Суспільство 2016-11-19 10:32 Вікторія Малишева
  ▪  

Подорож «за міст»

Мушу визнати: звикаєш до всього, абсолютно до всього. Мабуть, у цьому є якийсь людський феномен. Ніколи не подумала б, що зможу не працювати.

Ні, я не призвичаїлася до цього, але порівняно з довоєнним часом, коли була завзятим трудоголіком, нині я абсолютне ледащо. Зроду не повірила б, що трудитимуся менш ніж п’ять днів на тиждень і ніж дев’ять годин на добу. Більше — будь ласка, а ось менше навіть не уявлялося. Може, хіба що на лікарняному, але мені щастило не хворіти. Мій життєвий ритм до війни: вставати дуже рано, додому приходити запізно, у синіх сутінках. Жартома скаржилася друзям на брак часу, а зранку знову поспішала у відрядження, бо по мене заїжджав водій, щоб укотре я мчала з ним кудись за обрій.

Сьогодні вже не уявляю того почуття безпеки, з яким поверталася після дев’ятої вечора міським транспортом. Навіть коли подумати, що я десь затримаюся (де? задля чого?), уявити себе на цих безлюдних вулицях у темряві мені вже просто боязно. Кажуть, це кури погано бачать у темряві. Так оце я тепер саме така підсліпувата й перелякана птаха, якій страшно в сутінках, страшно йти в темінь і страшно думати про завтра.

Сьогодні ми із сином навідувались у Станицю. Звичний уже рейд. В автобусі буденним голосом жінка запитала в усіх: «Не чули, стріляють там?». Хтось сказав, мовляв, бахкали вночі, а хтось — ніби й удень. Подумалося, варто проінструктувати малого на випадок обстрілу: «Падай на землю, затуляй голову руками, не лякайся, якщо впаду на тебе згори…» Уже повернула обличчя до своєї дитини, щоб усе це викласти... і зупинилась. Не змогла чомусь.

Читайте також: Життя з «тривожною валізою»

На мосту побачили родину, що крокувала нам назустріч, мале дитя тих людей дуділо в сопілку. Як і моєму хлопчикові, йому було байдуже, що думають навколо. Усю дорогу син марив таким інструментом та мандаринами: «Мамо, давай купимо…» Цитрусові знайти чомусь виявилося простіше.

На мосту безліч позначок «Стоп, міни!». В уяві малого складається картинка, як у дитячій грі: океан (Сіверський Донець), зображення піратів (кістки та черепи на цих позначках), «Веселі Роджери» над блокпостами. Він навіть підсумовує уголос: «Так, це справжні пірати, у них бороди й біноклі». А зброя, військова форма, техніка — то все лише підтвердження його флібустьєрської картинки. Я пошепки розповідаю йому про протитанкові їжаки на мосту, військову техніку, зброю: він хлопчик, тож йому цікаво. Хоча, погодьтеся, абсурд — у всьому: у тому, як ми проводимо цей день; у тому, що я тягну дитину із собою, аби не стояти в чергах; у тому, що дорогою назад навалюю на себе близько 10 кг продуктів, згинаючись під їх вагою, але почуваюся щасливою, бо здатна це нести, бо стільки всього накупила сьогодні…

Туди ми брали із собою мінімум: банан, сік, цукерку. Те, що не обтяжить нашої сумки. А в дорогу назад я акуратно спакувала сало, м’ясо (вистачить до Нового року!), масло, солодощі для сина, сир… Намагаюся так укласти все, щоб умістилося в одну сумку, бо на дерев’яних сходах нести наш візочок, сумку з продуктами й тримати дитину за руку мені буде незручно. Минулого разу син упав на тих сходах на тачку попереду, і це до холодного поту снилося мені весь тиждень. Ви просто уявіть собі ті картинки: із сумками, безліччю речей, малих дітей, зчовганими дерев’яними сходами замість зруйнованої частини мосту… А ми ходимо так доволі часто, навіть пишаємося тим, що маємо перепустку, можемо собі дозволити оці гастрономічні рейди. Повертаючись, поруч зі мною чоловік тягнув на собі зимові шини — йому заздрила половина черги. Ото поталанило! Хтось ніс техніку в коробках із «Нової Пошти» — і знову-таки інші заздрили щасливцям, бо Луганськ закрито для будь-яких служб доставки. Хоча я звикла обходитися багато без чого. Раніше могла хотіти чогось дуже гостро, планувати втілення своєї мрії, а нині швидше подумаю, що проживу найближчим часом і так. І мені навіть подобаються ці нові риси ставлення до нового життя. Колись я прагнула навчитися існувати без багатьох речей, тепер проходжу цей інтерактивний тренінг безплатно…

Читайте також: Арифметика втрат

Телефонувала приятелька, вона працює в місцевій «армії». Цілковите розчарування: вимагають багато, вільного часу обмаль. Гроші — єдина втіха, бо вони дають змогу щось планувати й реалізувати, хоча й від них мало радощів. Керівник її майже відкрито торгує лікарняними. Сама моя знайома, ще два роки тому до нестями закохана в ідею завоювання волі для молодої «республіки», нині зневірилася: влада Плотницького їй не подобається через розкрадання гуманітарки, «армія» з її суворими законами теж залишає щоразу менше місця для ілюзій. А перейти на 2–3 тис. руб. окладу палатної медсестри після 15–20 тис. руб. єфрейторського теж ніяк не хочеться. Конфлікт внутрішній і зовнішній: робота геть не тішить, а повертатися на малі гроші до цивільної посади в її віці й важко, й дуже незручно…