Економіка 2012-05-03 09:10 Лановий Володимир

Ілюзія макроекономічної стабільності

Зростання економіки неможливе без макроекономічної стабільності, під якою розуміють сталість фінансово-грошових параметрів національної економіки в часі

Зростання економіки неможливе без макроекономічної стабільності. Під нею розуміють сталість фінансово-грошових параметрів національної економіки в часі. В історії немає прикладів динамічного розвитку країн із грошовими сурогатами, яким не довіряють люди. За будь-яких пропорцій чи стимулів макроекономічного перерозподілу нестійкість грошей та цін руйнує вартість і робить господарську діяльність ненадійною, а очікувані прибутки примарними. І навпаки, є країни надзвичайно успішної динаміки, яка стала можливою в умовах незмінності купівельної спроможності їхніх грошових знаків. Курс гонконгівського долара не змінюється вже шість десятиліть, а успіхи економіки цього східно-азійського тигра добре відомі. Німеччина швидко розвивалася саме в періоди використання твердої бундес-марки: у 1950–1960-ті, а потім у 1980-ті. Але в 1920-х роках, коли дойче-марки знецінювалися мало не щодня, економіка лежала. Ми маємо і свій досвід залежності зростання виробництва від сталості грошової одиниці. Невтішні темпи розвитку України значною мірою зумовлені саме пережитими фінансово-ціновими вакханаліями. У роки гіперінфляції (1992–1996) вітчизняна економіка падала. І так глибоко, що до цього часу не вдалося відновити рівень 1990-го. Обвал ВВП 2008-го також спровокувало стрімке знецінення вартості гривні щодо світових валют.

Читайте також: Бюджет як мірило бюрократичної нахабності

Стабільність можна визначити як довготривалу макроекономічну збалансованість. Тобто вона досягається завдяки збалансованості економіки в часовому вимірі. А виявляється за допомогою деяких загальних показників. Основними серед них визнають, як відомо, інфляцію і дефлятор ВВП, зміну ставки валютного курсу і рівень банківських відсотків за кредитами. Між цими індикаторами простежується висока кореляція: не буває низьких відсоткових ставок за стрімкої девальвації валютного курсу або значного зростання цін. Таким чином, фінансово-грошова стабільність чи її протилежність виявляється синхронно через усі індикативні показники.

Користуючись ними, бачимо наявну в Україні нестабільність. У першій половині 2011-го розігналася надвисока інфляція – приблизно 12% у річному вимірі. У другій формально ціни на споживчі товари та послуги не зростали (зауважу, що це твердження недостовірне: зведення Державної служби статистики не викликають довіри через їхній явно замовний характер). Проте стрибнули до небаченого за останні роки рівня банківські відсоткові ставки – до 30% і вище. Надання кредитів господарствам практично припинилося на чотири-п’ять місяців. Позики отримували лише підрядчики урядових замовлень через державні банки, які використовували централізовані ресурси, від Кабміну та НБУ.

Частково інфляція була призупинена шляхом адміністративно-силових методів. По-перше, НБУ дістав жорстку команду стримати грошовий попит з боку підприємств і громадян. Відповідно він припинив випускати в обіг нові порції гривні й вилучав «зайву» ліквідність, якою володіли банки. А для цього скористався власними депозитними сертифікатами, які були розміщені в установах із надлишком грошових засобів. Лише за рік таким чином було вилучено у банків на різні терміни 166,8 млрд грн. Для порівняння: приріст усіх банківських депозитів за рік становив менше ніж 73 млрд грн. Окрім того, комерційні фінустанови витратили 53,5 млрд грн на купівлю облігацій внутрішньої держпозики. Закінчився цей експеримент кризою платіжної системи, коли наприкінці вересня 2011-го на казначейському рахунку не було коштів для обов’язкових поточних платежів уряду. А також шаленим стрибком відсотків на господарські позики, які стали наддефіцитними. То був вияв вульгарного монетаризму, який лише шкодить економіці: після нього вона рухається вниз. Такий стан справ тривав до листопада – потім НБУ відпустив гайки: припинив вилучати ліквідність через депозитні сертифікати і за два останні місяці року надав банкам прямих кредитів на 18,6 млрд грн, у той час як за 10 попередніх місяців їх було вдвічі менше – на 9,2 млрд грн. Цікаво, що такими діями регулятор майже цілковито повторив кроки Федеральної резервної системи США на початку 80-х років минулого століття, коли вона, протидіючи інфляції, спочатку вилучила з обігу і скоротила грошову масу, але після стрибка відсоткових ставок до небаченого рівня 18–20% відмовилася від свого плану й відновила надходження на ринок додаткових монетарних засобів. Монетаризм як теорія виник на базі дослідження американської практики такого грошового регулювання у 1980-ті й стверджує шкідливість таких маніпуляцій для економічного розвитку.

По-друге, українська влада, визначивши інфляцію головним ворогом своєї фінансової політики, заборонила 2011 року піднімати ціни скрізь, де вони встановлюються адміністративно. Включно з тарифами на послуги у галузях природних та організаційних монополій: зв’язку, залізниці, енергетиці, житлово-комунальному господарстві, муніципальному транспорті тощо. Водночас кумедно прозвучала нещодавня заява міністра інфраструктури про те, що вони наразі не підвищуватимуть вартості квитків на плацкартні місця в пасажирських вагонах. А в спальних і загальних, виходить, будуть?

За придушення об’єктивного руху цін інфляція не припиняється, а переходить у прихований стан. З огляду на неприродність такої динаміки цін у людей виникає занепокоєння, що трансформується в очікування пришвидшення інфляції. І справді, з часом її стиснута пружина випрямиться і проявитися як екстремальний варіант у вигляді гіперінфляції. Такий досвід Україна має. Дивно, що чинний уряд ним не володіє і намагається повернути економіку до цінового режиму радянської та ранньої пострадянської епохи. Навіщо він відродив Держкомцін? Знову командувати цінами? Може, незабаром знову постануть Держплан та отримання за картками «соціальних» продуктів для народу? Усе це є виявом безпорадності й невігластва, хоча не можна відкидати й цілеспрямованої побудови централізованого планування, дуже зручного для управління олігархами своїх імперій.

У таких умовах грошової стабільності бути не може. Вона забезпечується лише за досягнення рівноваги попиту та пропозиції на ринках, зокрема на товарних і грошових. Стан перших важко визнати збалансованим. Немає свободи підприємництва, рівності прав учасників відносин, вільного ціноутворення, конкуренції тощо. Рівновага попиту та пропозиції має бути досягнута й на всіх грошових ринках: міжбанківському, кредитування господарств, кредитування людей, державно-облігаційному, депозитному, фондово-корпоративному, інвалютному. Проте органи влади не бачать потреби виконувати це завдання. Навпаки, своїми централізованими втручаннями в перерозподіл фінансових фондів і встановлення відсоткових ставок вони тільки віддаляють економіку від монетарної збалансованості, а отже, і від монетарної стабільності.

Нестабільність робить накопичення фінансів небезпечними для власників коштів. А без накопичення їх надлишку неможливі виробничі інвестиції. Таким чином, плинність вартості грошей зупиняє приріст основного капіталу, що змушує економіку тупцювати на місці. Згадаймо, що у вітчизняному господарстві вже три роки загальний обсяг інвестицій в основний капітал не перевищує 155 млрд грн. Тоді як ВВП України за 2010–2011 роки збільшився на 46,3% – з 913,3 млрд до 1,335 трлн грн. Але знову ж таки це номінальне зростання валового продукту здебільшого відбулося за рахунок накручування цін (індекс дефлятора становив за два роки 33,4%), а не завдяки реальному приросту ВВП у 9,7%.

Звертаючись до моїх політичних критиків, обмовлюся: не менш мінливою та руйнівною для виробництва була макроекономічна політика всіх попередніх урядів України. Понад те, грошова й цінова накачка економіки завжди була необхідною умовою бюджетних і кредитних крадіжок та корупційних оборудок влади.

Отже, стабільність наразі є недосяжною мрією. Непокоїть звернення Миколи Азарова до новопризначеного міністра фінансів Юрія Колобова: той має попрацювати з банками, щоб вони знайшли гроші для фінансування бездонного дефіциту урядового бюджету. З цього випливає, що «священна корова» і надалі поглинатиме грошові сходи банківсько-кредитної системи, зважаючи на те, що панує посуха загального безгрошів’я і недовіри до гривні. З цією владою загроза нестабільності є постійною, оскільки її дії спрямовані на лікування лише симптомів хвороби, а не її причин. Натомість причин нестабільності української економіки аж надто багато.

Читайте також: Податковий зашморг для хворої економіки

Наприклад, основних, характерних для України, джерел інфляції, як одного з чинників нестабільності одразу кілька:

тотальна монополізація товарних ринків (протягом останніх двох років вона зросла і зловживання з цінами стали ще нахабнішими);

адміністративне встановлення цін і тарифів на продукцію державних і муніципальних підприємств (влада не забувала про забезпечення їхньої прибутковості щорічним підвищенням цінових рівнів);

зростання цін на імпортні товари, зокрема, енергетичні (найбільший вплив має перманентне підвищення плати за російські газ і паливні матеріали, до речі, цього року цей процес продовжиться);

штучне збільшення гривневої банківської ліквідності (хоча такі регуляції періодично змінюються на свою протилежність) та платіжної маси з боку НБУ (регулятор вдається і робитиме це надалі до адресних кредитів рефінансування окремим банкам поза розумними межами і реальними підставами);

надлишкові іноземні запозичення уряду, не призначені для його міжнародних платежів і надходять на внутрішній валютний ринок, на якому виникає надлишок доларової пропозиції, а водночас для збереження валютного курсу цей надлишок викуповує Нацбанк, чим невиправдано збільшує гривневу масу.

Чи спроможний чинний уряд запобігти цим потокам посилення цінової інфляції?

Здається, вичерпане лише джерело іноземних запозичень для фінансування дефіциту бюджету, і влада просто не зможе задовольнити своїх інвалютних апетитів. Частину цінової інфляції уряд намагатиметься загнати у приховану форму, як, наприклад, замороження тарифів на житлово-комунальні послуги. Інші складові діятимуть майже на повну силу. Не виключені й рецидиви адміністративного зменшення банківської ліквідності і придушення грошового попиту. Отже, на зниження дефіцитності на позичковому ринку сподіватися не варто. Звісно, при цьому зростання виробництва опиниться під загрозою і під сумнівом. Хоча від некомпетентного керівництва уряду можна чекати й цілком протилежних кроків, зокрема, штучного інфляційного збільшення грошових знаків для наповнення спустошеного бюджету.

Другим чинником нестабільності є високі ставки плати за банківські кредити, які є недоступними для більшості українців. Головні постійно діючі причини такого стану також добре відомі:

висока інфляція, яка передбачає адекватну компенсацію (амортизацію) втрат вартості фінансових активів з часом (2012 року процентні ставки будуть також підігріватися інфляційними очікуваннями українців);

значна ризикованість надання позичок – вірогідність їх повернення банкам і оплати залишається низькою (ситуація ускладнюється поганим бізнес-кліматом і адміністративним регулюванням ринків, що знижує достовірність банківських оцінок проектів і маркетингу);

висока дефіцитність ринкових грошово-кредитних ресурсів через їх надмірні державні запозичення і крен у наданні емісійних позичок державним фінустановам (2012 року ці перекоси посиляться);

розірваність окремих грошових ринків, відсутність саморегулювання потоків між ними; нерівність прав різних банків, допущених чи змушених працювати на ринках, які відрізняються процентними ставками (по роздрібних кредитах вони вдвічі – втричі вищі, ніж по ОВДП), наявністю ресурсів і кредиторів тощо.

На жаль, зниження ринкових процентних ставок не є цільовим завданням чинної влади. Тому покращення ситуації з кредитуванням національної економіки також годі чекати.

Паніка на грошових ринках виникає також при вибухових або лавиноподібних падіннях валютного курсу національної грошової одиниці. Це третій із основних чинників монетарної нестабільності. В Україні такі зриви відбуваються значно частіше і з незрівнянно більшими амплітудами, ніж у будь-яких інших країнах. Варто замислитися, чому жодній країні світова фінансова криза 2008 року не завдала такого удару по валютному курсу, як Україні. Така вразливість внутрішнього валютного обігу є наслідком фінансової закритості України, що фактично означає нашу ізольованість від світового монетарного ринку.

В Україні обов’язковими є урядові й адміністративні процедури Нацбанку і дозволи на: відкриття валютних рахунків банків, міжнародні валютні трансферти, позичкові та фондові операції, право надавати валютні кредити й здійснювати інвестиції на українській території, банківську конвертацію гривні, обов’язкове ліцензування діяльності в Україні міжнародних кредитних, страхових, інвестиційних компаній тощо. Усі ці та безліч інших адміністративних правил та обмежень, що повністю суперечать нормам і стандартам ЄС, створюють бар’єри вільному руху міжнародного капіталу, дискримінують діяльність іноземних фінансових операторів, позбавляють валютний ринок конвертаційності, гарантованості, передбачуваності. Перш за все, це підвищує ризикованість валютних операцій для іноземних інвесторів, що змушує їх уникати довгострокових контрактів та підвищує вартість іноземних позичок. Різниця процентних ставок між Україною та єврозоною не скорочується: у нас вони втричі чи навіть учетверо вищі. Також українська територія залишається непривабливою для міжнародних фінансових посередників і вони віддають перевагу іншим економікам Центральної та Східної Європи. Іноземний капітал майже не надходить – маємо заробляти валюту власними силами. Особливих успіхів на цій ниві, як відомо, не досягнуто. Запаси валюти в банківському секторі на межі. А тому будь-які збої у валютному обігу не буде чим залагодити.

Зважаючи на все це, шоки на світових фінансових ринках, як було у 1997–1998 роках і 2008-му, супроводжуються, по-перше, зупинкою надходжень міжнародного боргового капіталу та портфельних інвестицій в українську економіку, а по-друге – терміновим вилученням з неї короткотермінових вкладень і репатріацією їх до міжнародних банків-донорів. У другій половині 2008-го чистий відтік банківських і господарських кредитів з України перевищив $8 млрд (понад 7% ВВП), з них $4,5 млрд становили короткострокові позички. Час від часу паралельно відбувається зменшення пропозиції валюти на внутрішньому ринку у зв’язку зі зростанням суми чистої купівлі людьми доларів у банків через роздрібну мережу. Наприклад, 2008 року ця сума перевищувала $6,5 млрд (з них половина – у жовтні та листопаді). У таких умовах брак інвалюти став катастрофічним – і внутрішній ринок тоді вибухнув.

Отже, головними причинами лавиноподібних девальвацій гривні, що періодично відбуваються у нашій економіці, є:

перманентний дефіцит зовнішньої торгівлі, який потребує додаткового надходження інвалюти для оплати імпорту;

висока вартість і обмеженість обсягів міжнародного кредитування української економіки через фінансову закритість й ізольованість останньої та надризикованість іноземних інвестицій;

короткостроковість міжнародних кредитно-інвестиційних угод, що дає змогу іноземним операторам знизити фінансові ризики й у шокові періоди швидко репатріювати фінансові ресурси до своїх країн;

обмежені за обсягом прямі іноземні інвестиції, що є наслідком несприятливих умов бізнесу в нашій країні;

психологічна недовіра до стійкості гривні девальваційні очікування населення у зв’язку з негативними тенденціями у динаміці платіжного балансу економіки, що створює додатковий попит сімей на іноземну валюту для потреб заощаджень;

недостатність власних запасів іноземної валюти, особливо у банків та уряду, а також продовження в Україні архаїчної політики виштовхування долара з ринків кредитів, інвестицій, депозитів, заощаджень – шляхом заборон, встановленням дискримінаційно високих резервних вимог тощо.

Майже всі ці компоненти пришвидшують чергове падіння валютного курсу гривні, якого не уникнути. Лише диво може відтермінувати такий хід подій на 2013 рік (наприклад, подарунок МВФ або рубльова злива з Росії), але тоді падіння буде глибшим і буде подібним до 2008 року.

Читайте також: Ерозія капіталу – ознака планово-збиткової економіки

Отже, за всіма показниками очікувати в Україні грошової стабільності у найближчому майбутньому не доводиться. Критичним буде, мабуть, 2012 рік. Уряд України заклопотаний виключно власними фіскально-бюджетними і позичковими пріоритетами. При цьому руками самих урядовців руйнуються основи макроекономічної стабільності. Влада протидіє приватно-ринковим процесам, об’єднанню, саморегулюванню і збалансованості грошових ринків, посиленню конкуренції на товарних ринках. Вона інертна до зростання дефіцитності зовнішньої торгівлі, платежів, накопичення боргів. Жодних кроків не робиться у напрямку фінансової відкритості та конвергенції нашої системи з європейською, а отже, не відбуватиметься необхідного насичення України капіталом до рівня високорозвинених країн. Треба враховувати, що саме цього року досягне піку й фінансова криза у Європейському Союзі.

Нестабільність фінансів і цін перешкоджатие накопиченням і заощадженням. Люди напевно не довірятимуть банківським гривневим депозитам. Симптоматично, що у Греції протягом останніх двох років заощадження зменшились більш ніж на чверть. Неважко спрогнозувати, що не збільшаться також і обсяги приватних інвестицій. Можливе суттєве скорочення державних та муніципальних капіталовкладень: у 2012–2013 роках прийде час витрачати бюджетні кошти на сплату відсотків і погашення раніше отриманих кредитів. Цілком зрозуміло, що загальмується динаміка виробництва. Перший квартал 2012-го підтвердив ці прості істини: навіть офіційна статистика фіксує зниження темпів розвитку в усіх галузях економіки, промвиробництво уповільнюється.

Тож, як слід діяти владі, щоб вийти з цього зачарованого кола й утвердити макроекономічну стабільність:

насамперед требадосягнути повноцінного функціонування товарних ринків, що включає конкуренцію між постачальниками; усунення монополістичних зловживань; рівність прав покупців і постачальників; саморегулювання попиту і пропозиції та невтручання адміністративних органів у ціноутворення і розподіл товарів та засобів платежу на ринках; еластичність ринкової пропозиції товарів й вартісна еквівалентність обміну тощо;

забезпечити ринкові відносини у міжнародній торгівлі, зокрема, має бути адекватна реакція імпортерів, наприклад газу, на зростання цін на товари, що ввозяться (вони мають, вочевидь, зменшувати обсяги імпорту); об’єднання і прямий зв'язок зовнішнього і внутрішнього ринків газу; диверсифікація зовнішніх джерел енергетичного забезпечення країни; державне заохочення й підтримка українського експорту з метою виходу на постійний профіцит торговельного балансу України і накопичення міжнародних валютних запасів;

має бути сформована збалансована ринкова грошово-кредитна система, за якої неможливим буде штучне адміністративне збільшення або зменшення банківської ліквідності і надання НБУ адресних кредитів окремим, в основному державним, банкам; має бути усунені розриви між грошовими ринками і досягнуто рівноваги між ними; знижено ризикованість кредитних і депозитних операцій та зменшено вартість банківських позичок і вкладів;

перехід до бездефіцитного бюджетного фінансування, зменшення частки видатків на централізовані закупівлі й інвестиції та обмеження урядових міжнародних запозичень виключно потребами імпорту високих технологій та обслуговування зовнішнього боргу;

запровадження відкритої фінансової моделі української економіки, що передбачає зняття приписів, дозволів і заборон у міжнародному русі капіталів, міжнародних розрахунках і трансфертах, міжнародному фінансовому посередництві, конвертації гривні на банківських рахунках, наданні валютних кредитів та здійсненні валютних інвестицій всередині країни тощо;

державне сприяння іноземним інвестиціям, забезпеченнясвободи інвестиційної діяльності, відкритості фондового інвестування і ліберального валютного обміну, ліквідація обмежень і регулюванняприватного бізнесу;

подолання високої вартості українських міжнародних облігацій та короткотерміновості іноземних позичок, що надаються уряду і суб’єктам господарювання в Україні (за допомогою скорочення обсягів зовнішніх запозичень, збалансування державних фінансів, зниження процентів за внутрішніми банківськими кредитами, забезпечення прозорості й відкритості вітчизняної фінансової системи, здійснення хеджування валютних ризиків, встановлення некомпенсованих резервних вимог до банків, які укладають недовготривалі позичкові угоди тощо).

На жаль, наразі Україна рухається у зовсім протилежний бік. Такі цільові установки не для влади, що діє вручну, маніпулює фінансами, користується корупційними пріоритетами, застосовує методи комуністичного господарювання. За таких умов Україна лише віддаляється від економічної стабільності.

Читайте також: Влада скорочує соціальні програми і збільшує витрати на себе саму