Суспільство 2016-11-12 13:07 Вікторія Малишева
  ▪  

Життя з «тривожною валізою»

Днями зустрічалася з подругою. Вона із сім’єю вже два роки мешкає в Росії. Винаймають житло, є робота. Тричі на рік приїздять відвідати батьків та домівку.

Подруга із сумом згадує про своє дитинство, свою кімнату, вважає, що тричі на рік — це дуже мало з того, що може собі дозволити, а її чоловік каже, що й того забагато, бо поїздки недешеві. І сам Луганськ вони бачать діаметрально протилежно. Він — порожнечу та сум, вона — відкриті крамнички, знайомих із юності та сусідів, які ніколи не «робили погоди» в її житті, а зараз саме вони переконують у тому, що в Луганську кипить життя, всі повертаються та все налагоджується. Ось вам два погляди на одне й те саме. Її чоловік не бачить життя в Луганську для себе, вона бачить життя, у якому знайдеться місце й для неї. І таких протилежних поглядів безліч. Хтось помічає порожнечу, а хтось — купу людей, безліч вагітних і новонароджених. Хтось уже два роки не може знайти роботу, а хтось береться за будь-яку. І в цій ситуації мають рацію і ті, і ті. Той, хто прагнув знайти щось по собі, як до війни, може чекати ще два роки, сидячи вдома та втрачаючи кваліфікацію, а хтось просто йде працювати туди, де є будь-які вакансії, аби тільки платили, щоб було на що жити. Хоча порівнювати з тим, як було до війни, — остання справа. Треба відштовхуватися від того, що було рік або місяць тому — тоді картинка буде позитивнішою.

Я запрошувала своїх близьких у «МакБургер» — це російська мережа закладів швидкого харчування замість звичного McDonald’s. І знову-таки ще рік тому ресторан не працював, дивився навколо брудними вікнами, мав засмічені газони та доволі депресивний вигляд. Зараз якщо не жвавість, то хоча б якийсь рух. Великі плазмові телевізори за ці два роки вкрали. Ми прийшли туди в неділю о 12:00 — ніби той час, коли може не бути вільних стільців. І були в закладі третіми відвідувачами. Тобто порожніх місць безліч. Жодних запасів готової їжі, як раніше, коли загорнуті бургери чекали за спинами касирів. Все готується лише на замовлення. Багато чого з меню немає.

Читайте також: Свята і будні

Враження від побаченого — суцільна порожнеча, але моя матір усе бачить навпаки: людей, жвавість, дітей. Я бувала в цьому закладі до війни й дуже добре пам’ятаю, як ми шукали, де б присісти, стояли з підносами біля тих, хто закінчував обідати. Зараз і близько немає такого, жодних повітряних кульок дітям чи чогось подібного. Тобто якщо йти сюди по враження, то варіант не найкращий, на додаток можна отримати трохи суму від порівнянь. Але порівнювати не можна в жодному разі. Треба в усьому шукати позитив. У мережі «Фокстрот» невідомі мені торгові марки Сеntek та Polaris. Якщо пощастить, можна ще відшукати залишки з відомих: сковорідки Tefal, одну кавоварку ще якоїсь відомої марки. Решта має дивний вигляд. Для тих, хто вибагливо шукає кращого, є кілька варіантів: замовляти в спеціалізованих магазинах, які доставляють із Росії за передоплатою, привозити власноруч (наприклад, зі Станиці з «Нової Пошти») або просити про це друзів. Останнє — дуже сумнівна річ: хто візьме на себе відповідальність і має велике бажання для цього?

А ще невловима зміна: а чи потрібно воно мені? Когось просити, про щось домовлятися, нервуватися? І заради чого? Щоб отримати новий телефон чи мультиварку? І перше, і друге здається якимось недоречним зараз. Якщо на хвильку уявити, що я придбаю та якимось дивом привезу собі новий телефон, чи вирішить це всі мої проблеми? Чи зробить щасливішою? Ні.

Я бачила дивну картинку вчора: хлопці з поховальної агенції тягли труну по мосту, який з’єднує Луганськ і Станицю Луганську. Видовище на дуже вибагливого глядача... Хлопці у фірмових куртках, труна в червоному бархаті та позолоті. А чому ні? Все за ваші гроші: хоч холодильник, хоч померлий родич. І багато для кого в таких діях — домовитися, купити, привезти, виїхати, повернутися — саме життя. Рух уперед. Хтось сумує, а хтось дереться вгору. Хтось згадує, а інші просто обіймають вільні посади, розширюють бізнес, наймають робітників. Хтось живе за звичкою, а хтось намагається заробляти швидкі гроші, не втрачаючи часу. І якщо ставитися до всіх змін просто як до ознак життя, що все ж таки триває, то справді не варто відкладати нічого на завтра. Треба купувати, домовлятися, шукати можливість виїхати на відпочинок та працювати. Або їхати туди, де життя здається кращим, і не відкладати нічого на потім, бо весь втрачений час не повернути ніколи. Така ось дивна філософія нового життя та нових втрат зараз.

Читайте також: Арифметика втрат

Кажуть, листопад буде небезпечним місяцем. За чутками, буде загострення воєнної обстановки. Подруга з дуже заможних та успішних луганчан, на моє здивування, чому вони не поїхали, пояснила, що готові зробити це одразу ж за будь-якої небезпеки для себе та дітей. Валіза в коридорі завжди наполовину зібрана, а в автівці є запас пального. «Якщо виникне хоч якийсь ризик для дітей, ми поїдемо тієї ж хвилини, але всі знайомі кажуть, що нічого страшного вже не буде. Може, і так, але нашу «тривожну валізу» поки що не розбираємо — стоїть у коридорі, місце для неї завжди є».