Суспільство 2016-09-02 08:32 Трегуб Ганна
  ▪  

Як здолати спадок Табачника в освіті

Зміна суті й змісту української освіти стане не тільки шляхом до її оновлення, а й інструментом подолання спадщини часів Дмитра Табачника

«Антитабачна» кампанія 2010–2012 років чи громадянська ініціатива «Проти деградації освіти»... Хто пам’ятає про них нині? Акції протесту проти деукраїнізування змісту освіти й норм, які обмежують доступ до неї, попід Кабміном, ВРУ, МОН, на вулицях міст залишилися десь у минулому, зафіксовані на фотографіях, в аналітичних текстах. Під тиском подій сьогодення з оперативної пам’яті суспільства потроху стираються обличчя й діяння найодіозніших владних осіб часів президентства Віктора Януковича та прем’єрства Миколи Азарова, зокрема й міністра освіти Дмитра Табачника. Мабуть, спрацьовує принцип: що не мигтить весь час перед очима, того насправді немає. Річ у тім, що втеча згаданого головного освітянина з нашої країни разом з іншими високопосадовцями, котрі представляли політичний режим Партії регіонів, після перемоги Революції гідності ще не означає, ніби їхня справа мертва й не позначається на ситуації в Україні, зокрема в освіті й культурі. Держава, що ставиться до гуманітарної царини свого життя як до чогось другорядного, тим самим показує брак стратегічного бачення своєї розбудови на десятиліття вперед. А це прямо стосується питання змісту й форми освіти як засобу вирощування найдорожчого капіталу, який може мати країна, — її людей. Тих, хто буде її громадянами й ухвалюватиме політичні рішення, розвиватиме економіку, бізнес, науку, оборону, медицину та решту галузей. І хочемо ми того чи ні, гуманітарний сектор життя держави виробляє і транслює світоглядні сенси. Він або є інструментом утвердження суверенітету й незалежності окремо взятої країни, або підриває їхнє коріння та обрубує гілки. Саме тому колонізатори накидали тубільним народам свої культурні патерни, нівелюючи їхні локальні. За час від зими 2014 року в Україні змінилося два віце-прем’єри з гуманітарних питань і два міністри освіти. Питання в тому, чи розуміють вони, що за умови фактичного тюнінгу старих практик адміністрування і транслювання змістів, які їм зосталися від одіозного попередника, якісних і позитивних для української України змін не станеться?

Читайте також: Освіта під Табачником

Змісти і процедури

Дмитро Володимирович Табачник очолював керівництво гуманітарною цариною України від 2002 року, коли почалася його перша каденція на посаді віце-прем’єра з гуманітарних питань, і до 2014-го (з перервою у 2007–2010-му), коли працював міністром освіти в уряді Азарова та Януковича. Безперечно, мова про особу, тісно пов’язану з їхніми політикою та світоглядними засадами. В умовах підготовки російської експансії абикого керувати гуманітарним сектором не призначили б. У сприйманні постаті міністра Табачника треба розмежовувати зміст його ідей та методи адміністрування. Не секрет, що в Україні практично в усіх галузях складно з управлінськими процедурами на різних рівнях. Проблема коріниться, хоч би як пафосно це звучало, в ментальності, бо адміністративні процедури — це своєрідний порядок, за відсутності якого немає і самих процедур. Додає мінусів цій справі й спадок радянської системи, за котрої будь-яку процедурність сприймали як тоталітаризм. Табачнику важко закинути неефективність у царині адміністрування освіти в Україні та діяльності МОН, як і його заступнику Євгенові Сулімі. Не секрет, що нині в міністерстві, обговорюючи процедурні речі, часи Табачника згадують як цілком непогані, бо ж із погляду урядування все було чітко і зрозуміло: всі, хто там працював, були коліщатками й гвинтиками одного-єдиного велетенського механізму. Значно гірше у Дмитра Володимировича вийшло зі змістом і смислами діяльності. Адже налагодженість роботи будь-якого міністерства — це лишень добре нагострений інструмент для імплементації практик та рішень, до якості сенсу яких зостається низка запитань. Бо ж ані «антитабачна» кампанія, ані громадянська ініціатива «Проти деградації освіти», які тривали фактично до вибуху Революції гідності в листопаді 2013 року, не виникли на пустому місці.

Добре адміністрування захлинулося в ідеології, адже кому воно таке потрібне, якщо за фактом спрямоване на те, щоб сформувати спершу в культурному, а відтак і в освітньому середовищі ситуацію, не сприятливу для підтримки та утвердження українських суверенітету й незалежності? 2012 року вийшов наказ міністра освіти щодо нових типових навчальних планів у середній школі. У цьому документі серед різних інновацій ішлося про викладання українських мови, літератури та історії. Згаданий документ передбачав скорочення кількості уроків мови, яких мало стати лише по два на тиждень, а також урізав кількість годин літератури в сьомих-дев’ятих класах. Історія України, за задумом тодішнього керівництва Міносвіти як предмет мала взагалі зникнути зі шкільного розкладу (хоча традиційно її викладали навіть у Радянському Союзі). Натомість мав з’явитися новий інтегрований курс, що поєднав би всесвітню історію та історію України. До цього додавався перехід на 11-річну систему шкільного навчання, зумовлений, на думку експертів, тим, що владна команда в Києві домовилася з Москвою про видання спільних підручників з історії для країн СНД. І тому скопіювала навчальну програму з російської. Сюди ж таки доплюсуймо поступове повернення в шкільні підручники історії дискурсів «Великої Вітчизняної війни», затирання тем Голодомору 1932–1933-го, українських визвольних змагань у ХХ столітті та Помаранчевої революції. Чого залишалося чекати від особи, яку на різні голоси називали відвертим українофобом і яка не крилась із власними поглядами: висловлювала їх у публіцистиці, наголошуючи, що українці не є народом у сучасному розумінні, а лише малоросами — складовою «єдіной вєлікой русской нациі»? Питання ще й у тому, який образ Україна часів Януковича й Табачника мала за кордоном, у решті світу, якщо міністерську посаду в ній обіймала особа, котра люто ненавиділа українську державність і культуру.

Після втечі Дмитра Табачника за кордон змінилося вже два міністри освіти. Питання в тому, чи долають вони та їхні команди в МОН спадщину свого попередника. З огляду на процедурні пункти важко сказати: «Так, це відбувається цілком і повністю». Хоча набув чинності новий Закон «Про вищу освіту», це не означає, що чітко втілюються всі адміністративні практики, ним прописані. Нещодавно презентовано концепцію «Нової української школи», а з початком сесії ВРУ, яка ось-ось стартує, на Україну чекає нова епопея з ухваленням закону «Про освіту». Чи приймуть його в першому читанні восени, на що багато хто сподівається, є сумніви.

Читайте також: Вчити чи муштрувати?

Важкі зміни

До Дмитра Табачника посаду міністра освіти обіймали цілком проукраїнські діячі, після нього теж. Нині багато говоримо про декомунізацію, але досі в Україні не сталося люстрації у сфері освіти, як то було в Чехії чи Польщі за часів здобуття незалежності. Після чеської оксамитової революції відразу ж було ухвалено новий закон про освіту і проведено люстрацію серед ректорів. Процеси декомунізації мали відбутися в усіх сферах життя України, але протягом 1992–1993 років, а не поволеньки, починаючи із 2016-го. Ширша проблема ось у чому: вітчизняний соціальний та інтелектуальний капітал потерпав від того, що спадок і практики кожного попереднього міністра освіти заперечували. Протягом каденції конкретної особи на посаді очільника МОН щось активно робили, а з її відходом оте «щось» накривалося мідним тазиком. 25 років незалежності України не могли вибудувати траєкторію розвитку в освіті, спільну для всіх. Кожен очільник МОН формував свій курс. Зрештою, розуміючи, що всі зміни, накинуті зверху, мають сенс лише до приходу наступного міністра, низи освітнього процесу зверталися до зручної і старої, ще радянської за суттю, освітньо-педагогічної практики. На думку експертів, із якими поспілкувався Тиждень, попри всі складнощі, можна стверджувати, що Сергій Квіт та Лілія Гриневич дотримуються приблизно однієї траєкторії дальшого розвитку освіти. Їм не заважає навіть різне бачення того, як він має відбуватись, а також технологій та кадрового потенціалу. Сенс робленого ними залишається той самий. За умови збереження такої стадіальності є шанс, що спадок радянщини й Табачника як найбільш одіозного персонажа Міносвіти часів незалежності вдасться подолати. Питання у зміні не так облич, як процедур і системи української освіти як такої.

Проблемним і дражливим лишається питання осуду причетних до сепаратизму й підривання державного ладу в Україні. У нашому суспільстві немає консенсусу щодо поголовної відповідальності таких осіб, зокрема тих, хто має стосунок до освіти й гуманітарного блоку, серед яких і шкільні та університетські педагоги. Показово учитель чи викладач може ходити у вишиванці, по десять разів щодня співати Національний гімн, публічно висловлюватися, що Україна — це добре, але в себе на кухні нищечком зітхати за «русскім міром». Які в цих випадках мають бути дії МОН та інших, зокрема силових, інституцій нашої держави, досі відкрите питання.

Доходимо до ситуації, коли в українській освіті базовою стає тема цінностей і світогляду. Виправданими є кроки нинішнього міністра Лілії Гриневич, спрямовані на те, щоб школа не була диктаторською, на впровадження низки речей, які зроблять шкільне середовище психологічно комфортнішим для дитини. Усе це виписано серед пунктів концепції «Нової української школи», але треба звернутись і до питання сенсів. Проблема в тому, як зробити, щоб вона виконувалася за змістом, а не за формою, і його треба поставити кожному конкретному вчителю. Ані МОН, ані найкращий, найрозумніший міністр освіти не проводитиме кожен урок у кожній школі нашої країни. Насущне завдання, над вирішенням якого б’ються і з яким неможливо упоратись однозначно і просто, — це втілити наявні ідеї в життя. Впровадження нових освітніх стандартів має бути поштовхом для оновлення змісту освіти. Це актуально для точних дисциплін, а для гуманітарних визначально. А саме від наповнення курсу соціогуманітарних предметів у школі залежатиме те, якою з часом буде держава. Це немовби й не робить економіки прямо, не збільшує ВВП, але формує людський і соціальний капітал.

Читайте також: Як не програти битву при Садовій

Тут відразу постає питання про підготовку й перепідготовку вчителів та відсоток педагогів, що готові до динамічних змін. Ті зміни, які пропонує нинішня команда МОН, упираються не так у фінансове й інструментарне забезпечення, як у кадри. Українські педагоги нині здебільшого є ресурсно вичерпаними. Так сталося через соціальну неувагу держави, дискурс про непрестижність їхньої роботи й тиск згори. Пригадаймо бодай педагогів, котрих масово вивозили на політичні мітинги за часів Януковича й Табачника. Про які сучасні знання, компетентності, soft skills мова, про які тренінги системного мислення, коли людина, яка має всього цього навчити дітей, зайнята питанням власного фізичного та психологічного виживання? Тому проблемою залишається не тільки питання дитиноцентричності нової концепції української школи, а й педагогоцентричності. Люди, від яких залежать якість і свідомість майбутніх поколінь, трансляція образу України, не повинні бути приниженими жебраками. Нині в освіту впроваджується концепт, що школа не є ілюзорно-абстрактною, а перебуває в реаліях життя й має давати відповіді на його реалії, не консервуючи візії давнини, бути відкритою тощо. Відповідно вчитель перебуває в комунікаційному просторі, який є.

Окремим проблемним питанням лишається те, яку роль у майбутньому українського освітнього простору відіграватиме Академія педагогічних наук. На жаль, у нас немає американської чи європейської моделі державних, але незалежних структур, здатних проводити моніторинг, готувати аналітичну базу щодо певних питань освітньо-виховного процесу, вивчати й узагальнювати світовий педагогічний досвід. Будь-які питання, що порушуються в державі й спричиняють зміни, потребують наукового опертя й обґрунтування в очах як суспільства, так і влади. Поки що в системі освіти іншої структури, окрім АПН, яка все це може забезпечити, немає. І з нею, як і з НАНУ, існує маса проблем. До того ж хтось легітимізував на науково-педагогічному рівні ті зміни, пропоновані Дмитром Табачником, які не мали жодного стосунку до поліпшення якості української освіти, й не був за це ані засуджений, ані навіть символічно покараний.

Якщо повернутися до питання про спадок Табачника, то хоч би хто був у кріслі очільника МОН, за останні два з половиною роки в освітній царині стався прецедент. До системного процесу включилися не лише ті, хто навчає і навчається, а й усі зацікавлені сторони. Питання освіти й задекларовані та прописані вже зміни є суголосними настроям і бажанням суспільства. Ніби те, що пропонує концепція «Нової української школи», є зрозумілим для всіх, але оце «зрозуміле» лишалося на рівні кухонних і кулуарних розмов. Нині маємо ситуацію, коли те, про що говорили поміж собою, стало змістом державної політики, тобто низова ініціатива піднялася нагору, почута, синхронізована з настроями й бажаннями осіб, спроможних її втілити. З’явилось і молоде покоління батьків, для яких школа не є чимсь далеким. Це люди зовсім іншого типу, які поїздили світом, знають не менше, ніж шкільні педагоги, чітко розуміють, чого хочуть для своїх дітей. Зокрема, вони проти війни та приходу «русского міра». Будь-хто, крім того, нині може поцікавитися змістом шкільної програми, методичними рекомендаціями для вчителів. Вплив місцевих громад, батьківських рад не лишається не почутий ані педагогами, ані шкільною адміністрацією, ані чиновниками в Міносвіти. В українському суспільстві вже сформувалася традиція, згідно з якою стосовно проблем можна висловитись якщо не прямо, то через соціальні мережі й на це звернуть увагу. Суспільний консенсус щодо змін та їх імплементація в українській освіті — ось те, що не лише зітре в цій царині спадок Дмитра Табачника, а й модернізуватиме освітню галузь надалі. Від цього прямо залежить, якою Україна зустріне дальші десятиліття свого існування.