Історія 2018-03-25 13:57 Лосєв Ігор

Бонапартизм без Бонапарта

Як фобія політизації військової верхівки перешкоджала українським державним проектам

Кажуть, що на два Майдани українці виходили не з матеріальними вимогами, а через наругу влади над їхнім почуттям справедливості. Проте справедливості більше не стало. Нація змушена жити в гнітючій моральній атмосфері. Громадяни, дивлячись на інститут президента, на народних депутатів, дедалі більше втрачають довіру до класичних демократичних механізмів, до виборів, до мирних протестів тощо. Тому зростає популярність сильних і швидких рішень, суспільство радикалізується. Нерідко можна почути сенсації про воєнний переворот як єдину можливість оздоровлення держави.


Звісно, свою згубну роль тут відіграло й прагнення президента та його оточення поводитися так, начебто ніякої війни немає, не оголошувати воєнний стан, не закривати кордон з агресором тощо. Однак чи є те, до чого закликають, панацеєю від усіх хвороб? Тим більше під час бойових дій із потужним і підступним супротивником… Такі заклики часто називають бонапартизмом. Спробуємо розібратися в цьому.


Бонапартизм — доволі давнє явище у світовій історії. Звісно, реакції, що позначаються цим поняттям, були як до великого корсиканця, так і по його смерті. Зазвичай мають на увазі те, що сталося у Франції наприкінці революції 1789 року, яка пройшла кілька етапів радикалізації, криваву якобінську диктатуру, а після страти її політичних та ідейних лідерів Робесп’єра, Сен-Жюста і Кутона занурилася в хаос та анархію. Почалося те, про що сказав один з учасників подій: «Революція, як Плутон, жере власних дітей». Усе виродилося в omnium bellum contra omnes — війну всіх проти всіх. Демос, якого постійно дурили революційні вожді, раз у раз повставав, але було тільки гірше. Франція стояла перед перспективою політико-економічного виснаження і краху.

 

Читайте також: Юрій Шумовський. Священик-археолог, що виявив предка мамонта


Ось тут на арені французької історії з’явився молодий артилерійський генерал Наполеон Бонапарт, герой війн проти феодальної Європи, командир антибританської воєнної кампанії в Єгипті. Він залізною рукою придушив безглузді й нещадні бунти, встановив диктатуру, припинив хаос та анархію, посилив дисципліну чиновників і мас. Франція зітхнула з полегшенням. Нарешті запанував такий-сякий порядок, який, на щастя, на відміну від якобінців, не зловживав «національною бритвою доктора Гільйотена»…


Але Наполеоне Буонапарте (його автентичне корсиканське ім’я) був не лише талановитим генералом, якому усміхалася доля. Він виявився цілком адекватним державним діячем, який на 200 років наперед сформував чимало суспільних та управлінських інститутів Франції. А знаменитий Кодекс Наполеона мав величезний вплив на цивільне право цілої Європи.

 

Під час революції соціальний організм розвивається в надзвичайному режимі максимального напруження всіх сил, однак тривалий час перебувати в такому стресі неможливо, бо суспільство виснажується і ризикує суїцидом


Отже, і до корсиканця, і після нього було дуже багато генералів та полковників, що вміли захоплювати владу (а надто в Азії, Африці та Латинській Америці). Проте, щоб бути в річищі бонапартистської традиції, мало мати хист полководця й славу героя війни. Треба ще вміти сприяти сталому розвитку суспільства, забезпечувати державі спокій, гарантувати її безпеку, бодай якісь межі законності й порядку, особливо після революційного сп’яніння.


Під час революції соціальний організм розвивається в надзвичайному режимі максимального напруження всіх сил, однак тривалий час перебувати в такому стресі неможливо, бо суспільство виснажується і ризикує суїцидом.
Нація замість революціонерів потребує вже реформаторів і прихильників еволюції. Тому бонапартизм — це використання можливостей авторитарно-диктаторського правління для здійснення незрілих соціальних трансформацій, коли перетворення реалізуються, може, і болісно, але швидко й без зайвого базікання, без нескінченних дискусій та демонстрації нерішучості.


Такий тип влади особливо виправданий, коли країна перебуває в стані війни, революції, громадянського конфлікту тощо. В історії людства можна знайти чимало подібних прикладів, коли військові лідери брали на себе одноосібну відповідальність за державу. Деякі з них досягали чималих успіхів: генерал Мустафа Кемаль у Туреччині, генерал Ласаро Карденас у Мексиці, полковник Насер у Єгипті, генерал Хуан Домінґо Перон в Аргентині, полковник Хакобо Арбенс у Гватемалі, генерал Веласко Альварадо в Перу, генерал Ауґусто Піночет у Чилі… Можна згадати й генерала Шарля де Ґолля, співвітчизника Бонапарта, проте де Ґолль діяв у жорстких межах парламентської демократії свого часу.

 

Читайте також: Старі імперські міфи проти нових українських


Однак практично ніхто з них не сягнув рівня Наполеона з його велетенським впливом на цілу Європу та й світ.


Чи був ґрунт і можливості для бонапартизму в Україні? І чи є вони сьогодні? Звісно, такі варіанти з’являються в часи фундаментальних соціальних змін. Створення в Україні Центральної Ради, розкріпачення після довгих десятиліть громадського життя не могли не породити умов, що сприяли чи принаймні позначали суспільну потребу в рішучій владі, здатній твердо керувати країною. Адже перші місяці Центральної Ради та й наступний період великих випробувань демонстрували справжнє свято ліберального хаосу і нестримної балаканини за тотального дефіциту реальних кроків державотворення. Ситуація принципово не покращилася і за Директорії. Євген Маланюк згадував про типових представників соціалістичних кіл тогочасної України, зокрема про зустріч з урядовцями, яку він провів разом із генералом Андрієм Мельником, майбутнім (після смерті Євгена Коновальця) лідером ОУН.


Так вийшло, що за столом із військовиками опинилися члени недавно відправленого у відставку соціалістичного уряду прем’єр-міністра Всеволода Голубовича. Кілька чарок самогону, язики соціалістів розв’язались, і військовики «почули такі квіти і виквіти політичного красномовства, що, сяк-так зліквідувавши м’ясну печеню, на знак отамана встали, подякували і по вибаченні про від’їзд до Армії опинилися на свіжому повітрі». Генерал Мельник «буквально зітхнув, як після важкого тягачу, і вже зовсім не по начальницьки, а скоріше як старшина старшині сказав: «Вибачте, що затягнув Вас. Ніколи в житті я так не змарнував часу, як оце тепер».


Діячі ЦР (та й Директорії) боялися людей практичної справи, вбачаючи в них загрозу собі, сприймаючи як потенційних «бонапартів». Насамперед це стосувалося військових. Зокрема, дуже критично (і, як невдовзі з’ясується, небезпідставно) ставилися до генерала Скоропадського, відкинувши як його самого (через «неробітничо-селянське» походження), так і його українізований армійський корпус, що пройшов школу Першої світової війни…


Встановлена навесні 1918 року диктатура гетьмана була надзвичайно м’якою псевдодиктатурою, що спиралася на проросійські верстви чиновництва та офіцерства, через що Скоропадський поступово втратив підтримку заможного українського селянства, яке спочатку посприяло його приходу до влади.

 

Читайте також: Чи був у Петлюри шанс виграти?


Заради історичної справедливості треба сказати, що звинувачення в бонапартизмі були надзвичайно популярними серед більшовицького керівництва, найбільше їх лунало на адресу Льва Троцького, адже він створив Червону армію і був її найвпливовішим неформальним лідером аж до смерті Лєніна.


Що ж стосується УНР, то там будь-який успішний генерал чи старший офіцер міг легко заслужити докори в бонапартизмі. Такі докори відіграли трагічну роль у долі полковника Петра Болбочана, одного з найталановитіших полководців незалежної Української держави. Саме під його орудою Запорозька група армії УНР здійснила блискучий рейд у квітні 1918 року від Харкова до Бахчисарая, за кілька годин узявши штурмом укріплення червоних на Перекопі. Потім у 1920 році Червоній армії доведеться їх штурмувати кілька діб у боях проти білих військ.
Симон Петлюра побоювався, що Болбочан, який мав величезний авторитет в українському війську, може посунути самого головного отамана. За допомогою інтриг вдалося підставити Болбочана під смертну кару. Проте під час виконання вироку українські солдати відмовилися стріляти в славетного командувача. Його з особистої зброї застрелив полковник Чеботарьов, наближений до оточення Петлюри офіцер…

 

Читайте також: «Волиняна» і «Барасабніса». Що писали арабські мандрівники про давню Україну


У бонапартизмі підозрювали й генерал-хорунжого Олександра Грекова, командувача Української Галицької армії, з іменем якого пов’язана знаменита Чортківська офензива, коли галичани вщент розбили поляків і три дні гнали їх на захід. Саме тоді про вихідця з Чернігівщини вони стали казати, що було б добре, якби Греков очолив усю Українську державу. Петлюра доклав величезних зусиль (тиснув на диктатора ЗУНР Євгена Петрушевича), щоб усунути генерала з війська, і досяг своєї мети… А в наш час Леонід Кучма відчув панічний страх перед політичним важковаговиком генералом і прем’єром Євгеном Марчуком, перед його реальними шансами стати президентом і звільнив під сміховинним претекстом «за створення власного політичного іміджу»…


Нині в Україні є кілька нових талановитих генералів, які зробили кар’єру на фронті в 2014–2017 роках. Проте вони доволі далекі від політичного бачення актуальної ситуації. Важко уявити, що саме вони зможуть запропонувати суспільству. Отже, чи можливий бонапартизм без Бонапарта? Поки що діячів, які могли б претендувати на таку роль, не видно.

Новини RedTram

Loading...