Едвард Лукас

Марксова утіха

25 Травня 2015
Нещодавно в розмові з одним британським високопосадовцем я пожартував, мовляв, західний істеблішмент вважає, що Владімір Путін просто помилився у визначенні інтересів Росії, але зрештою отямиться й усвідомить, що західний шлях найкращий.

Сарказм зауваження мені здавався очевидним. Однак мій співрозмовник сумно кивнув і сказав, що справді так воно і є.

Останніх зі справжніх марксистів слід шукати на Заході. Ці люди не усвідомлюють, що вони послідовники німецького філософа XIX століття, якому бракувало клепки. Одначе так само, як він, ставлять економіку понад усім, нехтуючи набагато важливішими речами. За їхньою логікою, реальна конфронтація із Заходом зашкодить економічним інтересам Кремля. Тож її не станеться. Адже гро­­ші – це, зрештою, єдине, що справді має значення.

Таким чином, неомарксисти не усвідомлюють реальної загрози європейської кризи безпеки. На їхню думку, війна в Україні – незначна місцева проблемка, спричинена непорозумінням і прорахунками. Треба просто перетерпіти. Санкції та низькі ціни на нафту знеохотять Кремль до кон­фронтації. Тоді зможемо домовитися з Москвою, і все знову буде добре.

Ліві ліберали справедливо засуджують колишній імперіалізм країн Заходу, але не можуть розглядати відносини Росії з її сусідами крізь ту саму постколоніальну призму

Мене потішила опублікована в The Guardian пафосна й не надто оптимістична стаття Сьюзен Річардс – відомої британської спеціалістки у справах Росії та редакторки сайта OpenDemocracy Russia – про враження авторки від нещодавньої подорожі до РФ. Режим «зациклився на ідеї повернення імперії», пише вона, і росіяни націлені не на маріонеткові війни та заморожені конфлікти, а на «масштабну війну проти Заходу».

Однак, як і багато західних коментаторів, Річардс гадає, що винні в цьому обидві сторони. «Наш тріумфалізм і нехтування фактами, – пише вона, – загострили давні страхи росіян, пов’язані з ізоляцією та комплексом жертви».

Але це не так. Річ у тому, що Захід не ставився до Росії як до ворога. Це вона поводиться вороже, а ми (поволі) прокидаємося. Колишні радянські сателіти цілком виправдано хвилювалися, що знову виявляться жертвами кремлівської загрози. Ми поставилися до їхніх занепокоєнь недостатньо серйозно (Річардс цілком виправдано закидає країнам Заходу, що ті даремно занедбали розвідку стосовно росіян по завершенні холодної війни). Але ми прийняли ці країни до НАТО й підписали дві зобов’язальні угоди з РФ, які остання тепер порушує.

Читайте також: Не піддаватись паніці

Росія стоїть перед вибором: бути васалом Китаю чи союзником Заходу. Другу опцію вона мала ще від 1991 року, однак у цьому разі доведеться розпрощатися з імперським минулим, прийняти європейський порядок безпеки і припинити залякувати сусідів. Наразі Кремль не хоче цього й натомість відволікає увагу громадськості від провалів клептократичного режиму, неспроможного модернізувати Росію, їдкою антизахідною пропагандою.

На думку Річардс, росіянам дошкуляє те, що Захід підтримує «етнократії» в Естонії та Латвії, які «піддають неабиякій дискримінації своїх громадян російського походження». Зі статті не зрозуміло, чи поділяє сама журналістка цю безглуз­­ду думку. Але інша нісенітниця її авторства: «Київ справді колиска російського народу. І це важливо так само, як те, що засновниками США були вихідці з Великої Британії».

Якщо йти за цією логікою, американці мали б колонізувати Сполучене Королівство й організувати там масштабний геноцид, виморивши його жителів голодом. Ліві ліберали справедливо засуджують колишній імперіалізм країн Заходу. Та чомусь не можуть розглядати відносини Росії з її сусідами крізь ту саму постколоніальну призму. Подібно до імперіалістів із карикатур вони просто не здатні сприймати колишні колонії як справжні країни.

Річардс пише, що ми опинилися в «абсурдній і небезпечній» ситуації. Принаймні в цьому вона, поза сумнівом, не помиляється.

Новини RedTram

Loading...