Політика 2016-04-03 12:33 Буткевич Богдан

Євген Головаха: «Масові субсидії породжуватимуть покоління утриманців»

Заступник директора Інституту соціології НАНУ Євген Головаха розповів Тижню про величезну соціальну бомбу, яку закладає нині на десятиліття вперед нерозважлива політика влади.

В Україні нікому очолити хвилю соціального невдоволення, адже немає адекватних лівих сил. Та й неадекватних уже немає, бо заборонили. У нас узагалі політичних сил як таких не існує. Праві — трансформувалися в шовіністичні. Тож третій Майдан якщо таки почнеться, то буде вже радикальним, екстра-Майданом.

Найгірше, що політикум так і не породив за ці два роки жодної адекватної альтернативи, усе так само «на манежі» лідерські проекти під конкретних персон. Єдине, що об’єднує українську так звану еліту, — це презирство до тих, хто до неї не потрапив. Тому вона і вважає: якщо ти не один із нас, щодо тебе жодних правил. Саме цим усе й пояснюється.

Саме нинішня влада породила величезну соціальну проблему, яку доведеться вирішувати не одному поколінню українців. Кажучи про так звані реформи (Янукович, до речі, їх теж проводив), ми повинні розуміти, що йдеться насамперед про підвищення всіх можливих цін, податків і тарифів. Іншого розуміння у вітчизняних «реформаторів» не видно. Реформа в розумінні нинішньої влади — це нагода зідрати з людей іще одну шкуру, щоб знову могти говорити про реформи через Міністерство інформації, на яке кошти знайшлися. Ще два роки тому з риторики людей, які здобули владу, було видно, що вони не розуміють реальної ситуації. Тобто €200 цілком можна платити за квартиру в Європі, ось тільки в нас середня зарплата була станом на 2014-й €250, а зараз €150. Якось не сходиться трохи. Але слід віддати належне панові Яценюку: на відміну від решти реформ, що рухаються якимось дуже дивовижним способом, програма підвищення тарифів єдина реалізується із залізною впертістю й напором.

Читайте також: Від романтизму до прагматики. Перспективи України у західному світі

Як вирішення проблеми було запропоновано програму так званих субсидій. Це для бідних. А багаті, мовляв, хай платять. На практиці все виявилося не так. За підвищення тарифів розраховується державний бюджет, тобто всі громадяни. Що консервація тарифів, що субсидія для держскарбниці те саме, просто гроші перекладаються з однієї кишені в іншу. При цьому більше стає людей, які ті субсидії отримують. Тобто якщо державі різниці немає, то ось у соціальному сенсі такий крок дуже небезпечний і страшний. І ось чому.

За останні два роки в суспільстві сталося тільки одне позитивне зрушення. Усі дослідження показують, що 55–60% громадян виступають за євроатлантичний вектор

Для людей нестерпна ідея втрачати. Є такий соціальний закон. Тобто не така страшна перспектива не отримати чогось, наприклад, підвищеного заробітку, як відчуття того, що ти щось утратив — ту ж таки зарплату. І другий закон: люди ніколи не відмовляються від дармових грошей. При цьому в нас постійно збільшується кількість громадян, що не здатні самі платити за комунальні послуги й братимуть субсидію.

Що це означає? Те, що вони визнають себе утриманцями, особами несамостійними. Тобто що більше населення має таку державну допомогу, то більше в нас соціальних утриманців, які ненавидять свого благодійника. І за будь-якого зручного випадку ці люди, мов колись клієнти римських патриціїв, укусять його. Адже вони фактично добровільно визнають, що не здатні забезпечити себе й родину. Гроші ці люди візьмуть, але, посилюючи потенціал несамостійності й заздрості, ми творимо прошарок тих, хто буде готовий на все для збереження своєї халяви.

Від цих людей не варто очікувати активних дій. Проблема якраз у тому, що вони не робитимуть нічого. Бо якщо хтось хоч раз визнає себе утриманцем, то він на утриманні так і житиме й ніколи цього не відцурається. Тобто, навіть якщо їхні доходи почнуть зростати, такі громадяни не відмовлятимуться від дармового шматка й зароблене переводитимуть у тінь. Навіть заробляючи десять, двома надурняк ніколи в житті вони не погребують. Таким чином, почнуться широкомасштабні процеси тінізації. Ні, ці громадяни не протестуватимуть: утриманці — найменш вибуховий матеріал. Тобто зараз створюється широченний прошарок вічних утриманців із відповідною психологією, які приймуть будь-що й будь-кого, хто гарантуватиме їм продовження халяви.

Читайте також: Утрачений імідж

На схожому 40 років тому «погоріли» США, які породили вже третє покоління так званих walfare-дітей. Тоді вони перевели повністю на державне утримання матерів-одиначок. Здавалось би, гарна й правильна ініціатива. Але будь-яке утриманство — погано. Ці жінки, навіть знайшовши собі чоловіка, робили все, щоб не випасти з програми, тобто не виходили заміж. Їхні доньки йшли тим самим шляхом: народжували в ранньому віці дітей, не вступали в шлюб і користувалися програмою державного утримання. Зрозуміло, що, за статистикою, діти з таких родин дуже часто, навіть у більшості випадків, поповнювали лави криміналу. А тому цілі райони були затягнуті в злочинність і безпросвітність. Американці вже 10 років шукають вихід із цього глухого кута, програму поступово згортали й нарешті скасували зовсім, та все одно їхні дослідники вважають, що усунути її ефект можна буде через дуже багато років. Так само й в Україні руками уряду створюються гетто.

Понад те, це тотальне субсидування здатне цілком загальмувати процес децентралізації. Адже загальновідомо, що зарплати в маленьких містах просто жалюгідні. Відповідно там буде вищий відсоток залучених до програми. Отже, матимемо цілі утриманські анклави, які ніколи не зможуть бути самостійними. Понад те, вони цього й не хотітимуть. Яка децентралізація, яке самоврядування, яка активність? Це будуть гетто з відповідним мисленням — дармовим.

Українське суспільство має величезні шанси потрапити в цю пастку після кількох років неадекватного управління ним. Нагадаю, ця програма субсидій поширена в нас уже на близько 4 млн родин. Не людей, підкреслюю, а саме родин, тобто орієнтовно на 10 млн осіб. А якщо тарифи ще раз подвоять, кількість утриманців сягне 15–20 млн. Це вже майже половина населення країни й критична межа. Суспільство, де утриманців 40–50%, не буде дієздатним. Адже вони на забезпеченні держави. Беручи допомогу в родичів, а тим більше в банку, ти знаєш, що повинен повернути кошти, у тебе є мотивація вирватись із цього стану. Із державою все зовсім інакше: віддавати не хоче ніхто. А надто з огляду на амбівалентність, яка в нас, українців, у голові: з одного боку, люди й зараз упевнені, що держава їм винна, а з другого — вважають її ворогом. Ця проблема геттоїзації країни закладає бомбу під майбутні покоління. Так, зараз можна знайти нагальніші питання, однак ця проблема для наших дітей.

Читайте також: Ян Томбінський: «ЄС підтримає Україну, якщо вона буде провідником власних реформ»

За останні два роки в суспільстві сталося тільки одне позитивне зрушення: нарешті зроблено геополітичний вибір. Усі дослідження показують, що 55–60% громадян виступають за євроатлантичний вектор. Звичайно, цьому «допомогли» війна й відрізання найбільш проросійського електорату з Криму та частини Донбасу, фактично його історичної частини. Така зміна — єдине, що вселяє оптимізм. Однак залишились і подвійні стандарти мислення, і популізм, і решта негативних факторів, помножених на зубожіння та психологічні травми від війни. Головне — ми не припиняємо робити один крок у бік Європи й тут-таки два назад.