Анастасія Левкова

«Книжковий Арсенал»: українське чи якісне?

28 Квітня 2016
Якщо в попередні два десятиліття українські книговидавництва щороку готувалися до однієї великої події — Форуму видавців у Львові, то в останні кілька років додався ще один гігант — «Книжковий Арсенал», який за короткий період переріс усі дотеперішні ярмарки-фестивалі в Києві. Чи цілком він перевершив Форум, чи став йому конкурентом, а чи радше партнером, думаю, відповідь залежить передусім від респондента.

«Книжковий Арсенал» багатьом подобається насамперед простором, який пропонує будівля «Мистецького Арсеналу». Саме як територію ярмарку його навряд чи випадає порівнювати із львівським Палацом мистецтв: на «Арсеналі» багато місця, вільніше дихається, ходиться й купується, тож усе бачиться цивілізованішим. Що ж до фестивалю, то зручнішим може здаватися таке: усі події відбуваються в одному корпусі й не варто бігати містом поміж будівлями. Утім, єдине приміщення є водночас недоліком: у неізольованих локаціях складно вести розмови, читати тексти.

Цьогоріч «Арсенал» мав більше подій, ніж досі. З одного боку, це привід пишатися, а з другого — дублювання недоліку львівського Форуму: кілька[надцять] синхронних заходів спричиняються до того, що зацікавлені не потрапляють на жоден. Останніми роками Літфестиваль Форуму з’їдає сам себе, і якщо «Арсенал» не зупиниться в нарощуванні кількості дійств, то так само ризикує самопоглинутися.

Читайте також: Літературні вітаміни

Імовірно, ці два майданчики могли б почуватися конкурентами, але вони добре розведені як у часі, так і в просторі, тож, як на мене, розвиваючись, кожен із них має шанси заповнити свою нішу й доповнювати інший. Утім, завершення «Арсеналу» — привід не лише покритикувати-порекомендувати, а й подивитися на український книжковий ринок у його цілісності.  Черги в десятки метрів біля входу переконують у тому, що інтерес до книжкової культури не спадає, а тримається на рівні останніх двох років. Чи пов’язано це зі спалахом патріотизму й бажанням підтримати вітчизняне книговидання? Важливий момент: куратори ярмарку й фестивалю відбирають видавництва-учасників та заходи — і це забезпечує відповідний рівень. Тут не натрапиш на книжки у форматі «цо пан склєпав». І, можливо, одна з найважливіших заслуг «Арсеналу» в тому, що він намагається підтримувати інтерес споживачів до культури не на базі того «патріотизму», котрий утілюється в гаслі «Купуй українське!». Українське неякісне можна не купувати й критикувати, головне — критикувати конструктивно й порівнювати його зі зразками культури світової, при цьому розуміючи, що й «там» не все ідеально. Я сказала б, що вимовляти гасла «Купуй українське — воно класне!» чи «Підтримай українську книжку!» має стати соромно, адже наголошувати на очевидному непристойно, і це тільки понижує рівень того, що закликають придбати.

Українське неякісне можна не купувати й критикувати, головне — критикувати конструктивно й порівнювати його зі зразками культури світової

Більшість оглядачів відзначає велику кількість перекладів, що з’явилися друком під «Арсенал-2016». Справді, останнім часом помітно, що ринок перекладної книжки став системнішим: якщо раніше із зарубіжного друкували переважно те, про що вдалося сердито й дешево домовитися, то нині видавці намагаються добирати найважливіші зразки класики та найпопулярніші — сучасної прози. Цікаво, що в останній рік деякі топи мережі Книгарень «Є» з перекладної літератури збігаються з рейтингами польських книжкових магазинів. У цьому я вбачаю ознаку наближення українських запитів і смаків до європейських.

Але, на жаль, певні видавництва, навіть ті, що декларують власний розвиток та курс на адекватну відповідь потребам сучасних читачів, не дбають про досконалий переклад і редактуру, не розуміють, що без цього книжка не є якісною. Це ганьбить не лише саме видавництво, а й увесь книжковий ринок країни. Що ж до українських авторів, то на тлі перекладної художньої прози вітчизняна за кількістю назв цього року представлена бідно; якісні новинки із цієї ніші були, але їх неважко перелічити на пальцях. Може, тому, що популярнішим став нон-фікшн? Чи тому, що важливо популяризувати й переосмислювати власну класику? А може, стало зрозуміло, що так, як досі, писати вже годі, а розуміння, як варто робити це нині, приходить поступово?

Літературознавець Ростислав Семків нагадує, що зазвичай після буму перекладів настає розквіт власного письменства, і періодизація розвитку української літератури це підтверджує. Хтозна, не виключено, автори нової хвилі вітчизняної прози зачаїлись і вичікують слушного моменту? Набираються сил? Учитуються в перекладні новинки, осмислюють теми й методи, відповідні запитам сучасних читачів-українців?
Хотіла б сподіватися, що за кілька років наша сучасна проза вже нагадуватиме не плюскіт в озері, а плин повноводої ріки.