ut.net.ua 2009-06-26 00:00 Лазарева Алла

Тільки для чорних

У Франції підводить голову африканський та арабський расизм

 

На французькій землі расистські угруповання виникають не лише поміж білих радикалів. Тутешнє Міністерство внутрішніх справ уже визнає існування чорношкірого та арабського расизму. Радше ситуативно-спонтанного, майже неорганізованого, але реального. Психологи наголошують, що лідери радикальних груп будують свій дискурс на почуттях приниження, комплексі меншовартості кольорових громадян. Соціологи кажуть про неминуче зростання відсотка активної ксенофобії там, де співіснують та конкурують надто різні за етнокультурною приналежністю національні меншини. Пересічні громадяни, проглядаючи результати чергових виборів та не знаходячи правих радикалів з-поміж лідерів, зазначають, що ситуація в державі є відносно стабільною. Тому особливої цікавості до маргінальних екстремістських рухів не виявляють.
 
Білошкірим вхід заборонено
 
Політична група «Трібу Ка» не проіснувала й трьох років. У 2004-му, коли організація вперше заявила про себе, в пресі йшлося про ядро з 10–15 активістів. У 2006-му, коли організацію заборонив тоді ще міністр внутрішніх справ Ніколя Саркозі, поліція визначала 30–40 постійних учасників об’єднання.
Група «Трібу Ка» позиціонувала себе як «політико-містичний рух». Її лідер – відносно харизматичний чорношкірий француз Кемі Себа – привернув до себе увагу тим, що забороняв брати участь у зборах групи всім, хто мав білий, жовтий або матовий колір шкіри. «Ми не хочемо мати справ з білими, а вони не бажають бачити нас, – часто наголошує пан Себа. – Євроцентрична система бачення світу є хибною. Світова цивілізація почалася з Африканського континенту. Білі люди зневажають нашу культуру через заздрощі, бо африканська цивілізація давніша, досконаліша, вища».
 
Ці міркування вголос – не більше ніж банальна риторика, на яку можна було б і не зважати. Але були ще дії. Провокація сутичок у єврейському кварталі. Напад просто на вулиці на Ахмеда Метіні – автора критичного відеосюжету про лідера «Трібу Ки». Публічні погрози, заклики до «збройного захисту» інтересів чорної раси, які французьке правосуддя кваліфікувало як «заохочення до расової ненависті та расизму».
 
Кемі Себа в свої неповні 27 років уже не раз побував за ґратами. «Цей чоловік свідомо наражається на конфлікти з владою, щоб здобути імідж жертви режиму, – каже Домінік Сопо, голова впливової громадської організації «SOS – Расизм». – Чим більше проти нього позовів, тим більше він має уваги преси, популярності, впливу. Ця схема стара як світ: акція – репресія – статус жертви переслідувань – політична реклама».
 
Після заборони свого першого політичного проекту, групи «Трібу Ка», її лідер заснував структуру свого імені – «Покоління Кемі Себа». Її також довелося розпустити на вимогу правосуддя. Потому, знову під проводом Себа, в березні 2008 року з’я­вля­ється Рух проклятих імперіалізмом.
 
Кемі Себа заявляє, що Рух проклятих об’єднує не менше 400 осіб. Відносно мало порівняно з двома-трьома десятками тисяч білих скінхедів, що перебувають у полі зору французького Міністерства внутрішніх справ. Але поліцію непокоїть висхідна тенденція популярності ідей Себа.
 
Соціальний вимір
 
«Ідеологів чорного расизму у Франції зовсім небагато, – вважає соціолог Ерік Гарсіа. – Їх навіть ідеологами називати важко. Це радше екстремісти-еклектики, які намагаються обґрунтувати позитивну винятковість або навіть вищість чорної раси, спираючись частково на ­міфологію Давнього Єгипту, частково – на фронтальне протистояння з західною цивілізацією, частково – на постулати архаїчної версії ісламу. Важливішою є соціальна база радикальних чорних расистських рухів. Це – бідні квартали, де три з половиною роки тому палали сотні автомобілів. Діти іноземців, які за паспортом – французи, але за світовідчуттям – особи поміж двох світів, безробітні в другому поколінні, молоді люди без освіти та майбутнього».
 
Кемі Себа методично шукає підтримки саме в проблемних передмістях Парижа. Наприклад, висловлює публічні співчуття родині хлопця, якого убив із рушниці власник помешкання, яке той намагався пограбувати.
 
«Ми засуджуємо злочини й крадіжки, – каже Кемі Себа, виступаючи перед натовпом просто неба. – Але не треба підкреслювати, що грабіжник був чорношкірим. Він навіть пограбувати нікого не встиг. То й грабіжником, із правового погляду, ще не став».
 
Після початку розгляду скандальної судової справи про вбивство хлопця єврейського походження, якого викрадачі після тривалих тортур зарізали, бо не отримали від родини викупу, Кемі Себа розсилає паризьким рабинам листи з погрозою «вхопити за пейси, якщо хоч волосина впаде з голови Юсуфа ­Фофани» – вбивці й організатора викрадення.
 
Процес Фофани, що триває досі, також віддзеркалює підставові соціальні міфи французького чорного расизму. Вбивця не втомлюється повторювати в залі суду, що «білі мають усе, а ми – нічого». Він був упевнений, що «євреї завжди мають гроші», тож він легко здобуде від родини €450 тис. Але загиблий працював звичайним продавцем у магазині мобільних телефонів. А його батьки все життя прожили на маленькі зарплати в небагатому передмісті, за два кроки від батьків Юсуфа Фофани.
 
Білий диявол
 
У народних африканських казках диявол, спокусник, негативний персонаж білого кольору. «В цьому не варто шукати расизму, – каже психоаналітик Паскаль Бертран. – Маємо одвічне усвідомлення несхожого на себе, іншого, як загрози. Той же феномен, що й у казках білошкірих народів, де чорти традиційно змальовані чорними. Ксенофобні інстинкти важко подолати повністю. Але мінімальне виховання вимагає ці ворожі настрої в собі поборювати».
Попри прогресивні закони та конституційні гарантії, «кольорові» французи частіше потрапляють під вибірковий вуличний контроль. Їм важче знайти роботу і житло, вони мають менше дипломів про вищу освіту. На французькому державному телебаченні працює лише одна темношкіра ведуча, у французьких художніх фільмах – менше 5% акторів мають африканське походження, натомість відсоток темношкірого населення в країні значно вищий.
 
Шляхетні принципи та не завжди відповідна практика, колоніальне минуле та залишки колоніальної свідомості. Комусь випадає вирватися з цього замкненого кола, інші час від часу дослухаються до таких, як Кемі Себа, і, трапляється, дозволяють себе переконати, ніби «білі навмисне запустили до Африки вірус Ебола й СНІДу, аби зберегти панування білої раси над чорною».
 
«Щоб не буяли квіти зла, треба висушити під ними ґрунт, – вдається до образної мови Домінік Сопо з організації «SOS – Расизм». – Вивести проблемну молодь з гетто. Дати їй можливість повірити в себе, позбутися негативної самооцінки».
 
Чорна відповідь може існувати там, де є протилежні за змістом білі виклики. В тих же, врешті, бідних кварталах, куди вчащають голомозі наці-скінхеди з бейсбольними битами. В цих убогих, сірих передмістях соціальна симетрія виявляє себе і як техніка самозахисту, і як превентивний напад на тих, кого сторіччями звикли розцінювати як небезпеку.