ОНУХ

«Ідеалізм ідеалістів» як модернізація

12 Квітня 2016
Я приїхав в Україну 20 років тому зі щирим переконанням у необхідності змінити наявний спосіб бачення, опису й формування дійсності, а отже, у потребі реалізувати проект модернізації.

Цьому завданню я присвятив кільканадцять років свого життя. З часом моє бачення дійсності зазнало змін. Помалу я перестав захоплюватися радикальними методами модернізації, а зрештою зрозумів, що процеси традиціоналізації належать до сутності суспільного життя, а модернізація не означає зникнення традиції. Інакше кажучи, визнав, що в мирному співіснуванні тих двох процесів немає суперечності. Мені вже давно здавалося, що дискусію про модернізацію, протиставлену традиції, я залишив у минулому, аж тут недавно натрапив на оце твердження, яке висловив один із моїх фейсбукових «друзів»: «…Що показують події у Львові навколо Фестивалю рівності: схоже, триває протистояння між двома «проектами майбутнього» — традиціоналістського і модернізаційного».

Річ зрозуміла. Це твердження не менш симптоматичне, ніж хибне, але варто замислитися над його причинами. Львівський Фестиваль рівності, що став темою палких дискусій, для декотрих його учасників був нагодою виразити щирі переконання, для деяких — виявом солідарності з тими, кому заборонили його організацію. Проте пам’ятаймо, що в цій частині світу фестивалі й марші рівності поки що не породжують захвату серед суспільства, бо їх вважають за зухвалий вияв «утечі вперед» в ім’я однобоко витлумаченої «прогресивності».

Ставлення до сучасності залежить від ступеня привабливості бачень та проектів тієї сучасності, а також від універсальності їхнього характеру

Ставлення до сучасності залежить від ступеня привабливості й натхненності бачень та проектів тієї сучасності, а також від універсальності їхнього характеру. Такі проекти рідко бувають однозначними, вони радше «народжуються» в процесі інтелектуальних дискусій, а потім поширюються в публічному просторі в не визначеній остаточно формі. Уперше такий проект сформулювали за доби Просвітництва, і йому були притаманні певні уявлення, як-от розум, свобода, рівність, а суть полягала в переконанні, що розум дає змогу відкрити принципи, які керують світом, тож їх знання полегшує формування світу таким чином, щоб він був дедалі досконалішим. Але з часом з’ясувалося, що просвітницький проект сучасності не створив нам «нового чудового світу» (як у назві книжки Олдоса Гакслі — «Brave New World»), а на проблеми, які виникали внаслідок занепаду просвітницької моделі, дано чимало злих відповідей. На початку XXI століття ми знову стоїмо перед загрозою дати хибні відповіді на добре поставлені запитання й правильно визначені виклики. Сьогодні такою відповіддю може бути лібералізм, котрий вузько розуміють як ідеологію модернізації, представленої у вигляді неминучої необхідності, історичного процесу, з яким не дискутують, як не дискутують, скажімо, з лавинами й землетрусами. Не згадуймо, що не так давно модернізаційними проектами були і фашизм, і комуністична ідея, оті «великі ілюзії», як охарактеризував їх Франсуа Фюре.

Читайте також: Алергія

Попри всі застороги, вже посивілий постмодернізм і здійснену завдяки йому деконструкцію протиставлення сучасного й традиційного, загалом поширеною залишається дум­­ка, мовляв, сучасне саме собою добре та «прогресивне». Я уважно стежу за голосами українських «модернізаторів», надто в культурі або суспільному житті. У статті «Міські божевільні»: як культурна стратегія стала справою ідеалістів» на zeitgeist.platfor.ma Ка­терина Ботанова пише: «Ідеалізм «ідеалістів», здається, полягає лише в тому, що вони ризикують дивитись на розвиток України через рожеві окуляри демократії, коли не можна бути дуже ліберальним, але при цьому трішечки націоналістичним, дуже реформаторським, але при цьому трішки консервативним, дуже європейським, але порядно сліпим до прав людини включно з правом на розвиток і самовираження». В отак висловленій програмі відчуваю ледь прихова­не переконання, що й українська традиція, й українське суспільство становлять поважну перешкоду на шляху модернізаційних процесів. Що ж, маємо що маємо, і з цим треба працювати. Для початку я запропонував би «ідеалістичним модернізаторам» своєрідну інтелектуальну вправу на емпатію: нехай замисляться над уявленням (його сформулював історик ідей Анджей Валіцький) про ліберальний націоналізм, тобто модель народу з багатьма ідентичностями, народу, що становить комунікаційну спільноту, в межах якої існує спільнота порозуміння й цілей, а водночас і різні ідентичності, різні традиції та різні народні пам’яті.

Справді новаторські концепції сучасності засвідчують, що немає однієї сучасності, до якої веде один простий шлях, бо існує багато сучасностей і багато шляхів, а історичний процес багатовимірний, сповнений випадковостей і несподіваних поворотів. Сучасність сама в собі містить суперечності, напруження й конфлікти, яким і завдячує своїм динамічним характером і неприхованою привабливістю. Попри все сказане, наше життя без занурення в традиції просто безплідне.