Політика 2017-11-05 11:13 Малко Роман

Пташенята Януковича

Як постколоніальні традиції сприяють формуванню «нового покоління політиків», спроможного підтримувати старі схеми та життєздатність системи

Нещодавно у Вашингтоні був помічений колишній народний обранець, а нині щасливий власник телеканалу «Прямий» Володимир Макеєнко. Оглядав він там місцеві музеї чи, можливо, переймав досвід як новоспечений медійник, достеменно невідомо. Зате точно відомо, що він шукав контакти в Конгресі й навіть зустрічався з помічниками конгресменів. Подейкують, зустрітися з кимось із конгресменів Макеєнку не вдалося. Але й помічників для початку цілком достатньо, адже вони є не чим іншим, як вухами й очима цих людей. Взагалі важливий уже сам факт його візиту. Не всі ж, хто хоче покритикувати владу й має щодо неї свою думку, їдуть до Вашингтона шукати зустрічей у Конгресі.  

«Кому він там потрібен?» — логічно може виникнути запитання, але на нього вже давно є відповідь. Справжня політика від часів Юлія Цезаря, Октавіана Августа й Александра Македонського є концентрацією людей і грошей. Це команда, з якою можна завойовувати світ, і ресурси, якими це робити. Є в тебе команда й гроші — ти актуальний політик. Немає— ти займаєшся аматорством. 
 
Олігарх Хомутиннік

Історія успіху Віталія Хомутинніка бере початок у нетрях нині окупованої Макіївки. Достеменно невідомо, як нинішній голова групи «Відродження» в парламенті й віднедавна соратник Коломойського став мільйонером. Хтось розповідає про його дружні стосунки із сином Януковича, хтось каже, що ниточки тягнуться в кримінальне середовище. У будь-якому разі основні гроші він заробив явно не в часи своєї загадкової юності, а вже будучи народним обранцем завдяки входженню в багато державних потоків. Сфера інтересів Хомутинніка — митниця й податкова. Про його вплив на фіскальну службу ходять легенди. Власне, те, що її голова Роман Насіров є людиною Хомутинніка, одна з них. Утім, ці легенди здебільшого цілком відповідають дійсності. Пригадуєте, як навесні 2016-го голова Закарпатської ОДА Геннадій Москаль просив прем’єр-міністра Володимира Гройсмана ініціювати його звільнення, оскільки з ним не погодили призначення начальника Закарпатської митниці. «Нинішнього начальника Закарпатської митниці Володимира Колеснікова знімають із посади не за роботу, а за політичні торги між народним депутатом України Віталієм Хомутинніком, його правою рукою Володимиром Скоробагачем (раніше очолював фракцію Партії регіонів у Харківській міській раді) та прем’єр-міністром України Гройсманом, — пояснив тоді Москаль. — Ціна питання — збереження на посаді голови ДФС Романа Насірова, контроль над Закарпатською митницею і розстановка тут своїх керівних кадрів, а також контроль над областю.

Люди, що зуміли акумулювати сотні мільйонів доларів, кошти, які можна використовувати як завгодно, не можуть просто так зійти з шахівниці. Будь-яка влада з ними говоритиме й спілкуватиметься з превеликим задоволенням

Це своєрідна плата за підтримку кандидатури Гройсмана у Верховній Раді на посаду прем’єр-міністра, а також за наступні позитивні голосування за урядові законопроекти». Конфлікт вдалося залагодити, але вже буквально за два місяці очільник Одеської ОДА Міхеїл Саакашвілі гучно заявив про феномен Хомутинніка, який треба ліквідувати, звинувативши нашого героя в тому, що він контролює всю фіскальну систему й «тримає в себе, як Кощій у яйці, душу уряду, може в будь-який момент її розбити, і тоді Гройсман полетить узагалі». Сам Хомутиннік у таких випадках зазвичай відмовчується й вирішує свої справи тихо. І правильно робить: хай там що хто кричить, а його статки зростають і бізнесу нічого не загрожує. Ще в 2015 році Хомутинніка називали найбагатшим народним депутатом, а нині він узагалі сягнув небувалих висот, піднявшись із 70-го на 14-те місце в черговому рейтингу найбагатших українців. Журналісти видання «Новое время» підрахували, що лише за минулий рік вартість його активів зросла на 356%. Звісно, неабияк посприяло цьому й електронне декларування, яке змусило таких, як Хомутиннік, бодай трохи привідкрити таємницю свого багатства. Та суть, власне, не в самих цифрах, мільйон туди, мільйон сюди нічого не вирішують. Справді цікавий феномен полягає в тому, що більшу частину грошей насправді зароблено не в природний спосіб, а завдяки схемам, у яких Хомутиннік реально геній. Щоправда, ця геніальність не мала б можливості проявитися без чийогось сприяння, але то вже нюанси професії. 

Мегадиспетчер

Ще один геніальний схемник, про якого, на відміну від Віталія Хомутинніка, чомусь мало говорять, — згаданий вище Володимир Макеєнко. Він заробив свої гроші в прямому сенсі з повітря, чим неабияк пишається, і, власне, небезпідставно. Після революції Макеєнко був посередником передачі влади в Києві й цим запам’ятався. На початку 2014-го під час протистояння Янукович призначив його замість відстороненого за підозру в причетності до побиття студентів на майдані Олександра Попова. Але то не найцікавіший період у житті Макеєнка. Те, що йому вдалося прокрутити на зорі незалежності, — ось справжня вершина таланту. Все почалося з роботи в аеропорту «Бориспіль» у часи розпаду СРСР. Так уже повелося, що за використання повітряного простору країни кожним повітряним судном прийнято платити. За СРСР ці гроші отримувала Москва. Коли він розпався, почали створюватися відповідні структури, що відповідають за навігацію та переліт повітряним простором у незалежних державах. В Україні це Украерорух. Власне, його творцем і був Макеєнко. Використовуючи свої зв’язки, він домовився з компанією, яка займається цим у Європі, що курируватиме діяльність такої структури в Україні. Здавалося б, нічого особливого (такою була в ті часи мода), якби державна компанія Украерорух не була однією з найприбутковіших в Україні. До війни через наше небо був величезний повітряний трафік. Нині багато хто нас облітає через трагедію, що сталася на Донбасі з МН-16, і втрату Криму, відповідно прибутки впали. Але станом на 2013 рік ця структура лише чистого прибутку мала приблизно €600 млн.

Читайте також: «Справа рюкзаків». Хто захищав сина Авакова

Не доходу, а саме прибутку. Звісно, ті гроші треба було якось використовувати й виводити, але якраз із цим проблем ніколи не було. Джерела в кампанії розповідають і про зарплати $3–4 тис. у звичайних диспетчерів, і про величезний соцпакет, і про нібито купівлю комп’ютерів по $100 тис. за штуку, і про всілякі дрібніші махінації для звітності, як-от переклеювання буквочок на клавіатурах (відповідно до приписів техніку потрібно часто оновлювати). Правда це чи ні, але способів освоєння та виведення грошей із повітря, напевно, можна знайти чимало, до того ж відносно законних. Через усілякі фіктивні проплати, через фірми-прокладки. А найпарадоксальніше те, що про цей маленький бізнес молодого й майже вічного нардепа мало хто знав, він собі роками спокійнісінько складав купюрку до купюрки на чорний день. Ну а коли раптом після Революції гідності дізналися, то віджимати Укр­аерорух (змінювати керівництво) тодішній заступник міністра інфраструктури й приятель Арсенія Яценюка Петро Пінкас відправив хлопців на БТР. Макеєнко тоді щиро запевняв, що без нього нічого не працюватиме, навіть розповідав журналістам (які все знімали на приховану камеру) тонкощі своєї схеми, але йому не повірили. Надто вже великі гроші. Нині він, напевно, вже не контролює своє творіння, але з 1991-го по 2014-й йому це вдавалося. Скільки за той час Макеєнко назбирав мільйонів, можна лише здогадуватися. Може, і сам не знає. Звісно, доводилося нелегко, треба було крутитися, змінюючи ідеології та політичні вподобання від комуністів, через соціалістів, потім «Солідарність» (привіт Петрові Олексійовичу) й «Нашу Україну» аж до регіоналів, але в Макеєнка це виходило, бо він чи не з усіма здатний знайти спільну мову. 

Схемники

Люди, які вміють робити гроші з повітря, дуже цінні для будь-якої влади, особливо для української. Навіть для такої, яка живе по-новому. Для неї це найкращі партнери й друзі. Секрет їхньої живучості доволі простий. Усе, що вони повинні зробити після того, як створили бездоганні схеми, котрі працюють і дають шалені прибутки, то це вчасно домовитися з владою про ненапад та запропонувати їй свої послуги. Можна навіть не сумніватися, що їхній скромний голос буде почутий і всі лишаться задоволені. Іноді не все гладко, як у випадку з Макеєнком, але, можливо, це лише тимчасові труднощі. Як казав Ден Сяопін, автор китайського економічного дива, «неважливо, якого кольору кицька, аби вона добре ловила мишей». 

Ловити мишей такі хлопці, як Володимир Макеєнко чи його колишній колега по партії Віталій Хомутиннік, уміють чудово, на що вказують їхні чималі статки. Звичайно, будучи впродовж багатьох років чільними представниками партії влади, важко залишитися бідним, тож цьому не слід дивуватися. Дивуватися варто з іншого приводу. Як таким людям, що голосували, наприклад, за диктаторські закони 16 січня 2014 року, вдається не тільки залишатися на плаву навіть після серйозних пертурбацій, котрі пережила країна, а й досі бути реальними політичними гравцями та партнерами революційної влади. Власне, ці двоє не є якимись особливими, кого система не викинула, а, навпаки, пригріла й уберегла. Товариство їм може скласти ще чимало цікавих персонажів. Утім, їхні історії успіху чудово ілюструють реалії державної кухні: наскільки дійсність далека від того, що плебсу втюхують із зомбоящика, і які справжні цінності тих, хто перебуває на верхівці Олімпу. І нехай нікого не бентежить, що регіонали, хоча й перефарбовані, потроху повертаються. Вони нікуди й не зникали. Декому з них просто не пощастило, надто зашкварившись, вони змушені були втікати. Проте більшість успішно залучена у владну команду, сидить на тих самих потоках, що й раніше, і чудово співіснує з владою. Їх складніше усунути, ніж залишити й домовитися, та й усувати ніхто, власне, не збирається. Свої ж хлопці. До того ж навіщо зайвий шум. Якщо зараз спробувати забрати, скажімо, у Хомутинніка його бізнес, який він знає як свої п’ять пальців, може виникнути багато непотрібних проблем. Він захищатиметься, почне відбиватися, говорити. Простіше змусити поділитися й жити дружно.

Читайте також: Останній шанс генія популізму

Так, влада й справді змінилася, відбувся певний перерозподіл впливів. Але іноді авгієві стайні такі заплутані, що легше працювати з тими, хто вже давно в темі й, власне, створив схеми, у яких чорт ногу зламає. Тому ці хлопці, які знають, як працює схема, дуже цінні. Щоб запустити іншу схему, треба придумати її та прибрати цих людей. А зараз бракує сил усе опанувати. Ціна цих хомутинніків у схемах. І насправді питання не до них, а до Банкової, яка, очевидно, має з того свою вигоду, і не лише моральну. Як пліткують злі язики, ділитися бізнесом із сильними світу цього нині все ще в моді. З цього зазвичай і починаються розмови у високих кабінетах із бізнесменами: «Яку частку даєш?». Схема, якою філігранно користується чимало чиновників, бо в ній гіпотетично немає криміналу. Володіти часткою не злочин, але до біса вигідно обом сторонам. Чиновникові ж бо гроші капають, і партнер зацікавлений підтримувати його якнайдовше у владі, а той, своєю чергою, зацікавлений сприяти партнерові у виграші тендерів, аби грошей капало якомога більше. Всі задоволені, і щось довести майже нереально. Постійно з’являються все нові й нові схеми, які працюють через офшори. Важко знайти кінцевого бенефіціара, встановити, що якийсь олігарх К взяв і відписав частину своїх акцій комусь із чиновників за те, що той дав згоду на купівлю державної частки в якійсь цікавій компанії. Все дуже заплутано й постійно вдосконалюється. Ніхто ж не хоче повторити долю Лазаренка, який думав, що можна нахапати доларів, сховати їх у швейцарському банку й жити вічно.

Золото партії

За великим рахунком усе зводиться до того, що політика — це гра власників ресурсів: людського й фінансового. Тому й Захід шукає тих, із ким в Україні можна говорити, хто ці ресурси має. І нинішня влада зацікавлена залучати у свою команду хлопців із грошима та впливом... Це тільки на перший погляд видається, що значення мають якісь абстрактні речі, ідеологія, імідж чесних політиків чи журналістів... Ні і ще раз ні. Доки існує ця постколоніальна система з її головним правилом «влада — це метод збагачення», все буде саме так, як є, незважаючи на розмови про реформи, оновлення, декомунізацію та інші казки. Природа її проста. В основі лежить схема, яку комуністи втілили під час перебудови. Зрозумівши, що втрачають владу, вони фактично провели таємну приватизацію, забравши собі всі активи, тимчасово віддавши владу в обмін на власність. Всі комуністичні та комсомольські гроші десь раптово зникли, комсомольські кооперативи також. А маючи власність і зрозумівши, що їм нічого не загрожує, вони згодом знову повернулися в політику вже під брендом відомих фірм, банків тощо. Багато хто розцінював комуністів як борців за соціальну справедливість, але це був лише бізнес. Такого офісу, який вони мали з 1991 року в центрі Києва на Подолі, не було в жодної молодої партії. 

Читайте також: Краще пізно, ніж ніколи. На кого робити ставку Порошенкові

Тобто, маючи людей і гроші, ти матимеш владу, а якщо тебе з неї витурили, рано чи пізно можеш туди повернутися. Це класика політики. І тому нормальні політичні сили роблять так, щоб у їхніх конкурентів не було ні влади, ні власності. Адже політика вимагає палива. Якщо вони цього не роблять, є привід задуматися. І от те, що відбувається, скажімо, із вертолітним майданчиком Януковича чи його дачею в Межигір’ї, є яскравим прикладом. Усім зрозуміло, що ці об’єкти й надалі контролюють близькі до президента-втікача структури, але формально влада заявляє, що їх повернуто в державну власність. Теоретично це так. Але постанова про повернення — то лише політико-правовий акт. На його основі Кабмін мав би сказати, кому переходить майно: дитячому садочку, базі олімпійського резерву чи ще комусь. Указом Кабміну мало б бути створене державне підприємство, призначений директор. Але це не робиться роками, а отже, комусь так вигідно. І лише під тиском громадськості Прокуратура Києва нарешті нещодавно спромоглася передати вертолітний майданчик Януковича в управління державній компанії «Фінансування інфраструктурних проектів». Зробити це раніше вона чомусь не здогадалася.

Але повернімося до наших героїв. Їхній зоряний час, швидше за все, ще не минув. Люди, що зуміли акумулювати сотні мільйонів доларів, кошти, які можна використовувати як завгодно, не можуть просто так зійти з шахівниці. Будь-яка влада з ними говоритиме й спілкуватиметься з превеликим задоволенням, доки не роздягне й не пустить за вітром, якщо зможе. Або співпрацюватиме, як співпрацює з багатьма іншими. Наприклад, із кумом Путіна Медведчуком, чий імідж чистого політика не зовсім відповідає дійсності, бо на його підтримку потрібні занадто великі гроші й вони в нього таки десь є. Чи з Василем Хмельницьким, грамотним винахідником схем і близьким до родини Кучми. Коли маєш ресурси, зловити кон’юнктуру й знайти могутнього «патрона» — завдання геть не складне. 

схожі публiкацii

Новини RedTram

Loading...