Анна Корбут

Вектор обрано

18 Вересня 2015
«Україні зараз не варто думати й говорити про НАТО… краще обрати нейтралітет за прикладом Фінляндії чи Швеції, аби не дратувати Росії, а натомість зосере­дитися на економічному розвитку. Бачите, як це спрацювало в них?» — таку думку часто доводиться чути від західних політологів і дипломатів. Політичні діячі вголос озвучувати її дозволяють собі рідше, адже вона суперечить постійно декларованому принципу про право країн на самостійне формування внутрішньої та зовнішньої політики.

Апологети цього погляду не обов’язково настроєні проросійськи. Просто хтось із них живе старими поняттями сфер впливу, ба навіть справді вірить, що Захід у чомусь зачепив інтереси РФ. Що підтримав скинення корумпованих еліт міжнародною фінансовою допомогою, яка роками зникала мовби вода в пісок у грантових проектах, даючи мінімальний ефект через бездарність тих-таки еліт. (Цікаво, якби російські опозиційні лідери зібрали достатньо громадської підтримки й почали подібний переворот у своїй країні, намагаючись позбутися путінської кліки, чи не кинулися б ті самі апологети радісно сприяти прагненню росіян до демократії?) Хтось бачить у Росії більше прагматичного інтересу, ніж в Україні. Хтось навіть щиро симпатизує нашій державі в нинішній ситуації, але вважає, що період нейтралітету для неї безальтернативний, дасть їй час та можливості розвиватись і зміцнюватися. Тоді як затяжна конфронтація з Росією не на користь нікому, а отже, варто повертатися до діалогу з нею, бо що довша ізоляція, то дужче тамтешнє населення озлоблюється на Захід і націо­­­налізується. Насправді Київ увесь цей час зважав на позицію Москви. Усі роки незалежності, за нечисленними винятками, він дотримувався політики двовекторності. Звісно, така політика була дуже вигідна для корупції, і в цьому вже нікого, крім самих себе, звинувачувати не варто. Але водночас вона вкупі з економічними й енергетичними важелями давала Росії впевненість у тому, що Україна нікуди не відходить від неї та від її впливу. Вона влаштовувала Захід, бо й він не хотів якось зачепити Кремль. А Україну, схоже, тільки тепер почав сприймати як окрему одиницю (хоч би наскільки проблемну), а не як задвірки «Росії та пострадянського простору». І, що найгірше, ця політика підживлювала невизначеність і нерозуміння загрози в головах українців.

На відміну від нас країни Балтії чи Польща, котрі відразу заявили про бажання інтегруватися до ЄС та НАТО й безкомпромісно дотримувалися вибраного курсу, сьогодні почуваються більш-менш спокійно виключно завдяки північноатлантичній парасольці. І ще частково завдяки тому, що рівень і комфортність життя в них усе-таки вищі, ніж на сусідніх територіях РФ, тож і місцевому проросійському населенню більше хочеться покричати й поговорити про свої політичні жалі в Європі, ніж реально повернутися «за поребрик». Свого часу, до слова, ці країни теж не дуже хотіли бачити в НАТО.

Читайте також: Фінліядизація - образливий термін

Позицію Росії Україна враховує і сьогодні. Росії, яка посилено перетворює анексований Крим на військову базу. Яка далі нагромаджує техніку й солдатів на кордонах з Україною. Яка не демонструє жодного співчуття до українців чи сприяння їм або іншим етнічним групам, що живуть сьогодні в Криму й в окупованих частинах Донбасу. Президент якої говорить, так і не визнавши участі Росії у війні, про необхідність відновлювати відносини з Україною. А на саміті Організації договору про колективну безпеку каже, що «необхідно відновити предметне обговорення теми створення в Євроатлантиці рівної та неподільної безпеки… На основі такого аналізу можна буде… узгодити юридично зобов’язуючі гарантії неподільності безпеки для всіх країн, домогтися дотримання базових принципів міжнародного права, а це повага до суверенітету держав, невтручання у внутрішні справи, закріпити норми про недопущення підтримки антидержавних і антиконституційних переворотів та сприяння радикальним екстремістським силам». Хочеться сподіватися, що в самій Євроатлантиці ці розмови про юридичне закріплення сфер впливу не сприйматимуть всерйоз. З огляду на цю російську позицію (і війну, звісно) Україна, здається, нарешті чітко розуміє, куди їй рухатися. Нехай бажаного результату й не буде в короткостроковій перспективі. Нехай за той час держава зміцнюватиме свій військовий потенціал і перебудовуватиме його під стандарти НАТО, очищуватиме спецслужби від перебіжчиків та російських агентів, а також політику — від тих, хто не гребує співпрацею з Москвою задля власної наживи, хоча останнє завдання буде особливо надскладне. Нехай проводитиме реформи й намагатиметься вибити з державної системи корупцію — усе це не без цінної і тепер уже ефективної допомоги західних партнерів. До речі, якщо Росія так хотіла бачити Україну нейтральною, їй слід було долучитися до західних країн у підтримці позитивних трансформацій тут, а не намагатися запобігти цьому війною. Дивно, що всі політтехнологи й спецслужби РФ не змогли додуматися до такого простого рішення. Саме з огляду на думку Росії Україна не може собі дозволити нейтральність, статус сірої зони чи «фінляндизації». І про це слід говорити — небагато, але чітко. І підкріплювати свої слова діями, тобто фундаментальними реформами. А ще терпінням.