Анастасія Левкова

Липки. Знання як скорбота

12 Липня 2016
Ще студентами ми любили гуляти цим районом. Якогось року що липневого дня заходили на нього з Хрещатика через Пасаж, минали театр Франка, піднімались до Адміністрації Президента (тоді її територія ще була відкритою), оглядали Будинок з химерами, крокували Лютеранською, Шовковичною, Пилипа Орлика, Липською, Богомольця, проходили коло Українського гуманітарного ліцею, спускалися сходами до Бессарабки. Задивлялися на будівлі, на плодові дерева, тягнулись до абрикосів, рвали шовковицю, жменями засипали її до рота, були вимащені її соком.

Ми були молоді, безтурботні й – необізнані.

Тепер, через майже десятиліття, я знову часто ходжу цими вулицями. Я знаю про них дещо більше і вже не можу бути такою безтурботною. Тягар історії навалюється, тисне, не дає дихати. Колись я вважала, що, знаючи історію, маєш змогу відчувати під ногами ґрунт. Зараз розумію, наскільки знання помножує скорботу.

У ХІХ столітті в цьому районі розташовувались особняки київської знаті, а пізніше в одній з будівель містилось обласне управління НКВД, МҐБ, КҐБ, у підвалах якого виконували смертні вироки. Ту вулицю називали тоді найдовшою в світі – на неї можна було потрапити – й ніколи не повернутись назад. По сусідству мешкали працівники цих структур та інших каральних органів. Зараз у колишній садибі Уварова, яка пізніше стала будівлею НКВД, розташований, зокрема, Інститут національної пам’яті. Знайома, яка там працює, казала, що один із колишніх репресованих, ділячися спогадами для певного проекту Інституту, розповідав: «Ну і ось, слідчий сидів там, де зараз сидите ви…».

Тут немає візуального шуму, простакуватих кричущих вивісок, недоречних будов. Усе тут строго, аристократично, витримано.

Минаю дивовижний, у псевдоготичному стилі, будинок Ікскюль-Гільденбанда, далі Шоколадний будиночок, підходжу до колишнього особняка Ковалевського (1911-1913, архітектор – Павло Альошин), званого іноді Арабським будиночком, – тут мені перехоплює подих, я зачарована й захоплена, я хитаю головою, тихо проказую сама собі: “Які ж вони прекрасні, ці вулиці”.

Вони прекрасні.

Вони – моторошно прекрасні.

Я йду, і мої підбори цокають тротуаром. Тут завжди тихо й добра акустика. Тепер, коли знаєш щось більше, тут завжди думається про той час, про тих людей, про жертв і про катів, які також могли ставати жертвами. Уявляєш чорні ворони, які ширяли цими вулицями вночі. Уявляєш, як кати після роботи переходили дорогу, піднімались до своїх помешкань, цілували коханих і дітей, може, часом їх били… Чомусь віриться, що били, хоча, певно ж, не всі – з рідними могли бути послужливими й люб’язними…

У перші місяці регулярних прогулянок тут уже дорослою, уже такою, що знає, я запитувала себе: чи хотіла б я не  знати?

Коли кажуть, що без минулого немає майбутнього, я часом думаю про те, що буває навпаки: з минулим майбутнє неможливе. Це коли починаєш зосереджуватись лише на минулому — зрештою, воно буває таким, що не дає поглянути у вічі теперішньому й майбутньому. «Тут відчувається  щ о с ь   т а к е, воно витає в повітрі», – каже моя знайома, що відмалечку живе на одній з цих вулиць. Я ж запитую себе: чи відчувається  в с і м – чи лише тим, хто  з н а є? Могла б думати, що всім, але як же той час, коли ми були безтурботними, необізнаними студентами?.. Адже ж ми тоді нічого не відчували.

Відповідь собі на питання, чи хотіла б НЕ знати, була: ні, не хотіла б. Незнання дорівнювало б сліпоті чи наївності. Та я хотіла б, щоб знання, які є, не були важкими. Щоб історія дозволяла відчувати ґрунт, але не тисла своїм тягарем, не тягнула додолу, а дозволяла розправити плечі й розкрити крила. Я хотіла б крокувати цими вулицями, повз ці будівлі – й відчувати сучасність, а не історію. Прагнула б, аби старі світлини, бачені мною в книжках, не застували того, на що дивляться мої очі. Як би я хотіла знати, усвідомлювати – й бути вільною від скорботи.

Мартін Поллак у своїй книжці-есе «Отруєні пейзажі» наполягає на тому, що всюди в місцях масової загибелі мають стояти пам’ятні знаки – передусім з етичних міркувань, як знак відповідальності перед жертвами. Ми ж, унаслідок, зокрема, останніх подій у нашій країні, розуміємо, що пам’ять важлива не лише з етичних міркувань, що непроговорена історія – як незагоєна рана, що непізнана історія – це ґрунт для спекуляцій. Ідея порахунку з історією не сходить із порядку денного.

Знати – важливо. Чи варто знати – уже не є питанням. Питання в іншому: як жити з цим знанням? Чи всі українські землі, чи більша частина Києва має бути всіяна хрестами й пам’ятними знаками? Як між ними лавірувати?

Якось знайомі, що винаймають помешкання в будинку, спорудженому для родин працівників НКВД, зізнаються, що спершу їм снилися сни певного змісту. Потім минали дні, приходили нові асоціації, пов’язані з цим місцем, – ці сни припинились. З ними та з моєю подругою ми говоримо про те, чи існує пам'ять місця, карма місця. Потім наодинці подруга каже: “Ви говорите про карму місця. А що казати мені, чий дідусь служив в НКВД? Я можу це тільки осмислити, прийняти — й жити далі своїм життям”.

Ідея порахунку з історією не сходить із порядку денного, і цей порахунок — осмислення, а також прийняття — потрібен для того, щоб убезпечити себе від повторень, зіскочити зі спіралі, якою нібито рухається історія певного народу.

...Я йду, і мої підбори цокають тротуаром. Намагаюся не цуратись цих вулиць. Намагаюся прийняти історію, пробую не ділити тих, кого забрала вічність, на «своїх» і «чужих», і всю цю нашу болючу минувшину — на “свою” і “чужу”. Намагаюся прийняти історію зокрема й цього району, від споглядання якого перехоплює подих. Тут вишукані ресторани з приємними терасами, тут багатолітні дерева, алеї, бювет, коло якого мирні мешканці наливають воду, вряди-годи натрапляю на молоді подружжя, що гуляють із малими дітьми… Я йду і думаю про те, що лише регулярні витоптування цих доріг, регулярні цокання підборами приглушать акустику часу та болю, роблячи більш чутним – теперішнє.

Новини RedTram

Loading...