ut.net.ua 2010-06-04 00:00 Чекан Олена

Конвалії Вольштина

Як провінційне польське містечко розвиває масовий екотуризм

У дитинстві віддала шалені для першокласниці гроші за букетик рожевих конвалій. «Імпорт­­ні», – нахвалювала продавчиня. А вони, тільки-но потрапивши до вази, почали випус­­кати у воду цівки фарби. Я викинула фальшивку й відтоді знала: насправді конвалій рожевого кольору не існує.

ТИХА ПРОВІНЦІЯ.У центрі Вольштина затишно й мило, а у міському фонтані плавають свійські качки


Інвестори – нащадки протестантів

І ось стою на краєчку галявини у заповіднику «Острів конвалій» неподалік Вольштина. Вітер коливає хвилями різьблене листя папороті, а між ними мою дитячу мрію – рожеві дзвіночки. «Не фарбовані! – сміється Ришард Мрошковський, студент Познанського університету й наш провідник у дендрологічних мандрах, – тут усе природне». Чому ці квіти мають не звичний білий колір, а різні відтінки рожевого, достеменно не відомо. Подейкують, що це по­в’язано зі специфікою місцевого ґрунту: пересаджені кудись в інше місце, вони втрачають свою рожевість.

Вольштин, столиця однойменного повіту в Польщі, – чистеньке, здебільшого двоповерхове містечко. Тут лише 55 тис. мешканців. Його інколи за спів­звучністю плутають з Ольштином, теж польським містом, але не ті, хто хоча б раз побував у Вольштині.

Його заснували 1420 року німецькі протестанти, чиє життєве гасло «Молись і працюй!» можна й зараз прочитати на фасадах деяких старих будинків. Вулич­­ки, викреслені як кросворди, потопають у зелених хащах. Співають пташки, центральною площею гордовито походжають свійські качки. Час від часу вони весело хлюпочуться у бароковому фонтані й просять якоїсь їжі у перехожих. Пухнасті хмари, яскраво-блакитне небо… 

«У наших краях не було й за комуністів великої промисловості, – розповідає пан Ришард Курп, вольштинський староста, – а зараз і поготів. Ми зробили ставку на сільське господарство й туризм. У нас багато лісів, озер... Це зараз так цінується в Європі – бездоганна екологія. Захист довкілля – пріоритет нашого господарювання. Попри кризу, безробіття в повіті не перевищує 5%. Майже без дотацій із Варшави утримуємо всі освітні, лікувальні та оздоровчі заклади, зокрема й дитячий будинок та спеціалізовану школу для проблемних дітей. А ось свій аквапарк ми побудували за рахунок допомоги ЄС… Так сталося, що історія цих земель доволі драматична. Впродовж століть ними навперемінно во­ло­­діли то поляки, то німці, тож відносини між двома народами були непрості. Зараз усе це в минулому. Німці – наші головні туристи та інвестори». 

Німецька присутність простежується тут і в іншому вимірі. На одній із вуличок надибуємо на Будинок-музей Роберта Коха. Так, це той самий видатний мікробіолог, Нобелівський лауреат із медицини. Наприкінці ХІХ століття він працював у тодішньому німецькому Вольштейні санітарним лікарем.

У повіті розводять велику рогату худобу й овець – це важлива частка бізнесу так званих агротуристичних господарств, більшість яких піднялася саме на німецьких грошах. На фермах працюють сучасне обладнання, автоматика, а ось людей задіяно небагато, тож такі підприємства високорентабельні. Окрім ферм тут є величезні погреби, де вирощують шампіньйони, і цехи, які випускають молочні продукти, м’ясні консерви та грибні делікатеси. Замовни­­ки – знову-таки німці, які віддають перевагу польським екологічно чистим продуктам, бо вони дешевші за аналогічні, вироблені у Німеччині.

Ну і, звісно, туристична складова. Вольштин – це й чепурні будиночки-готельчики та бунгало, розкидані на берегах озер, лісових галявинах та околицях містечка. І ресторанчики та корчми, де годують пречудовими стравами з того, що тільки-но буяло на грядці, плавало в озері чи мекало-бекало-кукурікало на подвір’ї, й де так просто відчути знову ностальгійний смак парного молока, пахощі вмитих дощем лісових суниць... А до того ж ще й розгалужена інфраструктура прокату та сервісу велосипедів, моторних човнів, байдарок, вітрильників, лиж, санчат, ковзанів.

Та, як на мене, найсильніший магніт – стайні. Граційно й обережно несе мене по колу коник на ім’я Харцер. Відчуття – наче земля хвилями рухається під тобою, а поруч лунають сміх і різномовні вигуки дітлахів, які без остраху гарцюють на поні й осликах. Почула й українську. Виявилося, діти з Літинського району Вінницької області.

СЕЛО ДЛЯ ГОРОДЯН. Етнографічні музеї-скансени у Польщі – одна з улюблених атракцій для туристів з більших міст

Рух ретропаротягів

Вольштинці не тільки зробили свій край цікавим для зарубіжних та польських туристів, а й самі залюбки беруть участь у місцевих святах. Наприклад, у фольклорному фестивалі, який щороку відбувається в Етнографічному музеї просто неба. Сюди місцеві ентузіасти позвозили старі хати, млин, корчму, кузню і, відреставрувавши архаїчні будівлі, по вінця заповнили їх ужитковими раритетами. Чимало учасників збирає і Свято шампіньйонів: комусь цікава наукова конференція, проте більшість вабить щедре частування від виробників, і народ зазвичай купчиться біля яток із грибними смаколиками.

Та найголовніше і наймасштабніше місцеве шоу – Парад паровозів, що відбувається у травні на День Вольштина. Паротяги прибувають сюди з Польщі, Німеччини й навіть Великої Британії, а глядачі з’їжджаються з усього світу.

Хоч як парадоксально, але народилося це свято з відчаю й безвиході під час розпаду соціалістичної системи. Згадує Вєслав Йокєль, екс-залізничник, нині екскурсовод: «Для молоді наше депо – екзотика, для мене – життя. Починав підлітком із кочегара... Доріс до заступника начальника депо. Коли з’явилися електровози, паротяги потроху стали стягувати на брухт. Лише деякі іржавіли на запасних коліях. А потім настали тяжкі часи: військовий стан, порожні полиці магазинів, мізерна пенсія... І ось ми, ветерани залізниць, вирішили відреставрувати те, що залишилося, і зробити музей. Думали, щоб якось вижити, а вийшов непоганий заробіток нам та радість людям: старовинне депо, де все як 100 років тому». 

Тож туристи, здебільшого західні, платять великі гроші, щоб попрацювати кочегаром чи просто посидіти поряд із машиністом під час рейсу. У Вольштині старовинні паротяги задіяні і на туристичних маршрутах, і в щоденно­­му розкладі руху поряд із сучасними електровозами на маршруті «Вольштин – Познань».

Зараз у рухомій експозиції близько 30 ретропаровозів, зокрема німецькі локомотиви часів Другої світової війни і поль­­ські повоєнні. Гордість колекції – потяг «Ретро-Карго», що складається з вагонів 1928–1930 років випуску, та паротяг «Чарівна Гелена» 1936 року випуску. Є й паровози-кінозірки: локомотиви, що знімалися у фільмах «Піаніст» Романа Поланського та «Катинь» Анджея Вайди. Усі вони беруть участь у параді паротягів: надраєні й заквітчані, урочисто проходять рейками повз трибуни глядачів.

А ввечері розгортається яс­­кра­­ве видовище «Світло, звук та пара», під час якого мелодії виводять не музичні інструменти, а паровозні гудки. Запах мастила й відпрацьованої води, довгоногі красуні з конкурсу «Міс Паротяг», галас, сміх, пиво з хрумкими солоними паличками...

До речі, для туристів у Вольштині діє бліц-школа, в якій вчаться на паровозних кочегарів і машиністів.

Ще трохи рожевого

Сталася неподалік Вольштина й одна зустріч, що досі бентежить мене. Ми познайомилися з місцевим фермером Лукашем Горовським, водночас Почесним консулом України в Познані. Пан Лукаш – людина альтруїстична: власним коштом утримує офіс консульства. Крім того, виплачує зі своєї кишені стипендії 36 українським студентам.  

Симпатія до України прокинулася в пана Лукаша 1995 року, коли він вперше подорожував нашою вже незалежною державою. В дорозі посеред маленького селища Цигани на Тернопільщині у нього раптом зламалася машина. «Було Різдво, і я побачив, як після служби Божої діти йшли до школи кілька кілометрів по глибокому снігу, – згадує пан Лукаш. – Мене так вразила тамтешня бідність, що наступного року на Святого Миколая я повернувся з подарунками. Спочатку місцева влада не дуже мене сприймала, бо не розуміли, яка в мене мета, зараз уже звикли».

Він обладнав в українській школі комп’ютерний клас, купив музичний центр і музичні інструменти, почав виплачувати стипендії.

…Вдома, розбираючи сувеніри, що надарували нові польські друзі, я натрапила на якійсь пакетик. І ще не встигнувши розгорнути, здогадалася, що це. Так і є: у вологій серветці побачила букетик рожевих конвалій. Нефальшиві дива таки існують. 

КВІТИ-УНІКУМИ.У цій місцевості завдяки специфічному складу ґрунтів конвалії мають природний рожевий колір


Тиждень висловлює подяку Польському осередку Бюро туристичної інформації в Києві за сприяння в організації подорожі.

Новини RedTram

Loading...