ОНУХ

Панацея, або Конкурс на побудову комина

14 Серпня 2016
Мій батько раз по раз казав мені ще змалку, аж поки набрид: «Дім починають будувати не з комина». Без міцного фундаменту навіть найгарніший комин справі не зарадить. Ідея конкурсу як способу вибрати «най-най-най» кандидата на керівну посаду, на жаль, не є панацеєю від хронічних хвороб, які підточують українське суспільство. ­

Дискусії навколо конкурсу на посаду директора «Мистецького Арсеналу» — лише призвістка напружень. Невдовзі відбудуться конкурси на посади директорів Львівської картинної галереї, Музею історії Києва і, на мою думку, найважливіший, Національного художнього музею, головної музейної установи України. У січні Тиждень (див. № 4) публікував мій фейлетон, який я закінчив, можливо, надміру оптимістично: «Ми живемо в демократичній державі й повинні використовувати у своїх діях демократичний інструментарій. Конкурси хоч і не панацея від різних вад, але випробувана зброя того інстру­ментарію». Не треба було довго чекати, щоб систему  конкурсів, запроваджену постановою Вер­ховної Ради від 28 січня 2016 року, піддали ­випробуванню.

Здійнята переважно в соцмережах хвиля критики щодо способу проведення конкурсу на посаду директора «Мистецького Арсеналу» спала тільки на хвилинку, щоб здійнятися знову, цього разу у формі круглих столів, на яких представниками «громадськості» є здебільшого не охарактеризовані конкретно експерти чи радше лобісти, які пропонують широкий спектр рішень, що мають зробити конкурси «білими й пухнастими». Я повторюватиму, як мантру: конкурси — це не панацея, а інструмент. Немає такого конкурсу, яким не можна було б маніпулювати. Ми завжди є заручниками стану суспільства, яке обрало конкурс як інструмент, що має допомогти відібрати належних кандидатів. Абсолютизація ідеї конкурсу і, як наслідок, створення формального панцира, який мав би запобігти надуживанням, — утопія. Абсолютизація участі «громадськості» з її контрольною функцією — ризикований вияв цієї утопії. Потрібно поставити собі прості запитання. Ми хочемо, щоб процес вибору (тут я перелічу вимоги «громадськості») був демократичним, прозорим, незалежним, відкритим, відповідним заслугам, справедливим, вільним від корупції та культурного рейдерства, а ще й ефективним і сучасним, чи хочемо вибрати на конкретну посаду адекватного кандидата?

Нині в Україні реальною небезпекою є дискредитація ідеї конкурсів і їхніми організаторами, і зацікавленими групами, які ховаються за вивіскою «громадськості»

Якщо ваше прагнення — формально досконала формула конкурсу, можу запевнити, що в усій державі не знайдеться постаті, здатної задовольнити всі вимоги.

Я пишу ці слова як багаторічний учасник конкурсних баталій, що не раз у них перемагав і не раз зазнавав поразки. Немає ідеальної формули, бо вона завжди залежить від су­спільного та політичного контексту. Особисто я не прихильник відкритих конкурсів на провідні посади в царині культури. Вважаю, що англосаксонська ідея search committee, коли орган, відповідальний за установу, доручає своєму «пошуковому комітетові» (тобто довіреним представникам) провести переговори з потенційними кандидатами, забезпечує найкращі результати. Серед запрошених кандидатів часто є особи, які вже обіймають високі посади, інколи в конкурентних установах, і ніколи не наважилися б на участь у відкритому конкурсі. У цих випадках прихованість має більше значення, ніж часто надміру рекламована відкритість. Журі, створене для такого конкурсу, максимально представляє інтереси органу, відповідального за установу, тому про підтасовку результатів або культурне рейдерство не може бути й мови. Напевне, в очах української професійної «громадськості» такий конкурс не видається найбільш демократичним, прозорим, відкритим, справедливим і сучасним. Нині в Україні реальною небезпекою є дискредитація ідеї конкурсів і їхніми організаторами, і зацікавленими групами, які ховаються за ­вивіскою «громадськості».

Читайте також: Лункі склепіння. Кому потрібен Мистецький Арсенал

Директори трьох найважливіших музеїв у Торонто — Королівського музею провінції Онтаріо, Художньої галереї провінції Онтаріо та Канадської художньої колекції Макмайкла — іноземці: два британці й один американець. Усіх трьох обрано на закритих конкурсах, які провели органи, відповідальні за ці музейні установи. На щастя, місцева професійна «громадськість» не мала вирішального впливу на їхні результати, але це не означає, що вона не може висловити свою думку про ті важливі установи та їхні програми. Різниця між Канадою та Україною полягає в тому, що канадські заклади культури мають дуже міцний фундамент, та й фінансово можуть дозволити собі будівництво гарненьких коминів, тож тут уже ані американець, ані британці перешкоджати їм не повинні.

Новини RedTram

Loading...