Юрій Макаров

Спокуса простих рішень

1 Лютого 2008
У нас домінує підсвідома установка на те, що порядних людей нема, а репутація кожного, тим більше політика чи держслужбовця, – заздалегідь від’ємна величина
Ось чому я ніколи не стану міністром. Ні, не тому, що мої менеджерські здібності нижчі за середні. У моїй країні, де потягами керував Рудьковський, а катастрофами Шуфрич, це не має жодного значення. Просто я себе добре знаю, рано чи пізно не стримаюся, а тоді доведеться одразу писати заяву на звільнення.
 
Саме такий імператив висунув нещодавно в інтерв’ю мудрий Мирослав Попович щодо відомої бійки в РНБО: зарядити кривднику в писок, бо іншого виходу немає, а потім негайно подати у відставку. Не маю наміру захищати очільника МВС, тим більше, що Юрій Віталійович виконав лише першу частину настанови, але психологічно я готовий його зрозуміти: почуття безсилля знайоме мені так само, як і мільйонам безімунітетних українців.
 
А що робити, якщо причинно-наслідкові зв’язки не працюють? Усім усе відомо, а наслідків катма. Про порушення у процесі розподілу київської землі не писав хіба що лінивий. Щось змінилося? Хтось повернув ласу ділянку, хтось відповів згідно із законом? Мене більше навіть не це турбує. Згідно з опитуваннями, понад 68% киян переконані, що Черновецький розподіляє столичну землю у власних інтересах (дані Центру Розумкова і «Дзеркала тижня»). Чи означає це, що на гіпотетичних дострокових виборах виборці «прокотять» мера, щодо чесності якого вони мають сумніви – точніше, не мають сумнівів? Не факт. Боюся, що ціна питання – чергова роздача харчових наборів і черговий додаток у 20 гривень до пенсії.
 
Життя будується на певних константах. Камінь падає на землю, тепле повітря піднімається вгору, фенолфталеїн забарвлює лужний розчин у червоне, йод убиває бактерії, злодій рано чи пізно сідає до буцегарні. Ідеться навіть не про закони, а про закономірності. На кожну причину – свій наслідок, if – then. Якщо ти передбачаєш, що камінь з однаковою ймовірністю може впасти, а може злетіти в небо, коли на території в 604 тисячі квадратних кілометрів фізичні закони не діють, розраховувати проекти життя неможливо.
 
Є аж ніяк не ідеальні країни, які функціонують досить успішно, бо ця залежність «if – then» діє безпомилково. Зараз серйозні проблеми в одного із кандидатів у президенти США від республіканської партії Джона Мак-Кейна: газета Washington Post нарила, що штатний консультант Рік Дейвіс влаштував йому зустріч із російським «алюмінієвим королем» Олєгом Деріпаскою (див. стор. ) Причому більше інкримінуються політикові навіть не контакти з олігархом, а співпраця з конкретним політтехнологом. Адже Дейвіс – співвласник компанії Davis, Manafort & Freeman Inc., яка 2004 року відповідала за передвиборчу кампанію Віктора Януковича, а це, виявляється, псує репутацію.
 
Репутація у принципі – хороша чи погана – не питання душевного комфорту, а чинник передбачуваності, повторюваності. У нас домінує підсвідома установка на те, що порядних людей нема, а репутація кожного, тим більше політика чи держслужбовця, – заздалегідь від’ємна величина. Насправді така життєва позиція надзвичайно зручна. Мовляв, я, в принципі, порядна людина, але ж навколо геть усі пройдисвіти, тож мені доводиться пристосовуватися й бути, як усі. Поняття «компромат» остаточно скомпрометовано.
 
В Україні утворилося середовище людей, які приймають рішення, де не існує ані друзів, ані ворогів, є лише ситуативні союзники. Проблема, знову-таки, не в самому середовищі, а в тому, що воно транслює свої уявлення про принципи взаємодії в суспільстві на решту суспільства. Революційна доцільність поступилася місцем бізнесовій. Це просто бізнес, нічого особистого. Там, де нема особистого, нема особистості. Є такі, кому дають у пику, але нема таких, кому не дають руки. Минулої п’ятниці на «Свободі Савіка Шустера» серед запрошених був кремлівський журналіст (є такий фах) Міхаіл Лєонтьєв. Той самий Лєонтьєв, який видає в Україні пропагандистський спецпроект «Der Spiegel Профіль» (українського в цьому тижневику – тільки оце «і» в назві) й у кожному числі послідовно доводить, що Україна як держава – історичне непорозуміння (як там у Булгакова: «Він ледве самого мене не звів з розуму, доводячи мені, що мене немає!») І ось він, бачите, бере участь у студійній дискусії, разом з іншими шукає істину. Це, даруйте, все одно, що запросити ілюзіоніста Акопяна на чемпіонат із бриджу.

Небезпека засадничої відносності, доцільного релятивізму в тому, що людські спільноти вкрай болісно реагують на тривалу невизначеність. Неможливість вірити нікому породжує бажання вірити бодай комусь. І цей «хтось», хто зуміє визначити універсальні, єдині для всіх правила – саме правила, а не закони – може в будь-який момент очолити країну. Від нього (чи від неї) вимагатиметься не ефективність, а переконливість. Він (чи вона) визначатиме фізичні константи на підвладній території, і суспільство, або те, що мало б стати суспільством, прийматиме їх із вдячністю. Вакансія вільна, а країна готова. «Дєвочка созрєла».