Леонідас Донскіс

Універсальний цап-відбувайло

19 Липня 2016
Пам’ять — штука хороша. Здатність пригадати події дає змогу вибудовувати логічні зв’язки, проливаючи світло на те, що відбувається нині. Аби зрозуміти, щó може шокувати колег, і роз’яснити їм усе, досить розповісти історію.

Моя історія нерозривно пов’язана з досвідом членства у Європейському парламенті. Працюючи в ньому (2009–2014), я був свідком тамтешніх дебатів і політичних сварок, що допомогло мені передбачити нещодавні події у Великій Британії.

Ідея Brexit з’явилася ще 2009 року. Від початку мого депутатського терміну було очевидно, що справа, яку просував у Брюсселі й Страсбурзі тодішній лідер Партії незалежності Сполученого Королівства Найджел Фарадж, була здебільшого внутрішньополітичною.

Гадаю, успіх Фараджа та його політсили в Британії створив нову модель політичної аргументації та поведінки, що зумовили здобутки цього політика та його поплічників у Європейському парламенті й призвели до Brexit, а також самовбивчих помилок Девіда Кемерона, Боріса Джонсона й торі.

Фарадж, талановитий політичний блазень, здатний організувати ефектну двохвилинну політичну виставу в парламенті, переплюнув своїх бездіяльних колег із бюрократичним менталітетом, які двічі подумають, перш ніж заявити щось публічно (чого ми, щоправда, власне й сподіваємося від відповідальних і раціональних політиків).

Читайте також: Велика Британія вирішила відмовитися від головування в ЄС у 2017 році

Безликі, сірі єврократи з Європейської комісії та Європейської ради, як і деякі гідні, проте куди менш артистичні, яскраві та вправні у промовах політики з країн-членів (для яких англійська є іноземною мовою з усіма відповідними наслідками), ніколи не зрівняються з харизматичним Фараджем. Мені здавалося, я потрапив на виставу політичного цирку або на ефектний виступ британського Владіміра Жиріновского. Подібно до горезвісного клоуна російського політикуму і вправного маніпулятора, чиї політичні погляди лишаються загадкою, Фарадж теж огорнув свою політичну ідеологію таємницею.

Найджел Фарадж із Партії незалежності Сполученого Королівства відпрацював новий спосіб використання ЄС для реалізації внутрішньої політики

Метаючись від лібертаріанства до націоналізму, Фарадж у своїх тирадах співчував гаданим та уявним жертвам злісної тиранії ЄС, особливо грекам. Він прославляв Фландрію і Валлонію, але не згадував про свою працю в установі Євросоюзу, яка діяла в бельгійській столиці, забезпечуючи йому місце добре оплачуваного політика, і яку він прагнув знищити разом з усім Євросоюзом.

Однак я зовсім не збираюся зараховувати Фараджа до когорти Марін Ле Пен, Геерта Вільдерса чи Крістіни Морваї (нестерпної антисемітки та праворадикалки з Угорщини). Фарадж не фанатик і не ксенофоб. Він примудрився винайти нову модель політики, що обернулася катастрофою для Сполученого Королівства. Історію про Фараджа й Ле Пен як фінансовані Кремлем проекти я омину: вона й без того всім відома.

Набагато важливіше те, що Фарадж відпрацював новий спосіб використання ЄС для реалізації внутрішньої політики країни-члена та перемоги на місцевих і загальних виборах, не маючи політичної програми. Популярність Партії незалежності змусила Девіда Кемерона хвилюватися про можливу втрату деяких виборців в округах, де «паслася» і його політсила. Успіхи Фараджа надихнули Кемерона на використання ЄС як хлопчика для биття, хоча це популярна тактика серед праворадикальних партій Європи. Усе що потрібно: Євросоюз у ролі нового Еммануеля Ґолдстейна для «двох хвилин ненависті» тієї чи тієї партії.

Читайте також: Британія вирішила не починати процедуру Brexit цьогоріч

Ось так Кемерон і збагнув, що Брюссель може бути універсальним цапом-відбувайлом. Він ніколи й не прагнув виходу з ЄС. Торі просто хотіли трохи пошантажувати Євросоюз, щоб бути в очах електорату партією, для якої британський фунт і суверенітет понад усе і яка ніколи не дозволить Франції та Німеччині керувати Великою Британією.

Однак те, що сталося в результаті, схоже на езопівську байку в переказі Горація: «Вагітна гора народила сміховинну мишу». Замість тріумфу британських політичних діячів, які відважно боролися за суверенітет держави, ми отримали «сміховинну мишу» — спантеличених і наляканих Боріса Джонсона й Девіда Кемерона, які вмить збагнули ціну своєї афери, коли країна почала втрачати мільярди фунтів, а молодь відчула себе заручниками безглуздої внутрішньої боротьби за владу. Шотландія надіслала парламенту меседж про намір блокувати Brexit, якщо британські депутати ратифікують його й ухвалять відповідний проект. Схоже на початок краху Сполученого Королівства…

Замість драматичної боротьби за свободу вийшли безвідповідальна політична гра й жахливий приклад того, як купка пронозливих політиків-невдах може зруйнувати масштабний проект, започаткований їхніми попередниками та батьками. Sic transit gloria mundi (лат. «Так минає мирська слава»).