Сєрґєй Маркєдонов

Мєдвєдєв, quo vadis*?

7 Березня 2008
Світова історія практично не знає прикладів успішних тандемів (починаючи з Октавіана й Антонія, Цезаря і Птоломея, та закінчуючи Тимошенко і Ющенком)

 

В історії пострадянської Росії передача вищої політичної влади відбувається вдруге. Проте другий «акт передачі» принципово відрізняється від першого.
 
Варто відзначити, що Боріс Єльцин у 2000 році вирішив приєднатися до табору політичних пенсіонерів. Він не претендував на жодну управлінську посаду ні в уряді, ні в адміністрації, ні на місце сенатора у верхній палаті парламенту. Сьогодні екс-президент перестає бути президентом, але не перестає бути політиком першого рангу. По-перше, сам Путін не раз оцінював свої дві легіслатури як успішні не тільки для нього, а й для Росії. Його рейтинги популярності традиційно високі, а ресурси впливу його наступника поки що обмежені (у Мєдвєдєва немає команди силовиків і чекістського бекґраунда). По-друге, Росія створює прецедент у СНГ, коли найвища посадова особа держави залишається у керма, змінюючи при цьому лише місцезнаходження свого кабінету (Путін стане главою федерального уряду).
 
У зв’язку з цим хотілося б відмітити два принципових моменти. Перший – це політичне походження Дмітрія Мєдвєдєва як наступника. На думку президента Чечні Рамзана Кадирова, Владімір Путін знає, «які люди з ним працюють; знає, хто на що здатен; знає, хто з політиків може продовжити розпочаті реформи і не дати Росії знову скотитись у 1990-ті роки, коли панували хаос і беззаконня». Кадиров, до речі, став першим російським політиком, хто публічно присягнув наступнику Путіна.
 
Останні слова фрази очільника Чечні вимагають особливої уваги. Вони прекрасно описують управлінський дискурс, який сформувався у путінській Росії. Інститутів влади немає, точніше, є тільки один єдиний інститут, ім’я якому Путін Владімір Владіміровіч. Це свідчить про те, що жодних інших механізмів номінації кандидатів на посаду очільника країни (окрім особистого кастингу першої особи) у РФ не існує. Парламент давно став департаментом голосування адміністрації, регіональні керівники призначаються зверху й за визначенням нікого, окрім слухняних «організаторів підрахунків», висунути не можуть. Партій нема, є клієтели.
 
Інше питання – майбутня модель взаємовідносин Путіна і його наступника. Світова історія практично не знає прикладів успішних тандемів (починаючи з Октавіана й Антонія, Цезаря і Птоломея, та закінчуючи Тимошенко і Ющенком). Не було успішного тандему і в пострадянській Росії (згадаємо хоча б Єльцина і Хасбулатова). Політична культура пострадянських утворень не базується на компромісі і владному поліцентризмі.
 
З огляду на це відносини учасників нинішнього тандему можуть розвиватися за двома сценаріями. Перший можна описати, як «перемогу наступника». Відчувши запах реальної влади, президент, наділений Конституцією значними повноваженнями (поставлений над усіма гілками влади), може ініціювати поступове виведення Путіна з гри. Такий сценарій втілив у життя сам Путін, позбувшись соратників Єльцина. Другий сценарій – підміна конституційного порядку речей «реальною політикою», коли справжнім господарем країни залишиться Путін, а Мєдвєдєв перетвориться на аналог бундеспрезидента ФРГ. У випадку другого сценарію неформальні взаємини всередині російської влади стануть ще сильнішими, а деінституціоналізація держави продовжиться. Фактично ми отримаємо путінізм без Путіна-президента.
 
Сьогодні можливі обидва варіанти. Сперечатися про те, який з них переважає, важко через очевидний брак адекватної інформації та нетранспарентністьі вищої влади. Втім, чекати залишилось не довго.
 
* quo vadis – у перекладі з латині «куди йдеш»

Новини RedTram

Loading...