Політика 2017-09-04 10:44 Малко Роман

Передвиборчі вистави

Чого очікувати від Верховної Ради в новому політичному сезоні

Цьогорічна осінь в Україні обіцяє бути вельми спекотною. У політичному сенсі, звичайно. Підвищення градуса було запрограмоване. Варто лишень пригадати, на якій радісній ноті парламент розбігся на канікули, скільки незавершених цікавих проектів залишилося в його кейсі та які чудесні відносини склалися з іншими гілками влади. Уся ця дріжджова маса нині підбродила, розрослась і вже почала перетікати через вінця. А тому залишається тільки сподіватися на видовищне шоу, яке, втім, невідомо чим закінчиться.

Народні обранці лишили на осінь затвердження аж чотирьох важливих реформ. Пенсійної, пробний крок у напрямку якої вже було зроблено (сяке-таке підняття пенсій) і на ухвалення якої в перші дні роботи осіннього парламенту дуже розраховує президент Порошенко. Залишена в підвішеному стані та фактично заблокована медична реформа, проти якої ополчилося все ескулапське начальство країни. А також судова та освітня, які теж нібито почалися, але для їх повноцінного проведення потрібно ще багато чого змінити в законодавстві.

Читате також: Уряд без канікул. Що було ухвалено в липні–серпні

До речі, спікер парламенту Андрій Парубій заявив, що ініціюватиме насамперед розгляд освітньої реформи, бо вона, на його думку, «об’єднає зал на початку пленарних засідань». А ще він прогнозує, що вже за перший тиждень роботи ВР, можливо, навіть удасться розглянути аж дві реформи. Які саме, мали б визначити представники фракцій укупі з урядовцями. За всієї поваги до шановного Андрія Володимировича, такі його дещо наївні заяви викликають лише уїдливу посмішку. Адже за жодну з реформ депутати, схоже, не мають особливої охоти голосувати й роблять усе, щоб відтягнути цей неприємний для себе момент за принципом «якось воно буде». І не лише тому, що вважають їх непотрібними чи не на часі. Вони, власне, про це й не думають. Справжня причина — небажання брати на себе відповідальність за непопулярні, а то й болісні рішення, які потім можуть вилитися в нелюбов електорату й бумерангом ударити в найневідповідніший момент, себто перед виборами. За словами того самого Парубія, до законопроектів щодо реформування сфер охорони здоров’я та освіти до другого читання внесено близько тисячі поправок до кожного, а до закону, який передбачає судову реформу, — близько 5,5 тис. Годі й думати, що все це зроблено тільки для покращення вже фактично вилизаних законопроектів, над якими працювали цілі команди спеців-реформаторів. Усе значно простіше. Мета — не залишити від правових актів каменя на камені, знівелювавши ключові ідеї та перетворивши їх фактично на непотрібний мотлох, який нічого не змінить і ніколи не запрацює. Система, у котрій почуваєшся комфортно, не може бути знищена, а мусить і далі годувати та убезпечувати від неприємностей.

Справжня причина відсутності підтримки реформ депутатами – небажання брати на себе відповідальність за непопулярні рішення, які потім можуть вилитися в нелюбов електорату й бумерангом ударити в найневідповідніший момент, себто перед виборами 

Стосовно земельної реформи, яку так активно просуває прем’єр-міністр Володимир Гройсман і, здається, готовий кістьми лягти, щоб запустити ринок землі, то, схоже, взагалі настав колапс. Домовитися чи віднайти хоча б якісь спільні знаменники так і не вдалося, тож цю тему наразі відкладуть у довгу шухляду до кращих часів. Тим паче та квазімодель ринку землі, що реально існує сьогодні, поки що влаштовує основних гравців, тому вони зайвий раз не ризикуватимуть. Та й приймати таке важливе рішення, врешті-решт, усе одно немає кому.

Власне, відкладених на невизначений час питань у депутатському кейсі назбиралося чимало. Деякі припадають пилом роками. Скажімо, потреба мало не стовідсоткової заміни ЦВК, 13 із 15 членів якої, включно з її головою Михайлом Охендовським утратили легітимність уже три роки тому, мабуть, узагалі нікого не турбувала б, якби про неї час від часу не шуміли в пресі. Сподіватися на швидке виправлення цього ляпу не доводиться. Навіть якщо з’явиться досі відсутня «політична воля», депутатів нарешті все влаштує й голоси за пачку кандидатур, поданих президентом, назбираються. На носі як мінімум жовтневі вибори в більш ніж двох сотнях місцевих громад, а до їх завершення ніхто нічого змінювати не буде. Ну а після знову з’явиться свіжа купа причин «відтягнути задоволення», й основна з них прочитується навіть заплющеними очима: не обкатана ЦВК на парламентських чи президентських виборах, позачергових чи чергових — це щонайменше ризик політичного самогубства, якщо й не саме воно.

Читайте також: Битва за права

Коли йдеться про важливі кадрові рішення, то останнім часом ВР узагалі демонструє патологічне безсилля. Давно минув термін повноважень омбудс­мена, а підібрати йому заміну не можуть: президент нібито зацікавлений у збереженні на посаді Валерії Лутковської. Час призначити й нового голову Рахункової палати, а до цього якось руки не доходять. Безславно скінчилося шоу з кандидатами в аудитори НАБУ, і на черзі друга серія цієї вистави, ось тільки навряд чи результат буде кращим. Щонайменше три міністерства працюють фактично без міністрів. Уляна Супрун у МОЗ — виконувач обов’язків (її офіційний статус — лише заступник міністра), Юрій Стець (Мінінформполітики) і Тарас Кутовий (аграрне міністерство) подали у відставку й чекають, поки їх із миром відпустять. Як і Валерія Гонтарева, донедавна повноцінна голова Нацбанку. Тут, до речі, особливий випадок, і шуму довкола її персони ще, мабуть, підніметься чимало. Наразі нібито ведуться перемовини щодо кандидатур на заміну відставників, і поки їх не буде знайдено, навряд чи питання вдасться вирішити. А стосовно пані Супрун, то ситуація узагалі пікантна. Шанси людини, яка тягне на собі чи не найскладнішу в країні реформу (адже йдеться про найзанедбанішу й дуже корумповану галузь), урешті позбутися набридливого «в. о.» й стати повноцінним міністром фактично залежать від тих, кому вона обмежує доступ до корита, а отже, майже примарні. Ставши на горло медичному й фармацевтичному лобі, вона може розраховувати хіба що на чудо. 

Можна було б для виправдання стверджувати, що всі ці проколи стосуються не так парламенту, як пана президента: він, мовляв, у нас усюдисущий, усе підім’яв під себе й намагається на все впливати. Але… Навіщо країні парламент як самостійна гілка влади, якщо жодної консолідованої позиції за таких обставин він не має і протистояти узурпації влади однією людиною, а про це, власне, і йдеться, не спроможний? Може, хіба для того, щоб час від часу влаштовувати шоу та заповнювати інформаційний простір плітками й нісенітницями?

Ну і як вишенька на торті — давно закинуті через неспроможність домовитися, чекають своєї долі ідеї з прийняття законів про державну мову, зняття депутатської та суддівської недоторканності, про процедуру імпічменту президента, тимчасові слідчі комісії, спеціалізований антикорупційний суд чи новий закон про вибори, без якого очікувати якогось перезавантаження або оновлення владного істеблішменту просто немає сенсу. І це ще без урахування можливих змін до Конституції (котрі, як твердять реформатори, конче необхідно ухвалювати, щоб повноцінно запрацювали усі їхні починання), легітимації мінських домовленостей, що вмерли не народившись, та закону про тимчасово окуповані території, який достеменно викличе шквал, бурю й град у політичній тусівці.

Читайте також: Boxing Day у Верховній Раді

Звісно, можна сподіватися, що всі недопрацювання швидкими темпами буде залагоджено, усі плани зреалізовано, а очікування виправдано. Але так вважати щонайменше наївно. Не цим сьогодні заповнені серця народних обранців і не такі навіжені думки тривожать їхні голови. Усе значно простіше. Останні два тижні роботи парламенту ознаменувалися неймовірно гучними скандалами довкола позбавлення депутатської недоторканності ряду нардепів. Це, безумовно, посприяло певній консолідації корпусу народних обранців, — у сенсі захисту свого права жити як заманеться, — але й суттєво загострило й без того непрості відносини з виконавчою владою, очолюваною президентом. Намагання глави держави продемонструвати, незважаючи ні на що, рішучість у боротьбі з корупцією були розцінені як наступ на горло парламентаризму, а ще — як ефектний спосіб розпочати свою передвиборчу кампанію з прицілом на 2019 рік. Хоч би скільки він переконував, що вибори його не цікавлять, а головне завдання нині — «зупинити популізм та дати можливість країні попрацювати без виборів і провести справжні реформи», у щирість його слів мало хто вірить. Тому запах перегонів ніяк не вивітрюється з печерських пагорбів. Власне, передчуття цього «свята демократії» є головним бичем української політики уже кілька років поспіль, і, схоже, воно задаватиме відповідний настроєвий тон і далі. Робота на рейтинг остаточно стане основним лейтмотивом гри більшості акторів політичного цирку. І хай не лякає різноманітність підходів, у кожного своє завдання. Депутатам треба залишитися білими та пухнастими і, «відстоюючи інтереси народу», нічого суттєвого та ризикованого не робити. Ну а президентові — вигадати, як обіграти конкурентів, і протиснутись у другий тур із якимось слабаком. Але для цього не зайвим буде вже зараз підготувати відповідні комбінації, забезпечити тил і підтримку та, звичайно, розширити список добрих справ, якими можна похвалитися.

Віднині поряд із популізмом та маніпуляціями ще одним усеохопним інструментом для досягнення бажаного нарешті стане повноцінний шантаж. Президент, генпрокурор, НАБУ та інші борці з корупцією (з одного боку) та парламентарії (з другого) шантажуватимуть одне одного від усієї душі, доки стане сил. Перші — новими кримінальними провадженнями в обмін на лояльність та результативність у законодавчому оформленні обіцяних та переобіцяних реформ, а другі, зрозумівши, що боротися за свої недоторканні права можна й треба, — провалом реформ, розвалом неіснуючої коаліції, ситуативними союзами, але знов-таки з прицілом на можливі вибори. Саме вибори, реальні чи вигадані, дострокові чи планові тепер стануть основою буття з усіма наслідками. У такій ситуації сподіватися на якусь результативність, звичайно, буде складно. Безумовно, що в гру вступлять і нині вилучені з основної політичної обойми позапарламентські сили, які прагнуть більшого, і, звісно, вулиця. Розхитувати ситуацію в країні є багато охочих. Хтось уже отримав на це гроші від благодійників з-за лінії фронту, а хтось сподівається таким чином вискочити на вищий рівень, нарешті вдовольнивши давні амбіції. Не гребуватиме цим, очевидно, і чинна влада. 

А втім, незграбні трюки вітчизняного політикуму, що все більше нагадує акробата, який іде по канату над проваллям і повсякчас норовить сісти на шпагат поміж «хочеться» й «треба», цілком можуть закінчитися феєричним падінням. Єдиний запобіжник цьому — війна на Сході країни, яка досі триває. Але й він якоїсь миті може не спрацювати. Бо війна війною, а вистави — за розкладом. 

Новини RedTram

Loading...