Історія 2014-08-03 15:45 Панченко Володимир
  ▪  

Якщо не я, то хто?

Внутрішній імператив Сергія Єфремова: 1919–1921 роки

Час вибору

Висока хвиля української революції підняла видавця й журналіста, керівника Української партії соціаліс­тів-федералістів, юри­ста за освітою Сергія Єфремова на самісінький гребінь. На відомій світлині 1917 року його можна побачити серед урядовців Генерального cекретаріату Центральної Ради між Володимиром Винниченком і Симоном Петлюрою. Cферою безпосередньої відповідальності Єфремова були «міжнаціональні справи». Але займав­­ся він і «трофеями» революції – досліджував архіви Київського головного жандармського управління та охоронного відділення. Як і раніше, багато часу віддавав газетній роботі, публіцистиці. Разом із Андрієм Ніковським редагував газету «Нова Рада», що виходила в Києві від березня 1917-го до січня 1919 року. За неповні три роки Сергій Єфремов написав сотні статей і рецензій, що друкувались у «Новій Раді», в журналах «Книгар» та «Літературно-науко­­вий віс­­­ник», у збірнику «Наше минуле».

Його публіцистика буремного часу – безцінне свідчення «самовидця», «обрис моментів, епізодів та подробиць», «фотографії з поодиноких подій та епізодів» пори, коли розпадалася Російська імперія і зароджувалась українська державність (ці слова належать самому Єфремову, тільки сказані вони були про книжку його приятеля Олександра Саліковського «Нова Україна», видану 1919 року). Рано чи пізно пристрасна єфремовська публіцистика з її «моментальними фотогра­фія­ми» й абсолютно зрозумілими політичними оцінками та характеристиками буде зібрана й видана великим томом, і тоді ми краще зрозуміємо, що мав на увазі автор, коли в 1929 році, під час арешту, на вимогу чекістів віддати їм свою зброю відповів, показуючи на перо: «Ось моя зброя».

Читайте також: 1914–2014. Український рахунок

Андрій Ніковський якось написав, що у Єфремова було атрофоване «почуття цензурно дозволеного»: «За старих часів скільки було не кажи С.О. Єфремову, що ось де цензура може причепитися, ось це різке, ось цього ніхто не зважується власним іменем називати, він одно своє приповідає: «Чом не можна? Хіба ж це неправда?»

І так було не лише «за старих часів»

Доба Центральної Ради закінчилась у квітні 1918 року; в листопаді втратив булаву гетьман Скоропадський; Директорія, прийшовши на зміну Гетьманату, протрималася тільки до лютого 1919-го. А потім більш ніж на півроку, аж до кінця літа, в Києві «окопалися» більшовики. Після них на чотири з половиною місяці прийшли дєнікінці...

Для українців (це слово було тоді не просто етнічним маркером, а політичною характеристикою!) настав час великого ризику. Багато хто, не чекаючи добра від червоних, подався за кордон іще в січні – лютому 1919 року. Емігрували Володимир Вин­ниченко й Михайло Грушевський; залиши­­ли Україну Микола Садовський із трупою Київського міського теат­ру, педагог і письменник Спиридон Черкасенко... Олександр Олесь у 1919-му редагував «Літературно-науковий вісник», проте два останні числа цього журналу (за квітень – вересень) підписував уже не він.
А Сергій Єфремов був серед тих, хто залишився.

«Він міг упасти під вагою життя, але тікати від нього, податись під його тиском – нізащо»

Агатангел Кримський згодом напише про нього: «…року 1905–1907, а також і 1919-го одбував не раз вселюдську тюремну повинність». Сам Сергій Олександрович пізніше також прохопиться у щоденнику: «...року 1919, коли я сидів (березень – квітень) у «Чрезвичайці»...

Рятувала Єфремова Україн­сь­­­ка академія наук. Її президент Володимир Вернадський намагався особисто зустрітися з Володимиром Затонським, але «не був прийнятий», після чого мусив писати йому листа (31 березня 1919 року), в якому просив «допомогти з’я­сувати справу С.О.Єфремова і по можливості швидше повернути його до так усім потрібної його роботи в академічних установах». Вернадський звертав ува­­гу Затонського на те, що «у в’яз­ниці сидить людина хвора, яка нещодавно одужала від тяжкої форми хвороби (складна форма іспан­­ки)», що «С. О. Єфремов стояв увесь останній час цілковито поза політикою, був цілком зайнятий культурною і науковою роботою». «Я не знаю, чим викликаний був його арешт, – але для всіх зрозуміло, що він може бути пояснений лише непорозумінням», – наголошував президент УАН.

Очевидно, клопотання таки допомогло, проте Єфремову все одно довелося перейти на нелегальне становище. Влітку 1919-го він разом із Андрієм Ніковським та Петром Стебницьким переховувався на околиці Києва, «на Преварці» (Пріорці), у якогось знайомого «хуторянина». Про дні й тижні, проведені на «хуторі Чорного Мини», можна прочитати у спогаді Ніковського, написаному 1926 року. Трійця друзів мала достатньо часу для довірливих розмов про те, що відбувається. Аналіз подій і спроби прогнозів, намагання намацати «аріаднину нить» історії, а головне – пошук відповіді на сакраментальне запитання «Що робити?» – ось до чого зводилися ті «хутірські» розмови.

Читайте також: Україна ХІХ століття: між консерватизмом, лібералізмом і соціалізмом

Усі троє сходилися на тому, що – попри «лихий час» – Україна потребує напруженої інтелектуальної роботи, культурницької праці. З розрахунку не тільки на теперішній момент, а й на перспективу. «Вернімось до інтелігенції. Інтелігенція буде потрібна в перший же день культурного будівництва, – переповідає один із монологів Єфремова Андрій Ніковський. – А як її переб’ють у громадських війнах – майбутня громада нормально не складеться. Буде велике поривання до культури, а носителів культурної традиції бракуватиме. Революція може багато чого руйнувати, але вона ж сама виростає з кращих ідейних традицій народу, і хто ж її носитель, як не інтелігенція?»

Думка про культуру як фундамент національного буття в цьо­­му єфремовському монолозі цент­ральна. Проте вслід за нею поставало питання про моральний вибір кожного, про стратегію власної поведінки. Ніхто з них, звісно, не збирався ховати голову в пісок. Стебницький, той узагалі вирішив для себе раз і назавжди: «…не треба ні берегтись, ні шануватися: холод, голод, злидні – нехай упадають на голову культурних одиниць, бо труситися й потерпати за власний добробут і спокій у такі часи – це гірше, ніж смерть». Єфремов і Ніковський також були свідомі того, що обставини вимагають від них стоїцизму. Можливо, саме тому на «хуторі Чорного Мини» їм часто згадувалися «незнані герої» українського громадського руху, від яких обставини їхнього часу колись так само вимагали «твердості духа і безмежної самопожертви». Якось вони втрьох навіть улаштувати такий собі «Декамерон» українського громадського руху»: кожен оповідав про когось із добре відомих йому «незнаних героїв». Тих, чиї вчинки визначалися внутрішнім імперативом: «Якщо не я, то хто?»

Очевидно, Сергій Єфремов тому й не емігрував, що не мав на це «дозволу» від свого «внутрішнього імперативу». Він міг виїха­­ти, як інші, але не захотів. Принципово. Бо інакше зневажав би сам себе. Бо вірив, що правда, хоч би як складалися обставини, все одно на його боці. Бо не хотів доб­ровільно втрачати «пуповину», що єднала його з рідним Пальчиком на Черкащині, зі світом, частиною якого почувався, з Україною... Що ж, мабуть-таки, існує «смертний зв’язок» людини зі своєю землею, і не всі з нас можуть його обірвати навіть у час трагічного вибору...
Опосередковане під­тверд­жен­­ня цієї версії я знайшов у статті Єфремова про того ж таки Петра Януаровича Стебницького з характерною назвою «Лицар нездоланний». «Він мав змогу кудись виїхати, щоб пересидіти лихоліття або спокійно віку доживати, але одкидав усі спокуси: він міг упасти під вагою життя, але тікати од його, але податись під його тиском, показати йому тил – нізащо», – це сказано про Стебницького, проте чи тільки про нього? Чи не прохопилося в цих словах Сергія Єфремова щось дуже особисте, те, що пояснює і його власну затятість, небажання втечі?
Міркуючи далі про вибір Пет­ра Стебницького, автор згадав «чудовий образ стародавнього ли­­царя» в одному з віршів Лесі Українки. «…подоланий, під п’я­тою переможця, він усе ж твердо промовляє: «Убий, не здамся». Кожного разу ставав мені перед очима цей образ, коли я дивився на подоланого життям, але не­злом­ного і тому й нездоланного Пет­ра Януаровича...»
Дивовижно містка ця єфремовська формула морального максималізму: «подоланого… але незломного і тому (!) нездоланного»!

Стилос

Усі троє мешканців «хутора Чорного Мини» – і Стебницький, і Єфремов, і Ніковський – вірили, що їхньою головною зброєю є Стилос. Ніхто з них не мав жодних ілюзій стосовно намірів більшовиків під прикриттям гасла про самовизначення націй збудувати «червону імперію». Причому критика Лєніна та його політики звучала відкрито, у гос­трій публіцистичній формі.

Нічого доброго, звісно, не чекали українські публіцисти й від дєнікінців, які у вересні – грудні 1919 року намагалися встановити в Україні старі «єдинонеділимські» порядки. «Коли в Києві запанувала Доброволія [...] і ми на знак повороту старого режиму стали свою газету звати не «Новою Радою», а, як і за царських часів, просто «Радою», то цю саму «Раду» добровольці закрили на восьмому числі, як за гнівні статті Єфремова, так і за саркастичні Стебницького, – згадував Ніковський. – Ми явочним порядком почали видавати «Промінь», але тепер добровольців у масі дратував і самий тон наших писань. [...] Мене покликали до київського губернатора Чернявського, а той сказав: «Его Высоко­пре­восходи­тельство (генерал Драгомиров) поручил мне вам сообщить, что дальнейшие ваши издевательства и насмешки над Добрармией, освободившей вас от большевиков, совершенно недопустимы. Киев – это ближайший тыл, нет, он просто на фронте, так как бои происходят в Ирпенских лесах, и мы не можем вам позволить раздражать армию своими дерзкими выходками».

Читайте також :Українське ХІХ століття: асиміляція неможлива

У разі непослуху, обіцяно було приставити всіх «писак» до стін­ки.

Єфремов і Стебницький, вислухавши розповідь Ніковського про «губернаторову обіцянку», «реагували на це майже однако­­во: один усміхнувся весело, потер руки і сів за статтю гнівну, а другий видав якусь скрипучо-мело­дійну ноту, спустив вії і витяг з кишені статтю саркастичну: «А все-таки, не відмовлятися ж...».

Із-поміж численних статей Сергія Єфремова тієї пори хотілося б привернути увагу до однієї, зовсім забутої («З хвиль кипучих»). Надруковано її було на сторінках журналу «Літера­тур­но-науковий вісник», 1919 рік, ч. 75 (липень – вересень). Це унікальне число: видрукувано його аж у жовтні 1920-го, оскільки, як пояснювала редакція, «папір нам було реквізовано, а друкарню націоналізовано». Та й узагалі ж – «скрут­­­ні часи». Розуміючи, що книжка «ЛНВ» вийде невідомо коли, акуратний «хронікер» Єфремов про всяк випадок поставив під статтею дату: «27.ХІІ.1919».
У Києві тоді знову змінилася влада: «Доброволія» втекла, прийшли більшовики (вже втретє!). Так що Сергій Єфремов мав змогу озирнутися на прожитий рік 1919-й. Згадав і «першу Доброволію», «Скоропадщину». Його оцінка гетьманату вкрай різка, тим паче, що правління гетьмана закінчувалося «непідробленою реакцією під гаслом «федерації» із трикольоровим прапором на фронто­­ні». Історики тепер охоче пишуть про благі наміри Павла Скоропадського, про те, що йому таки чимало вдалося зробити для зміцнення Української держави, про протидію українських соціалістичних партій... Хай так, проте що робити з численними свідченнями «самовидців», які сприймали реальність 1918 року не з відстані, а зблизька? Єфремов бачив її так: «Чужий і до решти зненавиджений на Україні гетьман; чуже окупантське військо, складене з ненадійних тоді вже німців, які хутко одійшли й зовсім набік, та купка російського офіцерства, що спекулювало на межи­наро­д­ньому становищі й дурило людність збройною допомогою антанти».

Погляд Сергія Єфремова, зреш­тою, зовсім не унікальний: у середовищі київського українства багато хто сприймав «Скоропадщину» (з її міністрами, котрі намагалися будь що «сохранить Украину для России»!) як режим реставрації. Георгій Нарбут навіть намалював карикатуру (1919), на якій гетьманську булаву й білогвардійський кашкет символічно «оскверняє» «пес мочащий»! Для нього, Нарбута, як і для Єфремова, «Скоропадщина» й білогвардійщина – то лише «Перша Доброволія» і «Друга Доброволія», адже що не кажи, а гетьман таки закінчив «федерацією» в дусі «єдинонеділимства».

Читайте також: Кримська війна: 160 років тому

Історики можуть назвати такий погляд несправедливим, надміру емоційним, проте навіть їм не під силу «відкоригувати» свідчення очевидців. Тим паче таких, як Єфремов і Нарбут.
Утім, стаття «З хвиль кипучих» – передусім про дєнікінщину, про логіку її виродження, політичного й морального. Єфремов уважав, що «фатальним пунктом» для генерала Дєнікіна, «переломовим, критичним моментом для всієї операції» було «здобуття Києва». «Ворожа сила – чужа й ворожа українській людності – прийшла на Україну як окупант і поводилась тут так, як ще жоден з окупантів не поводився, – констатує Сергій Єфремов. – А над усім цим – склепіння з московською цибулястою банею вгорі, з трикольоровим прапором на вершечку й гаслом «единая-неделимая» без жодних обмеженнів, гарантій та обіцянок місцевій людності»... (Ну чим не аналогія до нинішніх намагань «московитів» нав’язати нам свій «Русскій мір»?!)

Але в тім-бо й річ, що Київ (навіть з усіма його апологетами чорносотенства, з шульгіними й савенками!) виявився для «єдинонеділимщиків» «загадкою Сфінкса», і цей не збагнений окупантами «Сфінкс» таки відторг­нув те, що йому чуже, оскільки йшлося про речі екзистенційні, про «життьову справу істнування й розвитку українського народу». Сергій Єфремов найбільше говорить у своїй статті саме про це: про запеклу боротьбу дєнікінців із «самостійністю», з українською мовою, освітою, пресою, Академією наук та університетом; про репресії, погрози, заборони, що доходили до абсурду... «Бравий генерал» Дєні­кін із його «бюро­­кратич­но-централістич­ним Сина­­єм» у Ростові (!) нагадав Єфремову щєдрінського Перехват-Залі­хват­ського, який «в’їхав до міста на білому коні, спалив гімназію й скасував науки».

Єфремов любив Київ («серце України!») і майже ірраціонально вірив у його «загадку», в силу української стихії, у те, що несумісність ментальностей українців і «Доброволії» різної масті все одно зробить свою справу. І тоді розлетяться в друзки міфи про «единый народ», зламаються зу­­би «визволителів» із «Ростовського Синаю», настане край руїнництву...
Може постати запитання: якщо Сергій Єфремов критикував усіх підряд – більшовиків, «скоропадщину», Дєнікіна, – то що ж він обстоював? Які цінності сповідував?
Відповідь очевидна: пріоритет № 1 для Єфремова – національна воля, «українська справа». Але й демократія також. І, звісно, соціальна справедливість (не рівність, як у програмах соціалістів, а справедливість!).

Ювілей

11 березня 1920 року в приміщенні Українського наукового товариства (Велика Підвальна, 36) «українське громадянство Києва» відсвяткувало 25-літній ювілей творчої діяльності Сергія Єфремова. За точку відліку взято було рік 1895-й, коли львівський дитячий журнал «Дзвінок» надрукував його оповідання «Неслухняні діти» та «Пригода з молодими рибалками». Єфремов був тоді 19-річним київським семінаристом, який, утім, не збирався повторювати долю батька-священика, бо мріяв про літературну стезю.

Спеціально створений ювілейний комітет на чолі з Олек­санд­ром Саліковським улаштував урочисті збори, на яких із промовою виступив заступник голови Українського наукового товариства Агатангел Кримський. Про ювіляра – громадського діяча й письменника – говорили також Петро Стебницький, Павло Зайцев, Микола Зеров... В’ячеслав Прокопович від імені «українського громадянства» подарував Сергієві Єфремову раритетне – пам’ятка ХVІІ століття! – видання книги Лазаря Барановича «Меч духовний». Ішлося також про видання збірника на честь ювіляра.
А далі, як і заведено, був товариський обід.

Про перебіг події невдовзі розповідалося в хроніці журналу «Книгар» (1920, ч. 1/3, січень – березіль). Книжка відкривалася словом «від редакції», яке написав редактор видання Микола Зеров. Із тієї передмови можна скласти уявлення про його промову на ювілейних урочистостях. Зеров говорив передусім про Єфре­­мова-лі­те­ратурознавця, «силь­­ного головним чином в трактуванню громадської сторони літературного твору»; критика-публіциста, з-під пера якого виходили «ідеологічні етюди»; автора «Історії українського письменства», що була, по суті, «історією української національної ідеї в творах».

І був березень1920 року...

Незабаром до Києва увійде – не надовго – польське військо. Уго­­ду Симона Петлюри та Юзефа Пілсудського Сергій Єфремов сприйме як «акт відчаю» в драмі української революції.
Йому також судилося ще довго балансувати на межі життя і смерті, переховуватись у знайомих, писати спогади «Про дні минулі»... До арешту восени 1929 року залишалося дев’ять років. І він іще встигне переробити гору роботи – тієї, до якої його спонукав «внутрішній імператив».