Юрій Макаров

Подвійний рахунок

14 Грудня 2007
Для нас, українців, свастика – це значно болючіше, ніж гра, і значно ближче, ніж історія

Ну от, знову дочекалися. Україну вже вкотре прив’язали до фашизму. Конфлікт у привілейованому навчальному закладі, де вчитель-іноземець нібито пропагував на уроках нацистські ідеї, став однією з топ-новин минулого тижня. Відзначилися не лише вітчизняні газети, телеканали та інформаційні сайти, жваво відгукнулися російські ЗМІ. Воно й не дивно: і в нас, і за найближчим кордоном чимало технологів, які вже кілька років поспіль намагаються компрометувати Україну – або принаймні частину України. Це почалося з антиющенківських бігбордів у Донецьку восени 2004 і триває з різною інтенсивністю залежно від інформаційного приводу. 

Цього разу колег нібито можна зрозуміти: гарячі новини не щодня потрапляють у руки, а тут разом усе, що вимагається від смаженого факту: Гітлер, свастика, учитель-іноземець, дорога елітна школа, де – і це, мабуть, головна перчинка – навчаються діти Президента. Щодо конкретних обставин справи я відсилаю читача до матеріалу Кирила Галушка "Звичайна провокаці"цього числа «ТИЖНЯ». Дозволю собі лишень кілька коментарів.
 
Мене, власне, цікавлять не стільки події у Печерській школі як такі, скільки резонанс навколо них. Відомо, що скандальне – іншого слова годі шукати – завдання розробити передвиборчу кампанію НСДАП зразка 1932 року учні отримали в межах програми з новітньої історії. Зокрема, ішлося про методи пропаганди як такі. Варто зазначити, що саме слово «пропаганда» має відчутний негативний відтінок (десь поруч зі словами «маніпуляція» та «зловживання») для будь-якого сучасного західного інтелектуала, а винуватець скандалу, вчитель PecherskSchoolInternational – британець, і це окремо підкреслювалося в усіх повідомленнях. Інакше кажучи, те, що для британця – лайка, для багатьох із нас – ностальгія за «нє расстанусь с комсомолом». Можна сперечатися, наскільки вдалою була в цьому випадку методика щеплення імунітету проти будь-якої пропаганди. Як на мене, то в ній вбачаються як мінімум легковажність і несмак. Не можна так ризиковано оперувати символами, які, можливо, для британця існують десь у глибині століть, поруч із Вільгельмом Завойовником і адміралом Нельсоном. Для нас, українців, свастика – це значно болючіше, ніж гра, і значно ближче, ніж історія.
 
Інакше кажучи, спробу слід визнати невдалою. Але хоча б спроба була! У зв’язку з чим у мене є чотири запитання.
 
По-перше, чому відповідні спроби реанімації комуністичної ідеології, пропаганди, естетики не зустрічають такого організованого опору ані з боку суспільства, ані з боку медій? Чому я досі можу будь-де, без жодних обмежень придбати майку з портретом Леніна, кашкета з червоною зіркою чи запальничку із серпом і молотом? Невже це менш страшно для мого народу?
 
По-друге, чому так само без жодного спротиву існують в Україні численні осередки праворадикальних рухів – від нацистів до скінхедів? Чи може хтось назвати бодай одну узгоджену акцію медій, схожу за масштабом із реакцією на «печерський скандал»? Чи є достатніми зусилля окремих громадських організацій, які виключно на одному ентузіазмі фіксують дедалі частіші факти побиття та вбивств іноземців, скажімо так, «неслов’янської» зовнішності? Чи отримала гідну відповідь витівка «нациків», які очолили мітинг з приводу ювілею УПА на Софіївському майдані, фактично спотворивши цю акцію?
 
По-третє, чи є адекватним висвітлення навчально-просвітницької діяльності одного із найбільших вищих навчальних закладів країни (звісно, маю на увазі славнозвісну МАУП), де 57 тисячам студентів у межах навчальної програми з року в рік проповідують ідею, що в усіх бідах України, зокрема, в Голодоморі, винна всесвітня жидо-масонська змова?
 
Нарешті, по-четверте, чи не є прихованою, чи то, навпаки, неприхованою, ксенофобією непоодинокі факти агресії щодо української мови та культури? Чи не варто вважати нацизмом навпаки регулярні публікації хамських статей, що свідомо принижують гідність українців, у тій самій газеті, яка першою розкрутила «печерський скандал»?
 
Може, не так вже воно в нас болить, як ми намагаємося удавати? Демонстрація благородного гніву, імітація стурбованості моральним здоров’ям суспільства – така сама підступна легковажність, тільки в масштабах не одного закритого ліцею, а цілої країни. Учитель-британець врешті-решт повернеться додому. Ми залишимося разом зі своїми проблемами. І своїм лицемірством.