Суспільство 2017-04-29 12:15 Вікторія Малишева

Тоді й тепер

Зараз я думаю, що хоч якось звикла до змін у своєму житті лише через два роки після того літа. До літа 2016-го моя свідомість відмовлялася переводити в минулий час моє життя, яке було до подій літа 2014-го. Я навіть говорила про своє тогочасне життя в теперішньому часі.

Так, ніби на лікарняному, що ось-ось закінчиться — і все знову буде як колись. Активно намагалася листуватися з дівчатами мого довоєнного відділу, яких розкидало, ніби від потужного вибуху, по всіх усюдах: Україна, Росія, Білорусь. Я вітала їх з усіма святами, розповідала якісь новини, які мали б ціну, якби ми й далі працювали разом. Вони відповідали по-різному. Забували про мої свята, вибачалися, і я розуміла, що в них немає часу і сил на те, щоб розділяти мою ностальгію. Їхнє життя мало інший, пришвидшений темп, у якому не було зайвого часу, а приводів для суму й без мене багато. Потім почала розуміти, що сни про колишню роботу вже не турбують щоночі й що перестала боятися запізнитися зранку в наш відділ — цей сон я бачила майже постійно.  

Читайте також: Це війна

Потім стала прикрашати своє минуле квітами уяви. Так іноді роблять вдовиці: «Мій чоловік жодного разу не образив мене, руки не підняв!», тоді як за життя подружжя ніколи не було аж таким щасливим. Так, я почала ідеалізувати своє минуле. Як Мюнхгаузен. Робота в мене була найкраща, колектив пречудовий, а життя в шоколаді. Теж ілюзії, я розумію. Навколо мене багато хто живе ілюзіями. І лише раптові смерті знайомих на деякий час протверезили ігри розуму. Я видаляла номери померлих із телефонної книжки й намагалася жити так, ніби нічого не відбувалося навколо…
Напередодні війни мамина подруга запросила нас удвох на ювілей. Дитина була ще надто мала, щоб брати її із собою, тому моя мудра мама вирішила, що залишиться вдома, а я віддам пошану іменинниці за нас усіх. Йшла на ювілей з усмішкою: жінці виповнювалося 75 років, вона була старша за мене більш як удвічі. Несла квіти і думала швидко піти. Але свято виявилося таким щирим і теплим, що піти з нього просто не змогла. Спостерігала за стосунками майже зразкової родини, у якій були пошана, ввічливість, гумор. Виховані онуки, розумні діти, прекрасна матір. За довгим столом у ресторані не було вільного місця. З привітаннями прийшли навіть її друзі молодості. Згадували минуле, співали, танцювали, і ніхто не сумував. Була жива музика і безліч квітів. Жінка прожила прекрасне, цікаве життя, у якому не лишалося місця заздрощам і байдужості. Її діти здобули вищу освіту, мали цікаву роботу й змогли реалізуватися. Онуки навчалися у вишах і будували сміливі плани на майбутнє. Я була в захваті від стосунків у цій родині, від їхнього ставлення до життя…

Читайте також: Не байдуже

З війною ми втратили одне одного. Знали, що вона жива, вона знала, що ми весь час лишалися в місті. А кілька днів тому я запросила її на зустріч у те саме кафе, у якому святкували ювілей. Напередодні замовила майже таке саме меню, яке так вразило мене тоді. Єдине — довгий стіл в окремій залі ніким було заповнити. Мамина подруга прийшла з радістю, бо зустрітися хотіли давно. Ми майже не їли, весь час розмовляли та не зводили одна з одної очей. Вона лишилася в місті зовсім сама. Ніхто з її великої родини не погодився працювати та жити в «республіці». Дочка виїхала ще того літа й уже не повернулася у власну квартиру, де не лишилося жодної шибки. Син із родиною також виїхав, хоча й заспокоював матір, що ще повернеться. Але при цьому вже купив собі квартиру в Києві. Онуки, шукаючи кращої долі, осіли по всьому світові. Тож  напередодні свого дня народження жінка лишилася зовсім сама…   

Читайте також: Дуже дрібний бізнес

Багато чого стало дивним у новому житті. Поодинокі зустрічі з родичами, товаришування по телефону та в листах, віртуальні відпустки, безліч книжок, кіно як підміна власного життя. Плани, друзі, місто. Ніби те саме, але й зовсім інше. Форми життя ті самі, а наповнення інше. Я спитала в приятеля, який живе в іншій частині міста, що відбувається в його районі вечорами. Він здивувався: ми живемо за кілька кілометрів одне від одного. Я розказала йому про свою порожню і темну вулицю о восьмій вечора. Може, у його районі більше життя? Головне не фіксувати увагу та цьому: порожнечі, темряві, пияцтві навколо, безгрошів’ї. Головне і далі будувати плани, не зупинятися, вдавати, ніби нічого не відбувається… А іноді отримую запити від друзів із минулого життя: «Чим ти зараз живеш?». І розумію, що не лише я граю в ці ігри розуму, підміняючи реальне життя вигаданим. Ми скидаємо одне одному книжки, обговорюємо щось за кавою та намагаємося вдавати, ніби навколо нічого не відбувається…

Новини RedTram

Loading...