що здатна.

Не думайте, що нині найстрашніший час. Роки більшовицької революції, громадянської війни, ­Голодомору були страшніші. Зло, на жаль, живе серед людей і житиме надалі. Майбутнє сьогодні дуже важко прогнозувати, і його всі бояться. Нічого нормального в цьому немає. Раніше люди вірили у світле завтра або принаймні у краще за сьогодні. Вони були щасливіші за нас. Ми боїмося свого майбуття: а що як раптом воно страшніше, ніж сьогодення?

Чи плануєте в майбутніх книжках відійти від тематики війни та катастроф? Про що і як вам хотілося б написати?

— Є дві теми, що нині мені цікаві. Це смерть і любов. Жанр залишиться незмінним: розмови з людьми. Що я хочу цим показати? Ще не знаю. Збираю матеріал останні років сім, але маю лишень базу, своєрідний безлад. Не знаю наразі, що там має бути головне. Написати про любов і смерть? А скільки вже всього написано... Шукаю власні кут зору, точку відліку. ­Головне в моїй роботі — це не вивалити купу хаосу й жаху, а знайти свій погляд. Поки що працюю над ­філософією того, що має з’явитися.

--------------------------------

Світлана Алексієвич — російська письменниця й публіцистка білоруського походження. Має низку міжнародних літературних нагород. Лауреат Нобелівської премії з літератури 2015 року. У 1967-му вступила на факультет журналістики Білоруського державного університету. Авторка книжок «У війни не жіноче обличчя» (1983), «Останні свідки. Сто недитячих розповідей» (1985), «Цинкові хлопчики» (1989), «Зачаровані смертю» (1993), «Чорнобильська молитва: хроніка майбутнього» (1999), «Дивний олень вічного полювання» (2006), «Час second-hand (кінець червоної людини)» (2013).