Економіка 2016-07-21 15:21 Мельничук Віталій , Буткевич Богдан

Про ваучери та людей

Чому приватизація в Україні не привела до появи нації власників, а породила олігархат

На момент розпаду СРСР близько 96% усіх підприємств на території України перебувало в державній власності. Не кажучи вже про квартири та землю — тут цифра наближалася до 100%. Питання, як усе те, що ще вчора було «народним і своїм», поділять між людьми, було на той час чи не ключовим. Адже рішення, кому належатимуть кілька десятків квадратних метрів хрущовки, у яких проживала більшість українців, або колгоспні гектари, могло підірвати суспільство не менше, ніж питання мови, релігії чи національності. Вийшло дуже по-різному. Концепція приватизації мала на меті, щоб кожен громадянин став власником, і не тільки квартири, а й відповідної частки національного багатства. Тому було обрано так звану сертифікатну приватизацію, відповідно до якої кожен мав отримати безплатно свою частку всенародної власності й міг нею розпорядитися так, як забажає. Із землею так само. Однак «что-то пошло не так», і замість майже 52-мільйонної на той момент нації власників приватизація породила нинішню олігархічну економіко-політичну систему. Та й, за великим рахунком, так і не була доведена до логічного завершення.

Отже, ідея, від початку закладена в основу приватизації, була по-своєму шляхетна та майже по-християнському справедлива. Мовляв, увесь народ працював на національне багатство? Отже, кожен має право на його рівну частку у вигляді приватизаційних майнових сертифікатів, приватизаційних житлових чеків та приватизаційних земельних бонів. Планувалося приватизувати до 70% вартості майна державних підприємств, що взагалі підлягали приватизації, і таким чином створити «потужний прошарок власників як першооснови та головного суб’єкта й рушія ринкових перетворень».

Читайте також: Майно як баласт

Щоправда, з невеликими обмовками. Так, у приватизації квартир могли брати участь лише ті, хто мешкав у державних квартирах (таких була абсолютна більшість), землі — ті, хто був реально зайнятий у сільськогосподарському виробництві. А ось у приватизації майна підприємств — усі без винятку. На все це відводилося буквально два-три роки, після чого всі громадяни, які вже мали стати власниками, змогли б через звичайний фондовий ринок торгувати акціями в грошовій формі. За великим рахунком, так і сталося. Ось тільки з чималим відхиленням від плану.

Правове підґрунтя механізму так званої масової ваучерної приватизації закладала «Концепція роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду», схвалена Постановою Верховної Ради України від 31 жовтня 1991 року. Остаточно ці засади були сформовані з ухваленням Закону України «Про приватизаційні папери» в березні 1992‑го. Право на отримання приватизаційних паперів мали всі громадяни України, які постійно проживали або переїхали на постійне проживання в Україну до 1 січня 1992-го. Випускав ваучери Національний банк України, тоді як готувати пропозиції та взагалі стежити за приватизацією повинен був Фонд державного майна.

право власності можна було отримати тільки завдяки політичній та особистій лояльності, що повністю перекреслювало ринковий сенс ваучерної масової приватизації

Ще було створено Національне агентство України з управління державними корпоративними правами, що мало займатися реєстром державних корпоративних прав, проводити оцінку їхньої вартості та керувати державними частками в підприємствах. Натомість так і не створили конкретного органу виконавчої влади, який займався б приватизацією, адже ФДМУ за своєю суттю таким органом бути не міг, бо він подібний до бухгалтерії, у компетенцію якої явно не входять питання оперативного управління. Натомість Фонд перетворився на орган, що вирішував буквально все. Це заклало величезні ризики для зловживань, що дуже скоро й були реалізовані повною мірою. Прізвище Чечетова чи Рябченка нагадувати, мабуть, нікому не треба.

Цікаво, що цю ваучерну приватизацію аж ніяк не назвеш українським новотвором: на той момент уже був польський та чеський досвід, паралельні процеси відбувалися в Росії. І, треба віддати належне українським законотворцям, наші ваучери, на відміну від російських «чеків», були тільки іменними й видавалися лише громадянам нашої країни. Понад те, у теорії, та й у перші два-три роки практики, мали дуже обмежений обіг. Тобто їх не можна було продавати, вони не були грошима як такими, не могли використовуватися як засіб розрахунку або як застава для забезпечення платежів та кредитів, за них не нараховувалося жодних дивідендів. Однак дуже скоро ситуація змінилася, ваучерами стали торгувати, та ще й після їх інфляційного знецінення, і сама ідея була знищена.

Натомість ваучери можна було обмінювати на паї товариств за номінальною вартістю для працівників цих підприємств та на конкурсних засадах для інших охочих стати власниками або віддати в управління інвестиційному фонду чи трасту. Тобто за ваучер людина могла отримати акції якогось підприємства й відтак одержувати прибуток. Ну й, звичайно, їх можна було обмінювати на житлові чеки на земельні бони (які так і не випустили).

Читайте також: Глитай, або ж павук

Але одразу ж постала магістральна проблема, яка багато в чому потім призвела до руйнації всього процесу. Це питання конвертації та оцінки ваучерів. Від початку номінальна вартість була порахована методом виведення суто математичної середньої вартості одного ваучера. Майно державних підприємств оцінювалося в карбованцях, житловий фонд — у квадратних метрах загальної житлової площі, а земля — у гектарах сільськогосподарських угідь. При цьому закон про приватизацію землі так і не було ухвалено, тому ваучери на неї фактично не брали участі в обміні. Щодо інших, то майновий чек дістав номінальну вартість 30 тис. крб, тоді як житловий — 12 тис. крб. Надалі ціни на них змінювалися так: 1050 тис. крб і 420 тис. крб станом на 1 листопада 1993 року, 50 млн крб і 20 млн крб станом на 1 січня 1995-го та 500 грн і 200 грн після введення гривні й до 1999-го. Обмінювати їх можна було за принципом 1 до 2,5, тобто 1 майновий сертифікат дорівнював вартості 2,5 житлового чека. Або, навпаки, 1 до 0,4, тобто 1 житловий чек дорівнював вартості 0,4 майнового сертифіката.

Однак гігантська галопуюча інфляція 1992–1994 років, коли українська перехідна валюта знецінилася в сотні разів, дуже швидко звела всі розрахунки нанівець. Ні про який нормальний перерахунок вартості ваучерів не йшлося, відповідно реальна ціна цих паперів на чорному ринку дорівнювала $10, тоді як на момент емісії вона становила більше ніж $1,5 тис. Паралельно знецінювалися основні фонди підприємств, але переоцінка їхньої вартості не відбувалася одночасно з переоцінкою вартості майнових сертифікатів, як це обов’язково мало бути. Тож реальна здатність громадян стати власником акцій підприємства дуже швидко перетворилася на фікцію.

До того ж на приватизаційних аукціонах дуже часто обмін не дозволяли. Тому в багатьох громадян ваучери, особливо житлові, просто зависли на руках. Уже не кажучи про елементарну безграмотність більшості українців і нерозуміння, що з цими папірцями робити, куди з ними йти й на що вони дають право. Ніякої пояснювальної роботи, як у нас зазвичай і буває, не велося. У результаті щонайменше 3 млн людей взагалі не скористалися своїми ваучерами.

Читайте також: Побічні ефекти сировинного циклу

Далі ваучерна приватизація перетворилася на фікцію, бо з приходом до влади Леоніда Кучми держава стала заплющувати очі на те, що ваучерами торгували, а вони ж були іменні. Цим миттєво скористалися люди з кримінального світу, які почали за «чорний нал» скуповувати в легковірних громадян їхні сертифікати. І робили вони це за сприяння корумпованої міліції та представників влади. Таким чином ми й виходимо на те, як саме свої перші величезні статки збили ті, кого зараз прийнято називати олігархами.  

Однак найбільша проблема — це, безумовно, небажання тодішньої політичної еліти країни проводити приватизацію чесно й під хоч якимось громадським контролем. Не забуваймо, що при владі в Україні лишилася та сама комуністична номенклатура, для якої Леонід Кравчук створив усі умови. Молоді реформатори зі складу демократичної опозиції бездарно втратили свій шанс взяти владу у свої руки. Тоді як спайка керівників обкомів та «червоних директорів» якщо й згодна була на приватизацію, то лише на таку, яка вигідна їм самим. Тобто яка залишить під їхнім контролем найприбутковіші підприємства, а народу віддасть непотріб, що й сам загнеться в умовах ринкової економіки. Від перших днів приватизації вище керівництво штучно гальмувало її на найцікавіших підприємствах і виставляло на продаж те, що не мало великої ціни, абсолютно резонно очікуючи моменту, коли можна буде забрати ці підприємства собі.

Той момент настав із приходом Леоніда Кучми — справжнього творця нинішньої олігархічно-люмпенської суспільної системи. Тоді ваучери вже майже втратили реальну ціну і їх почали дешево скуповувати близькі до влади тіньові бізнесмени. А керівництво Фонду держмайна України, яке майже одноосібно розпоряджалося чи не всім майном, стало планомірно віддавати найбільш ласі шматки власності тим, хто домовився з вищим політичним керівництвом. Тобто право власності можна було отримати тільки завдяки політичній та особистій лояльності, що повністю перекреслювало ринковий сенс ваучерної масової приватизації. Тож невдовзі, через кілька років, приватизація перейшла в грошову форму, а відтак для звичайних громадян шлях до власника закрився повністю. Ось так ми й отримали замість нації власників націю під
олігархами.

Новини RedTram

Loading...