ut.net.ua 2008-05-08 00:00 Бабінець Анна

Чорнява, схожа на єврейку

Де поділися євреї, бабуся не знає. Майже нікого із сусідів...

 
ФОТО: Андрій Ломакін

Моїй бабусі виповнилося 9 років, коли почалася війна. Її батько взяв відпустку й вони всією родиною мали їхати в гості до родичів на Вінниччину. Але валізи розпакували. Лишилися вдома – взялись облаштовувати підземне сховище, де і дорослі, і малі переховувалися під час бомбардувань.
 
Нікому було ховати людей, які гинули під час авіанальотів, лише іноді хтось із сусідів кидав неживі тіла в тачку та віз на цвинтар. Більшість будівель на вулиці зруйнували німецькі бомби. «Наш будинок дивом залишився цілим», – згадує бабуся.
 
Німці ввійшли в Дніпропетровськ. Сім'я моєї бабусі жила в районі, де віддавна селилися переважно євреї. «У нашому дворі тільки ми та ще одна родина лікаря були українцями», – пригадує моя бабуся. Великі чорні очі, густе хвилясте волосся та блідо-біла шкіра... Маленькій Оленці часто казали, що вона схожа на єврейське дитя. Батьки лише всміхалися з того – вони пишалися вродою доньки... Допоки не почалися єврейські погроми.
 
У Дніпропетровську також бувсвій Бабин Яр – безіменний. Туди звозили євреїв з усього міста на розстріл. Але не всіх. «Одну стареньку пристрелили у дворі, а тіло кинули до кузова вантажівки», – розповідає моя бабуся.
 
Німці швидко облаштуваликонцтабір – на одному з пагорбів Дніпра, майже в центрі міста. Туди й потрапив мій прадідусь Федір – бабусин батько. Всю війну він провів у таборах – спочатку в Дніпропетровську.... Потім у Дорі-Міттельбау та Бухенвальді. А маленьку Олену батьки вирішили відправити подалі від міста, від єврейського кварталу.
 
У 1943 році відбулася першаподорож моєї бабусі – довготривала, та без батьків. Мати знайшла жінку, яка погодилася відвезти Оленку до родичів на Вінниччину. З Дніпропетровська до Вінниці їхати кілька годин. Але 11-річна Олена разом з незнайомою жінкою подорожували одинадцять днів.
 
Зі Сходу на Захід везли вугілля,ліс, зерно. Вони змінили з десяток вантажних поїздів: тітка, яка взялася наглядати за Оленкою, мала ще на руках дворічну доньку Ліду. Бабуся згадувала, як уже через багато років після війни знайшла свою тодішню юну попутницю. Дорослі вже жінки зустрілися у Львові й згадували ту евакуацію – жахливу, нескінченну.
 
«Жінка сказала: ховайтеся, онфашистський поїзд, – пригадує бабуся станцію «Фастів». – Ми сховалися, але нас усе одно помітив німець... Він підійшов і... дав нам великий шматок хліба. З маслом!» – каже бабуся. Дорогою на Вінниччину трапився ще один.
 
Солдат вермахту їв хліб, а дитина не зводила з нього голодних очей. «Тоді він відламав мені окраєць».
 
Вінниччину окупували румуни – тут було спокійніше. Дівчинка, зовні схожа на єврейку, дісталася до родичів. У селі Федорівка, як бабуся каже, було навіть весело: румуни весь час п'яні, але нічого злого не чинили. Вона вчилася в сільській школі й не знала, чи колись побачить своїх батьків.
 
Євреїв на Вінниччині не було видно. Румуни виселили їх зі «своєї держави», так вони називали окуповану Україну. Бабуся розповідає, що бачила єврейські родини, які жили неподалік від села, у конюшнях: «Їхні діти приходили у село та міняли голки на яйця. Або просто просили їжу. Моя старша сестра завжди їм щось знаходила».
 
11-річна дівчинка вчилася удругому класі. Війну вона зустріла першокласницею, потім довелося пропустити один рік. Та Олена була не наймолодшою. Майже все життя моя бабуся зберігала шкільні табелі, заповнені вчителькою під час війни.
 
У 1945-му Оленка отримала лист від батька. Він живий і повертається додому! Мама, яка під час війни переховувалась у знайомих біля Дніпропетровська, зустрілася з батьком, і вони разом приїхали по доньку.
 
«Єврейський» дворик у Дніпропетровську. Де поділися євреї, бабуся не знає. Майже нікого із сусідів... Запам'ятала, як зустрів їх понівечений диван, з якого мародери зрізали чорну шкіру.
 
Олена подорослішала, чоловіки робили їй компліменти: «О, які у вас великі очі! Яке густе чорняве волосся!»  Їй це вже було не страшно.