Едвард Лукас

Чи варто хвилюватися?

12 Серпня 2016
Йдеться про подію, у якій читачі цієї статті навряд чи можуть до ладу розібратися. Зустріч Ердогана та Путіна в Санкт-Петербурзі підкреслює не тільки багато з того, що пішло не так у Європі, а й те, у чому може стати ще гірше. Однак вважати її поворотним моментом в історії теж не варто.

Турецький і російський лідери мають багато спільного, особливо в неприємних владних і недовірливих типажах. А от між їхніми країнами значно більше ­розбіжностей, аніж схожості.

Владімір Путін придушив опозицію в Росії. Верховенством права там і не пахне. Вибори перетворилися на фарс.

У Туреччині інакше. Реджеп Таїп Ердоган не терпить прокурдської Демократичної партії народів (HDP) і запровадив нормативні зміни їй на шкоду. Депутатам від цієї партії загрожують арешти. Усе це неприйнятно, але основні політичні сили — кемалісти (CHP — Республіканська народна партія) та націоналісти (MHP — Партія націоналістичного руху) — змагаються на виборах із Партією справедливості та розвитку (AK) Ердогана.

На відміну від Росії турецькі вибори не фальшиві. Результати не відомі заздалегідь. Ердоган не завжди отримує все, що хоче. Влада дісталася йому в умовах політичної конкуренції, а не монополії.

Звісно, це не привід для спокою. Туреччина протягом багатьох років прямує в хибному напрямку, а після невдалого перевороту ситуація зовсім вийшла з-під контролю. Ердоган проводить масштабні чистки серед чиновників, притискає ЗМІ й закликає до поновлення смертної кари.

Туреччині не пощастило із сусідами, і їй потрібні надійні друзі. Путінська Росія — економічно й політично провальний проект — зараз не зможе забезпечити такої дружби

Це не зовсім безпідставно. Переворот міг бути успішним, могла розпочатися громадянська війна. Такі події полоскотали б нерви будь-якій країні.

Не варто також забувати про роль Європи в турецьких перипетіях. Упродовж десятків років ми приманювали Туреччину перспективою членства в ЄС, однак до серйозних переговорів так і не дійшло. Ми домовилися про Кіпр і не втілили угоду в життя. Навіть проєвропейські турки обурюються байдужістю та лицемірством ЄС. У відносинах із сусідніми країнами ми, європейці, часто підставляємо друзів і додаємо сміливості ворогам.

Теоретично Туреччина могла б розірвати відносини із Заходом. Могла б вигнати американців із велетенської авіабази Інджирлік; вийти з військового управління НАТО; розірвати угоду щодо біженців із ЄС; сформувати авторитарну вісь між ­Анкарою та Москвою; поділити Чорне море й навіть Південно-Східну Європу.

Однак усе це видається малоймовірним. Зустріч Ердогана та Путіна покликана радше залагодити ситуацію після торішнього збиття російського літака в турецькому повітряному просторі. Йдеться про нормалізацію, тобто налагодження, вигідних торговельних зв’язків (російські туристи в Туреччині, турецький експорт до РФ). Відновилася робота над витратним і неекономічним газопроводом «Турецький потік», і це погана новина для акціонерів ­Газпрому.

Читайте також: Західні ЗМІ про зустріч Путіна й Ердогана: Примирення як тактичний маневр

Проте Туреччина досі має що шукати в альянсі із Заходом і що втрачати в разі розриву такого союзу. Ердоган усе ще ненавидить Башара Асада. Захід — найкращий шанс для повалення його режиму в Сирії, який має підтримку Росії. Навряд чи в цій справі росіяни й турки можуть порозумітися. Останніми місяцями Туреччина прагматично налагоджує відносини з ­такими країнами, як Ізраїль.

На Близькому Сході ситуація насправді така: Росія рішуче підтримує шиїтський Іран та його союзників, а Захід — сунітські країни, серед них і Туреччину. Найближчим часом це не зміниться. Туреччині не пощастило із сусідами, і їй потрібні надійні друзі. Путінська Росія — економічно й політично провальний проект — зараз (а можливо, і ніколи) не зможе ­забезпечити такої дружби. 

------------------------------------------------------

З листопада минулого року, після того як Туреччина збила російський військовий літак на кордоні із Сирією, відносини Туреччини та Росії перебували в чи не найбільш напруженій фазі. Після інциденту в Кремлі вимагали вибачень, але турецький президент їм у цьому відмовив. Проте вже в червні нинішнього року Ердоган написав листа з вибаченнями та висловив співчуття сім’ї загиблого російського пілота. Відтоді країни взяли курс на нормалізацію відносин, що посилився ще більше після невдалої спроби перевороту в Туреччині. Тоді Владімір Путін був першим, хто зателефонував Ердогану й запропонував підтримку. Як зазначає видання The New York Times, для Заходу зближення Росії та Туреччини є тривожним сигналом, адже остання є членом НАТО і до того ж ключовим гравцем у намаганні ЄС зупинити потік біженців із Сирії та Афганістану. Також сьогодні в Туреччини дуже велике напруження у відносинах із США, що сягнуло свого піка після невдалої спроби перевороту. Влада країни роздратована відмовою американської сторони видати їм Фетхуллаха Ґюлена, якого звинувачує в керівництві нещодавнім невдалим переворотом (Сполучені Штати вимагають від Туреччини доказів його причетності). Поки що зустріч російського й турецького президентів не мала якихось серйозних результатів, окрім заяв про дружбу та співпрацю. Утім, як зазначає The New York Times, Ердоган може використати потепління у відносинах із Москвою як важіль для більш сприятливої угоди з ЄС у питаннях міграційної кризи.