Суспільство 2016-08-20 10:50 Яна Вікторова
  ▪  

Зрадницькі сни

Іноді пам’ять грає з нами в дивну гру. Ніби не згадуєш нічого, цілком поринувши у своє нове життя, а вона зрадницьки нагадує у снах про те, що ніби вже не болить.

Фантомний біль, кажуть. Минуле спілкується з нами, проривається крізь сни, мабуть, так сказав би Стівен Кінґ. Мені знову сняться сни про організацію, у якій ми працювали до кінця липня 2014 року. Раніше вони були такими реалістичними, що я бачила найдрібніші деталі, чула сміх, розмови. Зранку мені здавалося, що треба квапитися на роботу: спізнююся. А вчора моя люба робота була як дитинство — у мареві. Щасливі голоси, сміх, колега щось шукала у своєму столі, але вже уві сні я знала, що це лише сон. Я працювала у великому колективі до самої війни. Чи то природна мудрість нашої керівниці, чи ще якісь таємничі обставини не давали приводів жодній із дівчат у нашому відділі сваритися. Ми дуже тривалий час працювали разом. Мій відлік роботи на тій приватній фірмі почався з 2007-го, тобто сім років. І це були щасливі роки! Ми всі майже одного віку, а це давало змогу відверто обговорювати найінтимніші питання, гуляти разом після роботи та весело працювати. Навіть якщо хтось ішов на нову роботу, знаходилося безліч приводів приходити до нас просто або на свята пити разом чай чи щось міцніше. Нам було весело разом! Хоча зараз усе те здається саме таким: відвертим, щасливим, безпроблемним.

У цих снах я уявляю іноді, що всі ми знову разом, працюємо, як і тоді. Чекаємо зарплату, яку отримували в конвертах, а це, своєю чергою, не давало приводів заздрити одна одній. Обговорюємо чиюсь відпустку чи кидаємося виконувати черговий спільний проект, а вони завжди були цікавими. Зібрати всіх нас разом абсолютно неможливо, як і зібрати всіх тих, із ким я якимось чином перетиналася до 2014-го. 90% людей із мого минулого виїхало одразу ж, того літа. Київ, Москва, Саратов, Одеса, Сєверодонецьк, Рубіжне… Одна з дівчат повернулася, сумуючи за власною квартирою, у якій усе було як у домівці Барбі. Повернулась і розлучилася з чоловіком: не пройшли випробування війною та безробіттям. Він чогось чекав, опустив руки, вона відкрила свою справу.

Читайте також: Драма в драмтеатрі

С. оселилася біля моря в Одесі. Так, квартира орендована, але це можливість після роботи брати із садка дітей і йти не додому, а на пікнік на узбережжя. Всі вихідні починаючи з березня на морі. Моя колишня колега й чути не хоче про повернення. Війна дала їй шанс дивним чином здійснити свою мрію — почати жити там, де їй завжди хотілося. І ми зараз у різних вимірах життя. У її очах зовсім інші горизонти. Роботу вона знайшла, чоловік придбав старе авто. Тобто життя рухається.  

В. обрала Москву. Усі її родичі в Росії, тому вибір був очевидним. Україну вона вважала приреченою, щодня того літа лякаючи нас страшними прогнозами на зразок атомного вибуху. Вона обрала Москву, мабуть, ще й тому, що це, за її уявленнями, найбезпечніше місце на світі. Так, у неї є все: робота, велика орендована квартира, можливість гуляти містом вечорами та літати Росією у відрядження. До Луганська їздить зараз у відрядження у супроводі військових від кордону «ЛНР».  

Н. після довгих роздумів вирушила до Саратова. Там рідня. А всі їхали туди, де був хоч хтось. Н. не з тих, кому щастить одразу, тому вона довго шукала роботу, хворіла, змінювала роботи. Важко, складно, зі скрипом. Однокімнатна квартира, де живуть учотирьох. Постійні безгрошів’я та економія. Життя нелегала, життя без майбутнього. Так, вона теж не думає повертатись, але у своїх снах бачить власну квартиру, дачу в травні, а більше за все мріє знову до фізичної втоми працювати на улюблених сотках і присмерком повертатися безпечними стежками додому. Знову закривати компоти та варення, смажити шашлик на дачі, збирати гостей удома… Це сни про її щасливе минуле, які стукають у сьогодення, нагадуючи про нездійсненне. Може, якби вона була більш хвацькою, то не жила б в однокімнатній квартирі, не працювала б на дядька як нелегал. Якби не війна…

Читайте також: Стара добра Лені

О. поїхала до Києва. Її батько працював у силових структурах, вибір родини був як рулетка: лишитися у власній квартирі в місті й закреслити майбутнє чи поїхати туди, куди виїхав колектив чоловіка й куди кликав обов’язок правоохоронця. Вони обрали другий варіант, замкнули колишнє життя в Луганську та почали з нуля як переміщені особи. О. вийшла заміж, як і планувала, народила дитину й обірвала всі зв’язки з нами та минулим. Вона дуже легко сходилася з людьми, але найбільше цінувала власну родину.

Я не пишу про тих, хто залишився в «республіці». То дивне життя: здивування, щоденні відкриття, злість на все, обмеження, намагання жити як колись, пошук друзів, спроби листуватися, ностальгія. Так можна поєднати долі тих, хто залишився в Луганську. Пошуки роботи, щоденні пошуки дешевої їжі, непомітні особистісні зміни, зневіра. Радість від знайденого за колишніми цінами. Пошуки та згадки. І сни, зрадницькі сни, у яких усі ми разом і щасливі від того, що не було кордонів, війни, важкого вибору, де жити. Важкого вибору Батьківщини.