Валерія Бурлакова

Вечір

31 Травня 2016
Ангел, єдиний син хрестоматійного кадрового офіцера - зовсім не схожий на батька. Нібито несерйозний і награно веселий хуліган із сумними очима. Майже ліричний герой Єсеніна. Коли пішов на війну, йому було вже за тридцять.

І ось тоді, коли здавалося, що всі карти вже розіграні – рідний тато, каже, нарешті зізнався, що дуже пишається сином. А матір що – хвилюється ж, напевно?.. Та ні. Матір вбили коли Ангел був ще зовсім маленьким. Після цього вони з батьком і перебралися в Україну, на історичну батьківщину родини, з російської півночі.

-- …Чорт, вже зовсім розвалилися! – Ангел колупає пальцем носок бєрца. Той голосно просить каші.

-- Скотчем заклей.

Це лише вічні армійські жарти про те, що за допомогою клейкої стрічки можна полагодити все – від БМП до розбитого серця. Навіть те, що не вдалося полагодити «с помощью молотка и мата»… Але з Ангела станеться – може й послухатися. Саме скотчем він вже стягував рвані клапоті власної плоті. Колись. У Донецькому аеропорту.

Читайте також: Навчити воювати. Будні бойового підрозділу на полігоні

… В нього знову дзвонить телефон. Хтось з мільйона бойових побратимів, кожному з яких його завжди не вистачає  - отже, зараз ми знову почуємо слова, з яких починаються всі його телефонні перемовини: «Привіт, братику!». Але… ні. Здається, дзвонить дівчина. Адже жодного разу так і не назвавши співрозмовника «братиком», Миха вже декламує вірші, зовсім забувши про те, що навколо – суворіі вояки. Та ніхто не рже – красиво. За своє життя Ангел встиг попрацювати навіть у театрі. «…Вечір приходить і до сліпих, - читає. Хто зна, чиї це рядки. – До безсмертних приходить смерть…»

-- Треба теж своїй малій подзвонити, - усміхається Лисий.

Лисий вже купив обручки. Дівчину з двома дітьми, із якою вирішив провести решту життя, він ще жодного разу не бачив. Але вони щодня говорять годинами. І у своєму рішенні він упевнений як ніхто: «Розумієш, вона теж з сиротинця…»

Немовлям Льошу просто викинули у смітник. Тепер йому тридцять. Він пройшов і вулицю, і в’язницю, і війну, на яку відправився добровольцем. Спогади про дитячий будинок – чи не найгірші в цьому похмурому калейдоскопі. І все одно – на свій тридцятий день народження Лисий відпросився в командира на два дні та поїхав туди, де виріс. Заради дітей, які ростуть там зараз. Він просто хотів сказати їм, що все, можливо, у кожного з них буде добре – навіть якщо вони оступляться колись, навіть якщо доведеться спати просто неба, навіть якщо судилося пройти, розгублено озираючись, усі кола пекла… І навіть якщо знову почнеться війна. Бо інколи саме на ній можна стати щасливим. Знайти кохану жінку, яка відреагує на твоє оголошення про те, що «солдат хоче познайомитися…». Знайти друзів, яких в тебе раніше не було. І знайти себе, бо саме в армії Лисий хоче залишитися назавжди.

--… Байдуже, що погони нібито «нє по понятіям», - вкотре повторює він. Хтось посміється. Але для нього, дитини вулиць, це серйозні слова.

-- Та ти ж не в мєнти пішов – в армію! І війна у країні…

-- Навіть Мішка Япончик воював!

-- А скільки в Червону армію з таборів людей відправили?.. – підхоплюють хлопці.

-- Угу. Як мого прадідуся…

-- А мій сам у партизани пішов…

Лисий мовчить. Він гадки не має ким був його прадідусь – чоловік, який, можливо, так само сидів на пожухлій траві, теревенячи з бойовими побратимами. Ким-то він був? Червоноармійцем? Упівцем? Може, німцем – не дарма ж в Льоші таке світле волосся й такі сині очі? Нестерпно, напевно, не знати. Але…

Читайте також: Зелене, а не квадратне. Як армійське командування реагує на критику знизу

--Мій у НКВД був, - підіймає очі Ангел.

… Але інколи минуле, навіть досі осяяне світлом усіх історичних прожекторів, на мить блякне у світлі не менш яскравого сьогодення. Сідає сонце. Небо гарне. Тепле.

- Хоч босим ходи… - Ангел і далі жаліється на свої рвані бєрци. – Анічогісінько не видали досі! Це ж, до речі, форма Толіка на мені – Лапша віддав... Подивись!

Він ривком розстібує кітель і показує позивний, виведений маркером на підкладці нагрудної кишені: «Морячок». Це й справді форма Толіка, який загинув у січні. Його прадідусь був в УПА.

… Тепер форма у всіх нас одна. Без «якби», без «але ж…», і без такої дорогої багатьом політикам надуманої «проблеми примирення» - бо «вечір приходить і до сліпих». Бо всі ми вже по один бік.

 

 

Новини RedTram

Loading...