Вікторія Поліненко

Профанація ідеї

14 Грудня 2007
Й у театрі абсурду існують свої межі

Від першої літописної згадки про головний в’їзд до Києва минуло 970 років. Його одіозна «перебудова» відбулася 25 років тому. Дати, хоч і не круглі, але цілком достатні, аби вкотре продемонструвати істинність вислову про благі наміри, якими дорогу вимощено, самі знаєте куди. Наразі вартість рихтування спорудженого до ювілею міста без достовірних зображень і планів курника, що височіє над руїною Золотих воріт, становить 8 млн грн. Цю суму, як і радянські рублі, витрачено фактично на ліквідацію рештків оборонної споруди часів Київської Русі. Бо справжні уламки історії нині затиснуті в макет, назвати який «реконструкцією» не повернеться язик у жодного порядного фахівця.

Церемонія урочистості, що відбулася 5 грудня, цілком відповідала духові об’єкту. Ось відкривається так звана герса: нині це залізна решітка, яку навряд чи використовували в ті давні часи, та навіть і на пізніших будовах вона була дерев’яною. До публіки виходить сам Ярослав Мудрий. Якщо нашого замріяного мера Леоніда Черновецького та генеральну директорку заповідника «Софія Київська» Нелі Куковальську, яка енергійно жує жуйку, його поява не бентежить, то Президент одразу втямив, що сценарій дійства трохи дивний. Такого розгубленого Ющенка ми вже давно не бачили.
 
Всередині князівської «господи» вони опиняються поруч – чинна перша особа країни і химерно вдягнутий дядько з розкішною бородою, який «тримає обличчя» перед камерами. Хто з них сьогодні головний, визначити неможливо. Але й у театрі абсурду існують свої межі. Тому гарант Конституції не прогинається перед актором, хай би кого той зображав, а швиденько переходить до вітальної промови, звертаючись до реінкарнації колеги просто: «Шановний Ярославе».
 
Оскільки мікрофон не в ідеальному стані, президентський спіч залишає по собі широке поле для інтерпретацій. Звучить приблизно таке: «... нагоду... ворота... ми... духовність... відродження». Звісно, Віктор Андрійович не винен, що організатори свята виявили не лише естетичний несмак – одні лицарі-травесті чого варті – але й технічну недбалість. Та народ в ефірі бачить не режисера, а главу країни. І чомусь не до напарника, а саме до нього звертаються розгублені представники німецької, татарської, естонської, грузинської громад у народних строях. Добір національностей настільки феєричний, що пояснити цю логіку, гадаю, не взявся б навіть Ейнштейн зі своїми балачками про відносність усього сущого.
 
Апофеоз вечора – підйом другої герси і вихід усіх присутніх до скверика, де розташувалася чергова бутафорія – «Містечко майстрів». Захмарний голос настійливо припрошує звернути увагу на майстра, котрий виготовляє луки: за бажання він дозволить постріляти з «давньоруської зброї». У цей момент я розумію, що гуманістка з мене ніяка, бо відчуваю непереборну жагу поцілити якщо не у будівничого вітчизняного «Диснейленду», то, принаймні, у вигадника, який показав нам увесь цей цирк.

Фото: UNIAN