ut.net.ua 2009-02-20 00:00

Фабрика міфів

Голлівуд зображає США сильною і впливовою державою, але саме його звинувачують у поширенні світом антиамериканських настроїв
Світ захопили жорстокі прибульці. З інтервенцією позаземних істот бореться вся Америка. Загроза втра­­тити незалежність і демократичні цінності об’єднала патріотичних політиків, меркантильних фінансистів, чесних і нечесних (проте завжди доблесних) поліцейських, мужніх військових та домогосподарок зі спортивними фігура­­ми. Проти загарбників із космосу повстали всі супергерої, зокрема й неврівноважений Галк і вічно п’яний Генкок. Після тривалої й виснажливої боротьби американці перемогли, а розбиті вщент прибульці полишили Землю. Хепі-енд.
 
Так могла б виглядати стисла і дещо примітивна модель кіношних міфологем, що давно перейшли у категорію стереотипів. Режисер Джордж Лукас використав таку схему узагальнень у культовій сексталогії «Зоряні війни». У цій фантастичній кіносазі він утілив теорію мономіфу Джозефа Кемпбелла, який вважав архетипи універсальними.
 
Сучасний Голлівуд і далі тиражує міфи, за допомогою яких американці ретранслюють світові уявлення про себе. Хоча всі ніби усвідомлюють, що кіно необов’язково має відображати дійсність, закиди на кшталт «Голлівуд нав’язує всьому світу американські цінності, ідеологію та спосіб життя» лунають повсякчас. Критика Голлівуда пов’я­­зана передусім із розумінням того, наскільки впливовими можуть бути кінематографічні образи. Тенденція розглядати «фабрику мрій» як основного виробника стереотипів запанувала в західному кінознавстві ще в 1960 роках, але у межах самої кіноіндустрії таке розуміння оформилося значно раніше.
 
Екранне єзуїтство
 
Кодекс Вільяма Гейса 1930 року, відомий також як «виробничий код», – це система приписів стосовно того, що і як має зображуватися у фільмах з погляду моральної прийнятності. Його запровадженню передувала низка скандалів щодо «аморального» способу життя де­яких голлівудських зірок. Ідея Гейса (політика-республіканця, який очолював Американську асоціацію кінокомпаній) полягала у запровадженні своєрідної самоцензури, щоб уникнути цензурування стрічок на федеральному рівні.
 
«Стрічки, що зображують злочини, крадіжки, правопорушення чи гріх таким чином, що вони викликають симпатію з боку глядачів, є недопустимими; потрібно зображувати тільки правильні з морального погляду стандарти життя; не можна висміювати чи знущатися над законом, писаним чи неписаним», – такі були основні правила Кодексу Гейса. Так звані ж окремі положення забороняли будь-які натяки на сексуальні збочення, зображення міжрасових шлюбів, висміювання релігії. Натомість вони підтримували благочестивість шлюбу і дому. Злочин завжди мав отримувати покарання, а прапор США – зображуватися з відповідною повагою.
 
Під знаком Кодексу Гейса (він був скасований 1968 року) пройшов класичний період голлівудського кіно, так звана золота доба. Не дивно, що його вплив досі помітний: саме в класичний період було закладено основи багатьох жанрів, ключових наративних формул та кліше, які успішно використовуються чи обіграються донині.
 
Міфотворчістьпо-американському
 
Голлівудські фільми рідко залишають можливість подвійних трактувань – у них майже завжди є чіткий дуалістичний розподіл на добро і зло, поганих і хороших. Причому цей розподіл може відбуватися в межах одного образу. Приміром, американських копів завжди зображують або корумпованими і безпринципними, або, навпаки, чесними й альтруїстичними. Типовим для «фабрики мрій» є також обов’язковий хепі-енд. Щоправда, бувають і винятки. Наш земляк Вадим Перельман, який став єдиним голлівудським режисером із колишнього СРСР, у дебютній стрічці «Будинок з піску і туману» зробив трагічний фінал. «Це був унікальний фільм для Голлівуда. Зі мною було працювати складно, оскільки вони звикли, що той, хто платить, замовляє музику. Я сказав, що музика буде моєю, інакше я піду», – пояснює він.
 
Наявність супергероя – ще одна стандартна складова продукції з Лос-Анджелеса. Образ супергероя неоднозначний – він може бути і негативним, і позитивним персонажем, однак завжди має набір упі­знаваних ознак: блискучі фізичні дані, красиву кохану, справжнього друга та місію відновлення справедливості. Супергероєм може бути звичайна людина, прибулець, мутант. «Драматургія кіно дає змогу створити героя з будь-кого. Це можуть бути птахи, як у Хічкока, чи акула-вбивця у Спілберга. До речі, Спілберг розповідав на лекціях, що вперше супергероя створив Олександр Довженко у фільмі «Арсенал», – пояснює Тижню режисер Олесь Санін.
 
Потужним меседжем щодо демократичних цінностей просякнута майже кожна голлівудська стрічка, яка демонструє, що Америка – країна рівних можливостей, де можна бути ніким і стати всім. Обов’язкове й політкоректне зображення поліетнічності США. Та це лише вершина ідеологічного айсберга – згідно з дослідженням американських кінокритиків, у голлівудських фільмах стереотипізації піддається майже все: чоловіки, жінки, діти, іноземці, тварини, чудовиська, літаки, автомобілі, в’язниці, бари, будинки тощо.
 
Відплата за міф
 
«Джон Вейн у ролі ковбоя давно вже не визначає образу Америки у світі. Образ, який Голлівуд широко зараз експортує, – це стереотип підлого американського бізнесмена. Коли люди з усього світу дивляться на Америку, саме це вони бачать», – такий висновок робить дослідник Американського інституту медіа та бізнесу Ден Ґейнор. Згідно з дослідженням цієї установи, найрейтинговіші американські драми зображують бізнесменів як брехунів, шахраїв і злочинців, а американські корпорації – замішаними у жахливих злочинах.
 
Відповідальність за антиамериканські настрої покладає на Голлівуд нью-йоркський видавець і арт-критик Роджер Кімпбел, звинувачуючи його у постійному продукуванні різноманітних теорій змов, що порочать американський уряд та біз­­нес-структури. «Результати досліджень свідчать, що саме поп-культура, а не іноземна політика є справжнім винуватцем антиамериканізму», – стверджує відомий дослідник у галузі масових комунікацій, професор Мелвін де Фльор.

Навіть Френсіс Фукуяма звинувачує Голлівуд у тому, що мусульманський світ неприхильний до Америки. У таких звинуваченнях явно вчуваються нотки ностальгії за «золотим віком» цензури. Але ж Америка – «вільна країна», тому подібних шляхів вирішення цієї «іміджевої» проблеми ніхто не пропонує. Зрештою, самокритика – розкіш, яку не кожен може собі дозволити.

[1176]

 
З перших вуст
Майкл Джеремі Сміт-молодший,
фізик

 

Не дивіться американські фільми
 
У нашій сім’ї завжди була цікавість до СРСР. Це пішло від мого дідуся. Він воював у Другу світову й братався з радянськими солдатами на Ельбі. У 1963 році дід приїхав до Союзу як турист. Був у Москві, Києві та Тбілісі. Розповідав, що водій автобуса, який возив туристів по Києву, сказав, що дід зовсім не схожий на американця. Бо справжні штатівці мають бути товстими й курити сигари. А ще питав, скільки в діда вдома пістолетів і чи є гвинтівка з оптичним прицілом. Тоді вбили президента Кеннеді, і водій не повірив, що в нас вдома зовсім не було зброї.
 
Мій батько був у вас у Києві та в Ялті 1992 року. Він володів туристичною фірмою й хотів подивитися туристичну інфраструктуру України. Але батька пограбували, і він більше не поїхав до вас. Тоді його сприймали як дуже багату людину, хоча ми середній клас, і батько ніколи не хизувався своїми статками. Він розповідав, що до нього ставилися з якоюсь неприродною повагою, начебто до великого боса, а татові це було неприємно.
 
Я ж закінчив Каліфорнійський технологічний інститут і зараз удосконалюю у вас свою російську. Мені здається, що нас, американців, тут сприймають як тупих і неосвічених людей, які бажають панувати світом. Дивуються, наприклад, що я люблю і знаю французьку поезію. Знов-таки розпитують, як ми живемо, коли у нас усі мають зброю і легко пускають її в хід. Ще одна мулька – вважають, що в нас процвітає розпуста і наркоманія. Не дивіться американські фільми, раджу я їм.