Вахтанг Кебуладзе

Декомунізація України або як скинути параван смерті

4 Серпня 2016
В Україні ухвалено закон про декомунізацію. Ця подія має багато різних вимірів. Я хотів би торкнутися лише двох із них: морально-етичного й естетичного, а також зв’язку між ними.

Тут ми відразу натрапляємо на питання про етичний вимір естетичного. Чи можна говорити про моральність мистецтва? Чи не означає свобода творчості незалежність від будь-яких моральних норм? Із цього приводу Оскар Вайлд зауважує: «Моральне життя людини – це лише один із сюжетів для митця, а моральність мистецтва полягає в досконалому використанні недосконалих засобів». Отже, байдуже, що зображає твір мистецтва, важить лише те, як це зроблено.

Цей арґумент останнім часом часто можна почути від критиків знесення пам’ятників совєтському тоталітаризму. Мовляв, естетичну цінність витворів мистецтва не може бути скасовано через моральну ницість того, що вони зображають. Утім, якщо виникає сумнів навіть щодо можливості філософувати після Голокосту, то після Голодомору й Гулагу естетизація та звеличування організаторів і натхненників тотального терору постає не як мистецька практика, а як антилюдяна пропаганда. Пам’ятник Гітлеру в сучасній Німеччині неможливий, натомість демонтаж незліченних пам’ятників Леніну та його посіпакам в Україні збуджує обурені зойки незгоди.

Читайте також: Одкровення декомунізації

Мене можуть звинуватити в зайвому моралізмі, але парадокс полягає в тому, що моральна ницість зображеного у творах тоталітарного мистецтва зумовлює їхню естетичну огидність. Варто визнати, що велика кількість пам’ятників комуністичним лідерам і тоталітарні меморіали являють собою приклади жахливого несмаку. «Кіч – це параван, що прикриває смерть», – стверджує Мілан Кундера. Пам’ятники совєтського тоталітаризму, романтизуючи й естетизуючи покидьків і злочинців, а заразом їхні жахливі злочини – поневолення, катування й убивства великої кількості людей, створили унікальну антиестетичну імперію кічу, що накрила параваном несмаку весь простір Совєтського Союзу. Кіч як принцип цього псевдомистецтва дається взнаки навіть у тих пам’ятниках, які звеличують справжні подвиги. Яскравим прикладом цього є совєтьский монумент на схилах Дніпра, що має назву «Батькивщина-Мати», а направду нависає жахливою «Бабою» над стародавнім центром Києва. Пам’ять героїв, що загинули, звільняючи людство від нацизму, священна. Але ця жахлива споруда не так вшановує їх, як утворює потворний параван кічу – витвір збоченої фантазії комуністичних божків, примарна велич яких живилася і дотепер живиться кров’ю загиблих.

Цей монумент знести не можна, як не можна вже прибрати з Майдану жінку на колоні, що, як на мене, є постсовєтським пароксизмом совєтьского кічу. Дозволю собі риторичне питання. Чи міг би з’явитися на Майдані цей прояв несмаку, якби не існувало «баби» на схилах Дніпра? Але відтепер монумент на Майдані позначатиме для нас те місце, де загинули наші герої у боротьбі проти банди Януковича та його кремлівських ляльководів. Ці імперські ляльководи, як і завжди, готові офірувати безліч людей заради збереження свого панування, а потому прикрити свої злочини параваном кічу.

Читайте також: Що робити з київською «Батьківщиною-Матір’ю»?

Уявіть собі, що навколо Вас – чума. Вона вбиває людей. Жахлива смерть загрожує Вам і Вашим близьким. Раптом вдається встановити, що смертельну хворобу розносять щури. Ви знаходите спосіб знищити їх і врятувати безліч людей. І в цей момент до Вас приходять захисники природи і кажуть: «Не можна вбивати тварин!». У глибині душі щурів насправді шкода, адже вони живі створіння та до того ж невинні, навіть якщо розносять хворобу, бо роблять це ненавмисно. Пам’ятники ж політичним злочинцям, винним у стражданнях і смертях мільйонів людей, це навіть не живі істоти. Вони справжній параван смерті.

Новини RedTram

Loading...