Ігор Лосєв

Зрозуміти сьогодення

8 Травня 2016
Здатність людської спільноти протягом тривалого історичного часу зберігати у свідомості образ свого минулого, що емоційно переживається, воліють називати національною пам’яттю. Звісно, національна пам’ять є не тільки проекцією на минуле, вона надзвичайно міцно пов’язана із сучасністю та майбутнім людей, що об’єднані спільністю історичних спогадів.

Таке об’єднання є одним із найважливіших чинників внутрішньонаціональної консолідації, адже різне ставлення до попереднього шляху розвитку нації не сприяє її єдності. Безумовно, у будь-якому суспільстві можливі різноманітні погляди на національну спадщину, однак дуже важливою є наявність критичної маси тих, хто підтримує національно-історичний мейнстрим. Там, де зберігаються приблизно однакові за кількістю прихильників масиви громадян, що підтримують протилежні концепти національної історії, часто вважають за необхідне уникати масштабних суспільних дискусій на дражливі теми. Приміром, в Іспанії, де й дотепер чимало людей підтримує як учасників громадянської війни з боку Франсіско Франко, так і його супротивників із табору ліво-республіканських сил. Виходячи з духу націо­нального примирення, основні засади якого набули свого віддзеркалення в документі, що відомий як Пакт Монклоа, влада Іспанії намагається всіляко утримувати ці дві групи свого населення від безпосередньої ідеологічної конфронтації, не заохочуючи занадто гострих і масових ідейних суперечок та не переслідуючи, не забороняючи жодної з позицій. Для такого бодай зовнішнього, формального консенсусу чимало зробив колишній диктатор генералісимус Франсіско Франко: збудував величний пантеон усіх загиблих у вій­ні 1936–1939 років як з одного, так і з другого боку, у символічній формі визнавши необхідність національного примирення.

Але універсальних схем як такого примирення, так і політики національної пам’яті не існує. Кожна країна й кожна нація мають пройти власний шлях усвідомлення минулого та формування ставлення до історичних подій. Чужий досвід тут є корисним вельми відносно й обмежено.
 Так чи інакше історична пам’ять, що сприймається та підтримується більшістю суспільства, сприяє якомусь консенсусу щодо минулого, а це, своєю чергою, майже гарантує досягнення національного консенсусу щодо майбутнього. Тому наївні заклики ліберал-гуманістів, які «за все добре й проти всього поганого», не чіпати історію, а об’єднуватися виключно навколо актуальних питань, є тільки добрим побажанням, що надто важко реалізується. Насправді досвід багатьох країн демонструє, що не можна рухатися вперед без чесного зведення порахунків зі своїм минулим.

спільний погляд на історію значно полегшує формування єдиної візії подальшого розвитку країни. А суперечки про минуле насправді дуже часто є суперечками про сучасність і майбутнє

Чи можлива була б сучасна соціально-економічно розвинена та демократична Німеччина без достатньої єдності німецького суспільства в поглядах на період нацистської диктатури? Річ у тім, що спільний погляд на історію значно полегшує формування єдиної візії подальшого розвитку країни. А суперечки про минуле насправді дуже часто є суперечками про сучасність і майбутнє. Народи дивляться у власне минуле, щоб побачити там свій завтрашній день. Це не про старовину, це такі собі спогади про майбутнє.

Політика національної пам’яті є намаганням усвідомити історичну спадщину нації як чинник актуальних громадсько-політичних процесів. Прагнення «не чіпати історію» було апробоване в Україні протягом 20 років, проте все, що ігнорувалося, що намагалися не помічати, сьогодні цілком очікувано вилізло на поверхню, вимагаючи свого розв’язання: тоталітарний режим Москви в Україні, царська денаціоналізація українців, маріонеткова УРСР і викохана нею псевдоеліта (яку деякі журналісти воліють називати бидлоелітою), русифікація та її наслідки, ставлення до ОУН та УПА, до комунізму й нацизму, оцінка впливу Росії на Україну після 1991 року, культ «Великої Вітчизняної війни» тощо.

Однак, незважаючи на все небажання керівництва України вирішувати болісні питання національної пам’яті, гостра боротьба з цього приводу в країні точилася весь період після проголошення незалежності. Зокрема, варто згадати, як шалено провід КПУ та інших прокремлівських політичних сил протистояв усьому, що було пов’язане зі згадуванням Голодомору, оскільки пам’ять про геноцид унеможливлювала звичну для них практику колаборантства чи принаймні дуже ускладнювала її, показуючи реальну соціальну генезу цих структур, їхню роль у здійсненні масового терору проти українців. Партійні бонзи КПУ чудово розуміли, що поширення пам’яті про Голодомор та інші «звершення» цих діячів рано чи пізно порушить питання про історичну та політичну відповідальність і призведе до заборони партії, що виникла в Москві влітку 1918 року. Щоправда, лідери КПУ, коли їм вигідно, заявляють, що є новою оригінальною структурою без наступництва ВКП(б) — КПРС. А коли вигідно інше, це наступництво всіляко підкреслюють і рекламують.

Абсолютно не випадково протягом усіх цих років на Сході та Півдні України (не лише, звичайно, там, але в тих регіонах найактивніше) місцева сепаратистська влада відчайдушно боролася за збереження всього пантеону совкових ідеологічних «богів» — не заради любові до мистецтва, а готуючи Південний Схід під Путіна (чи будь-якого іншого російського «государя»). Звідси намагання не допустити український культурний вплив у будь-яких його проявах на ті терени. Наприклад, у Севастополі призначений Кучмою голова міської адміністрації особисто заборонив будувати храми Київського патріархату — жодного й не збудували. Отже, пра­гнули зберегти недоторканною російсько-радянсь­ку історичну пам’ять, не допустивши української альтернативи. Тому в багатьох регіонах України панував культ російської зброї, її нескінченних «перемог», культ російських і радянських героїв у його «лубочному» варіанті, у плакатній естетиці. Водночас спостерігалося пильне відкидання всіх спроб більш-менш докладно й глибоко розібратися з тими «подвигами» й мілітарними «звершеннями». До речі, на Півдні країни за величезної кількості пам’ятників і топоніміки на честь усіляких суворових, потьомкіних, кутузових, єкатерін ІІ, пьотрів І було обмаль пам’ятників на честь тісно пов’язаних з історією краю героїв козацької України. 

Приміром, у Севастополі ще за часів української присутності було встановлено пам’ятник адміралові Клокачову, який нібито першим зі своєю ескадрою ввійшов до Ахтіарської бухти майбутнього міста, але немає жодних згадок про козацького полковника, вихованця Києво-Могилянської академії Сидора Білого, який раніше за російського адмірала привів у бухту майбутнього Севастополя кораблі Дніпровської флотилії. У Севастополі за часів України встановили пам’ятник Єкатєріні ІІ, хоча справжнім засновником міста була не вона, а контрадмірал російського флоту шотландець Томас Маккензі, про якого практично не згадують. Тож не лише українці були жертвами російської політики історичної пам’яті…

І ця політика на Сході та Півдні України тривала весь період нашої нібито незалежності. Не можна сказати, що вона остаточно припинилася сьогодні. Згадаймо спроби перейменувати Кіровоград на Єлисаветград…

На відміну від України проросійські сили цілком вдало скористалися 25 роками своєї фактичної незалежності й безконтрольності (а нерідко йшлося й про пряме потурання!), що забезпечила їм центральна влада. Ці сили згадали свій радянсько-пропагандистський досвід, збагативши його новими російськими методиками. Багато музики, гасел, барабанів і фанфар, суперпатріотичних поезій, експлуатація антизахідних (проти США й НАТО) настроїв, царсько-чекістської суперечливої романтики (але «піпл хавав»!) створювали той ідейний «узвар», яким за доброзичливого нейтралітету офіційного Києва так довго годували посполитих на Південному Сході.

Втрата Криму й частини Донбасу — це також наслідки тріумфу совково-російської історичної пам’яті над українською.

Після подій 2014 року в Україні боротьба двох моделей історичної пам’яті — національно-патріотичної та комуно-імперської — різко загострилася, і, незважаючи на особливі обставини українсько-російської війни, поки що зарано говорити про ідеологічну перемогу першої. Протилежна сторона опирається, а часто-густо переходить у наступ. Останнім часом центром такого поступу є телеканал «Інтер», який намагається сконсолідувати в українському суспільстві всіх невдоволених відмовою від комуністичної топоніміки, а відтак і законом про декомунізацію. З цією метою телеканал пропонує всім опонентам перейменувань, яких вимагає закон, об’єднуватися навколо сайта polk.inter.ua, адреса якого регулярно з’являється (з відповідними закликами) на екрані «Інтера». Тут треба зазначити, що на деяких формально українських телеканалах справжнє засилля російського та проросійського менеджменту, і це має свої наслідки в умовах агресивної війни Росії проти України.

Нинішній владі треба починати наводити порядок у згаданій царині, інакше це робитимуть громадські активісти методами прямої дії, як нещодавно сталося на ТРК «Україна». Боротьба двох систем національної пам’яті — то боротьба за майбутнє України, за саме її існування, і держава не повинна тут ставати на позицію лицемірного «нейтралітету», «рівновіддаленості» від сторін боротьби. Держава Україна в особі своєї влади вже понад 20 років демонструвала таку позицію. Сьогодні ми спостерігаємо її результати…