Роман Малко

Одкровення декомунізації

26 Травня 2016
Декомунізація не завершується, як багато хто сподівається. Навіть якщо залишилося змінити якихось кілька назв на карті країни, а більшість окупаційних пам’ятників успішно повалено. Україна тільки-но скинула стару одежу й тепер сором’язливо стоїть та думає, а чи не наробила вона випадково дурниць, так необачно й поспішно позбувшись звичного для себе лахміття.

 Ну і що, коли було воно латане-перелатане, смерділо всім можливим лайном, назбираним за століття з однієї шостої світу, і не годилося навіть для миття підлоги, не те що для безтурботної прогулянки Монмартром, Оксфорд-стрит чи віденським Грабеном.

Чи була потрібна Україні декомунізація? Однозначно так. На жаль, вона запізнилася на 25 років, і наслідки згаяного часу ми пожинаємо нині не лише в Криму та на Донбасі. Чи була досконала? Напевне, ні. Понад те, вона майже не виконала свого домашнього завдання, яке полягало в очищенні мізків більшості постраждалих.

Це, звісно, чудово, що парламент вольовим рішенням під тиском обставин і здорового глузду замінив нафталінові топоніми. Не менш прекрасно, що знайшлися люди на місцях, які майже бездоганно виконали роботу чистильників, звільнивши простір від бовванів. Усе це в перспективі буде винагороджено сторицею. Тільки-от заражених совковим вірусом при цьому так і не вдалося оздоровити. Вони все ще не можуть зрозуміти, що хворі й потребують лікування, досі переконані, нібито з них знущаються: хочуть позбавити, як їм здається, найціннішого — їхнього минулого.

Історія з перейменуванням Кіровограда, а тепер скандал довкола Дніпропетровська, Комсомольська, — це не лише фестиваль ідіотизму. Це діагноз

Совок таки добряче попрацював, утілюючи свій сатанинський проект із перетворення людини на гомо совєтікуса, а націй — на безмозглу інтернаціональну субстанцію, совєцький народ. Тепер, коли сторінку перегорнуто, несподівано проявилася купа нюансів, які переконують, що святкувати перемогу зарано й декомунізація ще зовсім не завершена. Чому? Ну бодай тому, що позбутися пам’ятника простіше, ніж змусити громаду села чи міста сісти й домовитись, як має називатися її спільний дім. Це не робота столичних політиків. Але багато громад, м’яко кажучи, інертні, вони так і не збагнули, що більше не мають права бути гвинтиками системи, бо рано чи пізно стануть її кормом і гарматним м’ясом. Іще одна проблема — відверта тупість, насаджена совковою пропагандою, а тепер модифікована стараннями адептів «русского міра». Історія світу, України й кожного конкретного міста чи села не почалась ані в 1917 році, ані з підписання Переяславського договору чи сходження на трон Пєтра І. До тих моментів так само жили люди, існували топонімічні назви, відбувались події та народжувалися герої. Місто не обов’язково має називатися так, як колись із перепою придумав секретар райкому чи забажав коханець цариці. Історія з перейменуванням Кіровограда, а тепер скандал довкола Дніпропетровська, Комсомольська й усіляких там сіл, мешканцям яких, бач, не сподобалися нав’язані Києвом назви, — це не лише фестиваль ідіотизму. Це діагноз.

Читайте також: Радник Кличка назвав п'ять пам'ятників, які залишилося декомунізувати у Києві

По-перше, виявляється, на совок можуть хворіти не тільки представники злочинного режиму, а й щирі захисники Батьківщини (привіт, Дніпро!). По-друге, ніхто не забороняв вирішити це питання самим на свій розсуд — до цього навіть спонукали. Звісно, можна було перейменовувати Комсомольськ не на Горішні Плавні, а на Борисфен, а Дніпропетровськ, наприклад, не на Дніпро, а на Кодак. Але це треба було робити, а не маніпулювати, не викручуватись і не сподіватися, що зійде з рук. І кіровоградцям можна було б замість вести дурні дискусії, на честь якої Єлисавети колись назвали їхнє місто, просто вигадати нову назву й поставити крапку. Але ж ні, тепер ми підемо до суду й намагатимемося скасувати рішення парламенту. Недооцінювати українських служителів Феміди, звісно, не можна, вони найреакційніша гілка влади, і смороду ще буде багато, тільки нічого це не дасть. Головне зроблено. Посмердить і вивітриться. Ну і, по-третє, хоч як це парадоксально, саме більш-менш успішна декомунізація показала, наскільки близькою до провалу й чому саме є в країні розрекламована децентралізація. Громади в Україні часто не здатні приймати рішення і є заручниками маніпуляторів, популістів та пропагандистів. А тому, чи не зарано ще давати їм можливість вершити свою долю самостійно, питання відкрите.

Позбуватися непотребу завжди важко, особливо коли з ним пов’язані якісь спогади. Хай навіть не надто приємні, але все-таки це шмат життя, якого не повернеш. А життя зазвичай різне, ніколи не буває все погано. Промінчики мають здатність пробиватися навіть крізь дуже густий морок. Інша річ, що викидати непотріб усе одно треба, бо рано чи пізно в ньому можна буде втопитися, задихнутись або збожеволіти. Те саме і з пам’яттю. Її слід очищати й поновлювати, якщо немає бажання закінчити свій шлях у божевільні а-ля ОРДіЛО.

Новини RedTram

Loading...