Ігор Лосєв

Стратегічний тил

17 Квітня 2016
Поки що Вінницька та Хмельницька області, які, власне, й утворюють Поділля (інколи ще й Тернопільську область називають «галицьким Поділлям», але то вже географічно, а не культурно-історично), не становлять великих політичних проблем для центру, на відміну від Донбасу, Одеси та «бурштинових народних республік» на Волині.

 До речі, влада в Києві недооцінює можливі наслідки подій, що там відбуваються, особливо роль у них організованого криміналітету, що має свої силові формування, броньовану техніку тощо. Те, що сталося в Криму й на Донбасі, показало, як швидко кримінальні банди під чуйним керівництвом Кремля перетворюються на озброєних заколотників. У цьому контексті побоювання викликає кампанія децентралізації, що набуває особливих проявів у специфічних в Україні умовах тотальної корупції. І ось уже недавно Закарпатська обласна рада зажадала особливих прав, спираючись на місцевий референдум 1991 року, коли в краю відбувалися процеси за кримським сценарієм. Поділля щодо цього наразі не тривожить, що, втім, не означає, ніби про згаданий регіон треба забути. На жаль, в Україні склалася хибна практика приділяти увагу лише тим областям і містам, котрі створюють проблеми центру, з чого випливає, що не можна вирішити свої регіональні проблеми, не поставивши у скрутне становище найвищу владу.

Протягом століть Поділля було регіоном із доволі складною політичною долею, зокрема в XVI–XVII століттях — своєрідним історичним перехрестям польської та турецької експансії на українських землях.

На початку XVIII століття Поділля стало об’єктом інтенсивної польської колонізації магнатами-латифундистами: Потоцькими, Чарторийськими, Любомирськими, Вишневецькими, Синявськими, Замойськими, Ржевуськими, Сангушками та ін. Потужний польський етнічний слід залишається помітним на українському Поділлі аж дотепер. Однак тут відбувалася не тільки полонізація українців, а й протилежні процеси українізації поляків. Не в останню чергу завдяки цьому подільському феномену серед польської людності України спостерігається (поміж усіх національних меншин нашої держави) найвищий відсоток осіб, які визнають своєю рідною мовою українську. Та й чимало українських патріотів — уродженців Поділля мають питомо польські прізвища. На початку XIX століття у зв’язку з приєднанням більшої частини Поділля до Російської імперії польський вплив суттєво зменшився, а польська аристократія була політично упосліджена російською владою та позбавлена своїх латифундій, що стало помстою за повстання 1830–1831 років, а згодом і за повстання 1863-го. Росіяни не спромоглися тоді заповнити ними ж створений вакуум присутності панівного етносу, становлячи на 1897 рік лише 3,3% населення краю.

Читайте також: Розбагатілий провінціал

В економічному аспекті Поділля тривалий час залишалося майже всуціль сільськогосподарським регіоном, та й нині там порівняно дуже високий відсоток сільського населення. У Першу світову війну воно перебувало в зоні активних бойових дій, а в 1919–1920-му там змагалися українська, польська, більшовицька та білогвардійська армії.  

У той період осідком українських урядів був спочатку Кам’янець-Подільський, а потім Вінниця. Поділля тоді (разом із Волинськими землями) виступало стратегічним тилом Української держави, де соціально-політична та національно-культурна ситуація була для неї найсприятливішою. Саме в Кам’янці-Подільському, важливому центрі Поділля, видатний діяч української культури Іван Огієнко заснував державний український університет, що мав стати зразком для всієї системи національної освіти УНР (адже поміж проросійської професури Київського університету існувала сильна опозиція щодо української культури та української мови викладання і наукової діяльності).

Незважаючи на кланово-регіональні риси сучасної української політики (згадаймо потужний дніпропетровський клан, який уособлюється багатьма вельми впливовими діячами, чи не менш потужний донецький), Поділля ніякого свого клану не сформувало, і навряд чи Порошенкові та Гройсманові вдасться найближчим часом це зробити.

Читайте також: Між виживанням і розвитком

Тут існують об’єктивні кореляції, що визначаються реальною соціально-економічною та політичною потугою регіону. У загальному рейтингу українських територій Поділля не має такої ваги, якою могли б скористатися ці два діячі. Водночас обмежений потенціал Поділля позбавляє їх можливості використовувати його як свою «вотчину» та геополітичний центр сили, здатний впливати на загальноукраїнську ситуацію визначальним чином. Себто Поділля не зможе допомогти Порошенкові та Гройсманові так, як допомагав Донбас Януковичу чи Дніпропетровщина Кучмі. Так, Поділля, його цукрові заводи виконали функцію стартового бізнесового та політичного майданчика для президента, але це максимум можливостей згаданого регіону. Він здатен стати для своїх висуванців хіба що притулком у разі всеукраїнського провалу, не більше… Але безвідносно до політичних амбіцій та інтриг Поділля залишається красою України, відносно спокійною і поки що стабільною територією. Чи надовго?