ut.net.ua 2010-06-07 16:51 Блануца Андрій

У пошуках слави

Український князь на службі у Самозванця

4 червня 1610 року війська Річі Посполитої увійшли в Москву, посадивши на престол Лжедмитрія ІІ. Серед керівників походу був волинський князь Роман Ружинський. Український князівський рід Ружинських, представники якого виводили свій родовід від литовського князя Наримунта, упродовж XVI століття пустили міцне коріння на теренах Київщини та Волині. Факт володіння Ружинською, Паволоцькою та Котельницькою волостями, дав підстави низці дослідників вважати Ружинських князями-магнатами. Князі Остафій, Микола, Михайло та Кирик уславили рід своєю бойовою звитягою, очолюючи козацькі загони чи королівські роти. Козацькі ватажки Михайло та Кирик оспівані в народних піснях та переказах, а Роман Кирикович ввійшов в історію як гетьман військ Лжедмитрія ІІ.

Початки кар’єри

Роман з молодих літ разом з батьком був завзятим оборонцем православ’я: 1595 р. обоє записалися до львівського ставропігійного братства, разом там внесли скаргу про кривди, завдані грецькій релігії «поляками послушенства папського». 1599 року був на віленському з’їзді дисидентів з антиуніатами, відіграв там активну роль і був обраний одним з генеральних провізорів, котрі повинні були турбуватися про інтереси православної церкви, а також протестантських зборів. Утім зацікавленість молодого Ружинського релігійними справами була короткотривалою, і він невдовзі присвятив себе воєнній справі.

1596 року разом з батьком брав участь у придушенні козацького повстання Северина Наливайка, за що був прийнятий на королівську службу й невдовзі вислужив чин королівського ротмістра. Вже 1600 року бере участь в поході коронного гетьмана Станіслава Жолкевського на чолі роти кількістю в 100 коней. Протягом 1601–1602 років Роман служив в Інфлянтії на чолі 200-кінної козацької роти в королівському полку.

Поворотним моментом у долі князя стали московські походи польських військ. Вже 17 листопада 1604 року Лжедмитрій І по дорозі на Москву урочисто в’їзджає до Києва у супроводі роти Ружинського. Тоді ж князь отримує кошти на подальше вербування добровольців до війська Самозванця. До цієї акції Роман доклав чимало зі своєї шкатулки, бо у 1604 році отримав три позички під заставу володінь на значну суму – 36500 золотих польських. Загалом протягом 1603–1606 років він позичив у своїх різних прихильників щонайменше 53830 золотих. Частина цих грошей була призначена на службу у кварцяному війську (від польського «kwarta» – податок, за кошти якого наймалося  військо Речі Посполитої часів елекційних (виборних) королів), до часу створення ним гусарської роти чисельністю в 100 коней.

Протягом весни 1606 р. Ружинський перебував деякий час вдома й брав активну участь у сеймових засіданнях, під час роботи яких здобув серед шляхти певну популярність. Так, Більський сеймик із захватом включив до інструкції від 27 березня 1607 року своїм послам пункт з проханням до короля надати Ружинському якісь володіння на вічність на Україні, «або якоїсь суми грошей». Вже 7 березня 1607 року князь брав участь у з’їзді шляхти Руського, Подільського і Волинського воєводств у Львові, де була прийнята антирокошова ухвала (від польського «rokosz» –  бунт, заколот у Речі Посполитій XVI – XVIII століть, заколоти шляхти проти королівської влади з метою захисту своїх прав та вольностей).

 

Герб князя Ружинського

Початки кар’єри

Роман з молодих літ разом з батьком був завзятим оборонцем православ’я: 1595 р. обоє записалися до львівського ставропігійного братства, разом там внесли скаргу про кривди, завдані грецькій релігії «поляками послушенства папського». 1599 року був на віленському з’їзді дисидентів з антиуніатами, відіграв там активну роль і був обраний одним з генеральних провізорів, котрі повинні були турбуватися про інтереси православної церкви, а також протестантських зборів. Утім зацікавленість молодого Ружинського релігійними справами була короткотривалою, і він невдовзі присвятив себе воєнній справі.

1596 року разом з батьком брав участь у придушенні козацького повстання Северина Наливайка, за що був прийнятий на королівську службу й невдовзі вислужив чин королівського ротмістра. Вже 1600 року бере участь в поході коронного гетьмана Станіслава Жолкевського на чолі роти кількістю в 100 коней. Протягом 1601–1602 років Роман служив в Інфлянтії на чолі 200-кінної козацької роти в королівському полку.

Поворотним моментом у долі князя стали московські походи польських військ. Вже 17 листопада 1604 року Лжедмитрій І по дорозі на Москву урочисто в’їзджає до Києва у супроводі роти Ружинського. Тоді ж князь отримує кошти на подальше вербування добровольців до війська Самозванця. До цієї акції Роман доклав чимало зі своєї шкатулки, бо у 1604 році отримав три позички під заставу володінь на значну суму – 36500 золотих польських. Загалом протягом 1603–1606 років він позичив у своїх різних прихильників щонайменше 53830 золотих. Частина цих грошей була призначена на службу у кварцяному війську (від польського «kwarta» – податок, за кошти якого наймалося  військо Речі Посполитої часів елекційних (виборних) королів), до часу створення ним гусарської роти чисельністю в 100 коней.

Протягом весни 1606 р. Ружинський перебував деякий час вдома й брав активну участь у сеймових засіданнях, під час роботи яких здобув серед шляхти певну популярність. Так, Більський сеймик із захватом включив до інструкції від 27 березня 1607 року своїм послам пункт з проханням до короля надати Ружинському якісь володіння на вічність на Україні, «або якоїсь суми грошей». Вже 7 березня 1607 року князь брав участь у з’їзді шляхти Руського, Подільського і Волинського воєводств у Львові, де була прийнята антирокошова ухвала (від польського «rokosz» –  бунт, заколот у Речі Посполитій XVI – XVIII століть, заколоти шляхти проти королівської влади з метою захисту своїх прав та вольностей).

Ціна переговорів

Після провальної акції Лжедмитрія І на авансцені історії з’явився ще один претендент на московський трон – Лжедмитрій ІІ. Молодий й запальний Ружинський швидко сконтактував з новим Самозванцем й ввійшов до нього в довіру. Роман розпочав заново збирати гроші на похід на Москву. Зокрема, він позичив 70 тис. золотих у Януша Острозького та віддав у боргову заставу свої Паволочські та Ружинські маєтності. У жовтні 1607 року на чолі 1 тис. кінноти він вирушив до Орла, де розташовувалася резиденція Самозванця. Сам в кінці грудня вирушив під Чернігів і там очікував на прибуття інших добровольців.

До князя почали прибувати як звільнені з королівської служби, так і рокошани. (противники короля).Таким чином він зібрав біля 4 тис. досвідчених в боях і сміливих жовнірів. З Чернігова Ружинський вислав посольство до Лжедмитрія ІІ із повідомленням про свій перехід кордонів Московської держави й наміром долучитися до його війська. У новому 1608 році його військо направилося по слідам послів, з яким зустрілося під Новогрудком. Посли виклали свою реляцію в усній формі, після чого почався похід до віддалений на 6 миль від Орла Кромів. Тут Ружинський затримався на триваліший термін і вислав до Самозванця друге посольство. Переговори йшли напружено, коли військо зажадало грошей, котрих Самозванець не мав, а що найважливіше, проти Ружинського інтригував Микола Мєховіцький, тогочасний «гетьман» Лжедмитрія ІІ, боячись втратити своє впливове становище. Після «ґвалтовних» суперечок посли повернулися до Кромова, щоб віддати реляцію за наслідком переговорів. Образа війська неприязним прийняттям була такою сильною, що його значна частина вирішила повертатися додому. Водночас частина старшини в Орлі, бажаючи рятувати ситуацію, запропонувала, щоб Ружинський особисто зустрівся з Самозванцем з метою усунення всіх непорозумінь.

Взявши з собою «до 200 товариства самого» і «півчвертіста піхоти» Ружинський вирушив до Орла. Однак і він зустрів негостинний прийом Самозванця, котрий на очах війська висловлював Ружинському своє незадоволення; зволікав з прийняттям його командування, а також на влаштованих банкетах виказував лише спротив йога бажанням. Через це князь вирішив повертатися додому. І лише під впливом умовлянь з боку «царських» ротмістрів погодився залишитися до наступного дня, коли мало зібратися генеральна рада. Рада запросила Ружинського на почесне місце і проголосила своє рішення про скинення Миколи Мєховіцького, а також проголосила Ружинського «найвищим командувачем і гетьманом» всього війська і направила своє рішення Лжедмитрію ІІ, вимагаючи у нього оголосити ім’я людини, котра звинуватила князя у зраді. Від того часу Самозванець став маріонеткою в руках Ружинського, але також дякуючи достоїнствам свого нового «гетьмана» почав здобувати важливі військові перемоги. Теоретично найвища влада над всім військом концентрувалась в руках молодого князя, однак практично відомі командири, такі як Ян Павло Сапєга, Олександр Зборовський і Олександр Лісовський мали значну оперативну самостійність, що призводило до гострих конфліктів між ними і Ружинським.

Гетьман військ Самозванця

Навесні 1608 року Ружинський розпочав дипломатичні та військові приготування до розправи з проголошеним московським царем Василем Шуйським. Спершу розіслав листи впливовим боярам в обозі Шуйського, зокрема Володимиру Голіцину та Івану Куракіну, намагаючись схилити їх на бік Лжедмитрія ІІ. Коли ці дії не принесли очікуваних результатів, гетьман почав військові дії. Перша важлива битва з військами царя Василія Шуйського, очолюваних його братом Дмитром, відбулася протягом 10–11 травня під Волховим. Ружинський здобув цілий ворожий обоз, а також кількадесят підрозділів. Результатом битви стало також звільнення оточеного 5-тисячною залогою Волхова. Незважаючи на дошкульну поразку, Василій Шуйський дуже швидко зібрав нову армію і доручив здійснювати керівництво нею другому зі своїх братів, талановитому Михайлу Скопіну-Шуйському. Завданням тих військ було недопущення Самозванця до столиці. В такій ситуації Ружинський швидким маршем вирушив на Козельськ, Калугу і Борисів з метою обійти праве крило військ Скопіна. По дорозі всі міста здавалися без битв на користь Самозванця. Лише слабкий опір вчинив йому Можайськ. В такий спосіб армія Самозванця вже на початку червня знаходилася під Москвою. У віддаленому від Москви на 15 км Тушині Ружинський облаштував Лжедмитрію ІІ резиденцію та табір. Сам же вирішив взяти місто в кільцеву облогу, довести до голоду і примусити, таким чином, капітулювати. Заново також намагався, хоча знову безрезультатно, здобути контакти з московським боярством.

4 липня війська Василія Шуйського, чисельністю в 70 тис. вояків, зайняли бойові позиції під Москвою над річкою Ходинка. Ружинський, маючи в своєму розпорядженні армію, що складалася з 21380 поляків і «певної лічби козаків», вирішив наступати відразу по закінченню ночі. На світанку скерував козаків Зарудського на московських татарів, а сам кінно вдарив на табір. Неочікувана і миттєва атака Ружинського призвела до паніки та швидкого відходу військ Шуйського, що також понесли великі втрати (біля 14 тис. вбитими). Проте оговтавшись від першого удару, війська Шуйського перейшли в контрнаступ і вдарили з таким завзяттям по загонам поляків, які були в той час зайняті плюндруванням та грабунком здобутого ворожого табору, що лише швидка втеча за річку Ходинку врятувала Ружинського від цілковитої поразки.

Ружинський не підкорився умовам укладеного в липні 1608 року перемир’ям між Василем Шуйським та Річчю Посполитою, а також не приступив до виведення своїх загонів з московської території. Більше того, 2 серпня його війська утворили конфедерацію, зобов’язуючись «до горла» не відступатися від справи Лжедмитрія ІІ аж до часу його посадження на трон та отримання цілковитої виплати за свої заслуги. Була також примусово супроводжена до Тушинського табору Марина Мнішек для впізнання свого чоловіка. Василій Шуйський, дізнавшись про супротив, з яким Марина впізнала Самозванця, спробував переманити Ружинського на свій бік. Проте переговори, проведені 17 вересня під Москвою, не принесли позитивного результату. 29 жовтня князь розпочав військові дії, виславши значні сили під Троїцьку лавру (10 тис. вояків і 6 підрозділів), щоб перехопити доставку провіанту з тих районів до Москви. Під час кривавої битви під Рахманьцевим доля була в руках в обох ворогуючих сторін, однак остаточну перемогу здобув Ян Павло Сапєга, після чого приступив до довготривалої облоги Лаври. Звістка про перемогу Сапєги спричинила до того, що багато міст почали здаватися на користь Самозванцю.

Взимку військові дії припинилися, проте з новою силою спалахнули інтригу в тушинському таборі, де з’явився заново підтриманий противниками Ружинського колишній гетьман Микола Мєховіцький, вірогідно, порозумівшись з Лжедмитрієм ІІ та Мариною, для котрих опіка Ружинського була надто обтяжливою. 7 жовтня за наказом князя Микола Мєховіцький був убитий на очах у Самозванця, а коли той наважився висловити протест, Ружинський погрозився, що «і йому самому шию утне», примушуючи його таким чином до цілковитої покори.

Власна гра

Нівелюючи Самозванця, князь розпочав дуже масштабну дипломатичну кампанію, маючи якісь власні міркування з приводу отримання влади в Московській державі. В середині грудня до Варшави вирушив Єжи Мнішек, а через тиждень за наказом Ружинського було направлене посольство на сейм. Як Єжи Мнішек, так і посли повинні були просити про легалізацію участі поляків на службі в Лжедмитрія ІІ, а найголовніше, дійти до порозуміння з королем в московській справі. У зв’язку з висуванням певними боярськими колами кандидатуру молодого королевича Владислава на царський трон, Ружинський застерігав короля перед тим кроком, пропонуючи взамін за цю пропозицію Смоленськ і Сіверські землі.

У лютому 1609 року Ружинський послав листа до папи з повідомленням про свій перехід в католицизм (дякуючи наукам, отриманих від львівського домініканця отця Вінцента), а також із запевненням своєї відданості костьолу. Князь запевняв папу Павла V, що за стараннями того ж Вінцента покарав винуватця всіх нещасть – Василія Шуйського та зазіхання схизматиків і всіх ворогів костьолу. Проте ці ініціативи не знайшли відповіді з боку папи.

Бої за Москву

1609 рік приніс Ружинському багато невдач. Високі воєнні контрибуції накладені на людей, ґвалти і розбої спричинили масовий відхід замків і навіть цілих земель від Самозванця, а неоплачене військо почало щораз наполегливіше вимагати жолду (грошової виплати за службу). Не вдалася також спроба позбавити Москву від продовольчих постачань. Під час однієї із сутичок під Москвою 6 березня Ружинський був поранений стрілою, в результаті чого вже до кінця не зміг повністю одужати та завжди відчував біль під час руху. Зростаючий повстанський рух заохочував Василя Шуйського до нових атак на війська Самозванця. 3 липня відбулася чергова велика битва під Москвою. В першій її фазі Ружинський здобув вислані перед ним гуляйгороди і відбив натиск аж під мури міста, проте кінна контратака на чолі з Шуйським змусила війська гетьмана до втечі за річку Ходинку. На додачу для оборони столиці поспішали дві армії: зі сходу – Шереметєва, а з півночі – шведські і московські війська під командуванням Михайла Скопіна-Шуйського. Проти цих армій Ружинський направив польські і московські підрозділи під командуванням Зборовського і князя Григорія Шаховського. Ці частини, підсилені надісланим однотисячним загоном Ружинського дуже швидко стримали напад Скопіна, і, навіть більше того, 21 липня завдали поразки в битві під Твер’ю. Щоправда, Скопіну вдалося натрапити на відпочиваючі загони Зборовського і завдати чимало шкод. І лише знання про підкріплення, що мало з хвилини на хвилину прийти на допомогу, врятувало Зборовського від цілковитої катастрофи, а Скопіна змусило припинити облогу Твері. Відчуваючи загрозу приближення армії Шуйського, Ружинський вирішив сконцентрувати всі свої сили під Москвою, біля Тушина. Проте Сапєга зігнорував наказ Ружинського і на власний розсуд вирішив не допустити до об’єднання військ Шуйського і приступив до штурму Троїцько-Сергієвої лаври, яку безрезультатно штурмував без отримання підкріплення Ружинського.

Дипломатичні ходи й розрив з Самозванцем

В серпні до тушинського табору дійшла звістка про наближення під Смоленськ королівської армії. Це дозволило воякам збунтуватися й ув’язати Самозванця. Військо почало вимагати виплати заробленого ним жолду і «від того часу ані працювати, ані ватажків своїх слухати не хотіло». 27 серпня полки Ружинського зініціювали збір генеральної ради та утворили нову конфедерацію, що постановила не відступати від Самозванця. 31 серпня відбулося обговорення пунктів конфедерації, до якої приєдналися загони Сапєги. Було також вироблене рішення вислати послів до короля з порадою утриматися від втручання в московські справи. В цій ситуації дійшло до непорозуміння між Сапєгою і Ружинським. Останнє посольство на чолі з Махроцьким було вислане під Смоленськ, а 24 листопада король його прийняв. Це стало початком довготривалих переговорів, що пізніше проводилися в тушинському таборі, результатом чого мало бути вербування конфедератів на королівську службу.

Спочатку Ружинський виступав проти цих переговорів, але коли побачив, що командири інших полків їх підтримали, пристав на їхню сторону, хоча перед тим шукав всіляких нагод для порозуміння із царем Василієм Шуйським. Більше того, згідно із чутками, він навіть отримав від нього упоминки. Коли польський король Сигізмунд ІІІ направив до тушинського табору ініціаторів переговорів, зокрема пшемиського каштеляна Станіслава Стадницького, королівського конюшого Криштофа Збаразького, писаря Великого князівства Литовського Януша Тишкевича, Ружинський спершу відмовлявся їх прийняти, проте коли до них виїхав Зборовський, то і він скерував розпочати переговори, під час яких перебрав ініціативу в свої руки.

У гетьмана також затрималися і королівські посли. 20 грудня вони представили у рицарське коло свої пропозиції, взявши зобов’язання виплати жолд від короля за здійснену службу. Під час важких переговорів, що відбувалися спочатку на раді, а пізніше за посередництвом депутатів, Ружинський поступово відходив від Самозванця, здійснюючи переговори без його участі, коли королівські посли відсторонювали його від розмов. Самозванець відчув загрозу своєму життю й турбувався, щоб Ружинський не видав його королю. Поза тим, 17 грудня князь в присутності Самозванця напав на його улюбленця Адама Вишневецького, в результаті чого побив його кієм і викинув до дверей, а сам Самозванець здійснив спробу вирватися від свого переслідувача. 20 грудня він здійснив невдалу спробу втечі з табору, котру поновив з успішним результатом 6 січня 1610 року.

Втеча Самозванця до Калуги спричинила у військових рядах велике незадоволення. Не безпідставно Ружинського було звинувачено в зухвалому ставленні до Самозванця, а також надмірній амбітності та пияцтві. Очевидно, що під час останніх подій він рідко був тверезим, а військовими справами замість нього керував козацький отаман Іван Зарудський. Також і Марина Мнішек, боячись потрапити до рук короля, в ніч з 23 на 24 лютого втекла з табору, направивши жовнірам лист із скаргою на Ружинського. Той лист, розглянутий на військовій раді, заново спровокував сильне незадоволення, що в Ружинського почали стріляти і навіть було схвалено його скинути із гетьманства, а на його місце висунути Самуеля Тишкевича. Проте Ружинський зумів виплутатися з такої ситуації завдяки ще численним його прихильникам, що також змусило його шукати шляхи до ближчого порозуміння з королем. Саме з того часу датується інтенсивна кореспонденція Ружинського із смоленським табором. Тим часом поглибився конфлікт із Сапєгою, котрого він не підтримав військовими підкріпленнями під час боїв під Троїцько-Сергієвою лаврою.

Перехід до короля

Прихильники Самозванця почали бунтувати донських козаків і татарів, частина з котрих приєдналася до нього. З тієї міжусобної колотнечі серед колишніх прихильників Самозванця скористався Скопін. Йому вдалося відтиснути від Троїцько-Сергієвої лаври Сапєгу і здобути тушинський табір, попередньо сплюндрований по втечі Самозванця. Ружинський перемістився до Йосипівського монастиря. Знову дійшло до конфлікту всередині тушинського табору. Частина війська на чолі із Сапєгою за порадою короля пішла до Самозванця в Калугу. Ружинський із Зборовським на чолі з 3,5 тис. військом перейшли на бік короля. Ці частини почали прикривати королівські війська під Смоленськом від армії Василія Шуйського. Але і тут спіткало Ружинського прикре розчарування. Сигізмунд ІІІ не мав ані грошей на оплату загонам Ружинського, ані підкріплення для них. В рядах армії Ружинського щоразу спалахували конфлікти. В Йосипівському монастирі під час одного з таких конфліктів, йдучи від збунтованого війська, князь спіткнувся на кам’яних сходах і впав так невдало, що відкрилася його недавня рана. Невдовзі він і помер 8 квітня. Тіло Ружинського було доставлене до табору під Смоленськом, а жалобні промови були проголошені кількома відомими особами з королівського оточення, зокрема Криштофом Збаразьким і підканцлером Феліксом Криським. В них було підкреслено молодий вік, небувала відвага і мужність померлого, славилися його великі вчинки. Потім труна була привезена до Києва і похована в Домініканському костьолі, де була вмурована епітафійна таблиця.

Войовнича вдова

Гетьман військ Самозванця не полишив нащадків, а його дружина Софія з Корабчевських, ставши вдовою, з великим ентузіазмом та енергією приступила до порятунку заборгованого майна і маєтностей. Знаючись на праві та маючи непоступливу вдачу, вона збуджувала пострах в судах, на котрі збиралася свита адвокатів та приятелів. Не вагалася також при застосуванні збройної сили для досягнення своїх слушних чи бажаних прав. Головним її помічником був двоюрідний брат Самуель Лащ, колишній королівський стражник. Упродовж 1610–1611 років здійснила наїзд на ковельські Черемоші Корецьких, Лещини Горностаїв і Ляхівці Тишкевичів. Для цієї акції Софія згуртувало навколо себе родичів та сусідів-шляхтичів, зібравши загін біля 6 тис. чоловік «з великою арматою, з пищалями, пушками, рушницями, мушкетами, сагайдаками, списами, рогатинами кінно й пішо зі знаменами, бубнами, трубами і литаврами, звичаєм ворожим» напала на володіння противників й жорстоко повбивала всіх оборонців, а ті хто вижив, забрала в полон. Вочевидь, Софія Ружинська відчувала за собою велику силу, якщо нападала на землі такого могутнього князя як Яхим Корецький.

У 1614 році Софія вийшла заміж за віленського каштеляна Ієроніма Ходкевича, проте вже у 1617 році овдовіла і повернулася до Ружина. Вже тепер в спосіб судів і компромісів повернула з боргів і навіть розширила отримані від чоловіка волості. Грізна для сусідів, була доброю панною для підданих, число котрих постійно зростало в результаті заселення земель переважно збіглими селянами. У 1636 році вона продала Томашу Замойському Паволоцьку волость, а сама осіла в Белзі, у зафондованому нею ж домініканському костьолі. Там і померла. Яскравий образ Софії змалював Юзеф Аполлінарій Ролле в томі «Наречені кресові» (Варшава, 1883), а сам Роман Ружинський став одним з героїв повісті Андрія Стойовського «Царські ворота» (Варшава, 1975).

 

ДОВІДКА:

Лжедмитрій ІІ (також «Тушенський вор»; рік народження невідомий – помер 11 (21) липня 1610 р.) – політичний авантюрист-самозванець. Видавав себе за московського царя, який нібито врятувався під час повстання в травні 1606 року. Особу Лжедмитрія II (на противагу від Лжедмитрія І – Григорій Отреп’єв) не з’ясовано.