Денис Казанський

Неквартирне питання

14 Вересня 2016
Скандал з квартирою народного депутата Сергія Лещенка, який вже кілька днів активно обговорюється у Фейсбуці та смакується в пресі, став дуже знаковою подією. Але в цій статті хотілося б написати не про квартиру - про неї написано вже майже стільки, скільки про Межигір'я Віктора Януковича. Тут ми поговоримо про реакцію українського суспільства на скандал і про його сприйнятті молодих політиків нового покоління, до яких належить Сергій Лещенко.

Вчинок Лещенка, безумовно, не можна назвати розумним. Будучи досвідченим журналістом, Сергій напевно розумів, яку реакцію викличе його покупка. Ще більше підлили олії у вогонь його незграбні виправдання. Однак, інформаційна хвиля, яку сколихнула «нехороша квартира», аж ніяк не була пропорційна цій покупці.

Рідкісне антикорупційне розслідування в Україні здатне викликати резонанс, який можна порівняти за масштабами. Навіть коли мова йде про суми набагато більші, ніж 300 тисяч доларів, які витратив на квартиру Лещенко, суспільство зазвичай реагує на подібний інформаційний привід мляво або не реагує взагалі. Яскравий тому приклад - велика публікація про доходи народного депутата Віталія Хомутинника, яку минулого літа опублікувала журналістка Христина Бердинських. У Хомутинника, який став народним депутатом у 26 років ще у 2002 році і з тих пір вже не залишав парламент, знайшлися величезні статки. Особистий літак, яхта, найрізноманітніші активи. Багаторічний депутат від Партії регіонів різко збільшив свої доходи в останні роки, вже після перемоги Майдану. На відміну від інших своїх колишніх однопартійців, він не тільки не втік з країни, але і радикально поправив своє матеріальне становище, заробивши десятки мільйонів доларів. У розслідуванні йдеться, що свої мільйони Хомутинник отримує від корупційних схем на митниці. Після втечі Януковича колишній регіонал зблизився з Ігорем Коломойським і сьогодні фактично очолює партію «Відродження», яку пов'язують з цим олігархом.

Але мільйони Хомутинника суспільство, схоже, мало хвилюють. У всякому разі, нічого схожого на шквал гніву, якого удостоївся Лещенко, в медіа-полі не спостерігалося. Пояснення такої вибірковості українців знайшлося швидко. Мовляв, щодо Хомутинника ніхто і не мав ніяких сподівань. Він свідомий лиходій, колишній регіонал з Макіївки. Йому по статусу належить мати яхту та літак. А ось Лещенко - як він міг? Ми ж думали, що він не такий. Ми думали, він аскет-альтруїст, і тут така несподіванка. Виявляється, Лещенко теж звідкись отримує гроші.

Читайте також: Війна всіх проти всіх

І ось на цьому якраз і хочеться зупинитися. Адже такий підхід наочно демонструє інфантильність українського суспільства, а також тотальне нерозуміння їм суті української політики.

Письменник Віктор Пєлєвін колись грубо, але досить точно описав суть політики на пострадянському (та й не тільки) просторі:

«Які б слова ні виголошувалися на політичній сцені, сам факт появи людини на цій сцені доводить, що перед нами хвойда і провокатор. Тому що якби ця людина не була хвойдою та провокатором, її б ніхто на політичну сцену не пропустив»

Відразу хочу принести Сергію Лещенку вибачення за такі грубі слова. Літератор використовує їх для гіперболізації. Давайте переведемо це твердження в більш коректну форму і спробуємо з ним посперечатися. А точніше - відповісти на питання. Чи може в українській політиці домогтися успіху партія або окремий політик з кришталево чистою репутацією? Чи здатна прийти до успіху якась сила, не пов'язана сумнівними підкилимними домовленостями з олігархами і продажними чінговнікамі, що не замішана в скандалах і корупції? Чи шлях у велику політику обов'язково пролягає через аераційні поля, через які неможливо пройти в білому одязі?

Можна сформулювати питання інакше - чи був шанс у «надії нації» Сергія Лещенка залишитися чистим в майбутньому, якщо б він не купив свої апартаменти і продовжував займатися великою політикою? Давайте відмотаємо час назад і повернемося на початок вересня, ще до того, як суспільству стало відомо про цю квартиру.

Як відомо, Сергій Лещенко разом з кулькома іншими молодими та досить відомими в Україні політиками влітку вступив у партію ДемАльянс, яка постала перед своїми прихильниками у радикально оновленому вигляді. За легендою, молоді люди об'єдналися, щоб створити якісно нову партію, без корумпованих політиків та оголосили, що збираються вести свою діяльність на пожертвування і партійні внески. На презентації все виглядало справді пристойно. У той же час було очевидно - на найближчих виборах «єврооптимістам» доведеться прийняти бій і грати за тими правилами, які заведені в українській політиці. А там вибір невеликий - або ти зберігаєш чисту репутацію молодих ідеалістів і отримуєш непрохідний результат в 1-2%, або береш гроші у олігархів, включаєш до списка кілька сумнівних персон та домовляєшся на старті про правила гри після потрапляння в парламент. По-іншому, на жаль, результату в українській політиці поки що ніхто не досягав.

Читайте також: Реінкарнація зла. У чому «секрет успіху» Партії регіонів і чи можливе її повернення до влади

Звичайно, в список тієї чи іншої партії можуть потрапити цілком чесні і хороші люди, яких для того і беруть, щоб розбавити бочку дьогтю певною кількістю меду. Але всі ці прекрасні ідеалісти, потрапляючи під купол Ради, щоразу розчинялися там в загальній корупційної масі практично безслідно. Працює це правило і у випадку з Сергієм Лещенком та його соратниками по Демальянсу. Адже в масовій свідомості вони продовжують залишатися депутатами від правлячої партії. І їх рейтинги неухильно знижуються разом з рейтингами Блоку Петра Порошенка.

У чесних ідеалістів в Україні немає шансів на успіх, якщо вони не йдуть на «договірняк» з представниками старої гвардії. І тут абсолютно неважливо, скільки квартир у того чи іншого представника «нового покоління» політиків. Найяскравіший приклад того, як суспільство прокатує «нові обличчя» на виборах - виборча кампанія Єгора Фірсова на окрузі 206 в Чернігівській області. Колишній народний депутат з фракції БПП, який був позбавлений мандата за принциповість і критику «любих друзів" президента Грановського та Кононенка, отримав близько 4% голосів. Зате скандальний київський забудовник Максим Микитась, що займався відвертим підкупом виборців, виграв виборчу гонку з великим відривом.

При всіх недоліках Фірсова, він є людиною, яка мала можливість сидіти в парламенті та тихо брати участь в корупційних схемах влади, але обрала інший шлях. І напевно він заслуговував більшої підтримки, ніж скандальний бізнесмен, який наймав бандитів, щоб бити жителів Києва, незадоволених його будівництвами. Але український народ вирішив інакше. І продав свої голоси в обмін на дитячі майданчики, продуктові набори та хрусткі купюри. Продав голоси тому, хто зміг банально більше за них заплатити, а також купити більше реклами в газетах і на ТБ,

Кандидат Фірсов, а також місцевий кандидат від все того ж ідеалістичного Демальянсу Андрійченко практично не мали коштів на виборчу кампанію. Зібрати значну суму за допомогою пожертвувань не вдалося - українці дуже неохоче жертвують на політику. Підсумок виявився закономірним - їх результат був значно нижчим, ніж результати інших кандидатів, що йшли від багаторазово викритих у корупції олігархічних партій. Такий був вибір електорату.

Вибори літа 2016 року - це дуже показовий урок. Який доводить, що ідеалістам, чесним борцям з корупцією та альтруїстам в потертих піджачках нема чого робити в політиці. Вони можуть потрапити туди тільки ситуативно, як це сталося в 2014 році, коли Лещенко, Найєм, Заліщук, Парасюк, Фірсов причепилися до паровозів олігархічних партій і за допомогою цих локомотивів були втягнуті в парламент. Далі перед ними став все той же відомий вибір - співпрацювати і розчинитися в сірій масі пройдисвітів та злодюг, або з гордо піднятою головою піти з рейтингом в 1%. Обраний Лещенком варіант - сидіти на двох стільцях - призвів до того, що з одного боку молодий політик все більше зливається з тими, з ким збирався боротися, а з іншого - псує репутацію всьому Демальянсу.

Припустимо, що історії з квартирою не було. Або товариші Лещенка по партії виключать його з лав Демальянсу, щоб відмежуватися від скандалу. Чи мають шанс члени оновленого Демальянсу з відносно чистою репутацією отримати на виборах до Ради прохідний відсоток, не потрапляючи в описану Пєлєвіним варіацію «пастки 22»? Скажімо прямо - приблизно стільки ж, скільки колишній депутат Фірсов та член Демальянсу Андрійченко мали на окрузі 206.

Сумна українська реальність сьогодні така, що навіть для того, щоб боротися з олігархами, потенційному борцю необхідно буде для початку з ними домовитися. Тому що прийти до влади в Україні сьогодні можна тільки в результаті олігархічного консенсусу. Ніяких небезпечних для себе і некерованих елементів олігархічна верхівка сьогодні до влади просто не допустить. Думаю, не потрібно пояснювати, що інструментів для цього є безліч, були б гроші. Арсенал методів великий - від банального адмінресурсу до масштабної інформаційної кампанії з дискредитації. Як бачимо, з того ж Лещенка з його жалюгідними 300 тисячами доларів в короткий термін зробили чи не найголовнішого корупціонера країни. І народ охоче включився в цю гру, забувши про виведені з України мільярди, про вишки Бойка, про нелегальний видобуток бурштину...

Без домовленості з олігархами молоді політики не зможуть елементарно потрапити на телеканали, як це відбувається сьогодні з тим же Єгором Фірсовим. Всього кілька місяців, і політик, чиє ім'я нещодавно було на слуху, практично забутий. На ряді центральних телеканалів - таких, як «Інтер», 1+1, Фірсов сьогодні знаходиться в жорсткому «бані». Як кажуть в приватних бесідах самі співробітники цих каналів - через особисте прохання Петра Порошенка. Що ж стосується того ж Сергія Лещенка, то він поки з'являється на ICTV, оскільки знаходиться в непоганих стосунках з олігархом Віктором Пінчуком. І щоб далі з'являтися на ТБ Лещенку доведеться і далі дружити з зятем людини, яку Лещенко вважає вбивцею Георгія Гонгадзе - засновника ресурсу, де він зробив собі ім'я. Більш того, щоб з'являтися на ефірах телеканалу Пінчука, Сергієві доведеться виконувати ще одну обов'язкову умову  - нічого не казати на ефірах про причетність Кучми до вбивства Гонгадзе. Всі гості ICTV знають, що ця тема є строго табуйованою на телеканалі. Нічого особистого, просто політика.

Чи можна засуджувати Лещенко за це? Поставимо питання інакше - а чи є у молодого політика сьогодні інший шлях? Навіть якщо ми уявимо, що якийсь інший, еталонний молодий політик сьогодні люто ненавидить Віктора Пінчука та мріє помститися його тестю за вбивство Гонгадзе, для того, щоб потрапити на самий верх і здійснити свій задум, йому доведеться посміхатися олігархові і укладати з ним певні домовленості. І з іншими олігархами теж. Без реклами на ТБ, без лояльної ЦВК, жодна партія в Україні сьогодні не може претендувати на гідний результат. Хочеш, щоб твоя реклама з'являлася на центральному телеканалі? Домовляйся! Тому що інакше - шансів немає. Інакше не буде грошей, ефірів, бордів. Будуть фальсифікації. Підкуп. Буде ЦВК Охендовського.

Гірка правда для інфантильного українського виборця, який кинувся розпинати Лещенка за перший значний промах, полягає в тому, що в українській політиці немає хороших хлопців. У тому розумінні, в якому хочеться обивателю - кришталево чесних, безкорисливих, бідних. Тому що потрапити у велику політику в Україні можна тільки через відому ініціацію. Вибір, який стоїть сьогодні перед молодими амбітними політиками, сьогодні складається тільки в тому, якого олігарха вибрати в якості спонсора і кому потім «надавати послуги». Комусь подобається Григоришин, комусь Ахметов, комусь Коломойський. Хто запропонує кращі умови, як менше забруднити себе, де більше шансів зберегти репутацію - ось які ребуси доведеться вирішувати тому, хто всерйоз вирішив замахнутися на владу. Бо народ України поки не готовий жертвувати достатньо грошей на партію, щоб та могла мати бюджет, порівняний з олігархічним політпроектом. Бо більшість виборців тупо продасть свої голоси на виборах, більш заможнім кандидатам, якщо буде мати таку змогу.

Навіть якщо ви йдете в політику, керуючись виключно добрими мотивами, щоб мати можливість робити реформи, перед цим вам потрібно буде підписати договір з сатаною, який точно визначить вам ту сферу діяльності, де вам можна буде займатися реформами і викривати чиновників-злодюг. Але в тому ж договорі буде визначена і ще одна область - куди вам втручатися не можна.

Тому вибір перед українським виборцем сьогодні стоїть набагато складніший, ніж вибір між очевидним злом та добром. Життя складніше. У житті вам доведеться змиритися з тим, що Сергій Лещенко, який дійсно зробив багато для боротьби з корупцією в різних сферах, ніколи не скаже на каналі Пінчука нічого про вбивцю Гонгадзе. Що нова партія, що складається з молодих політиків, буде люто боротися з усіма олігархами світу, крім одного. Що рішучі реформи в одних секторах будуть компенсуватися бездіяльністю в інших.

Це не унікальна для України ситуація. І щоб розібратися в ній, виборцю потрібно позбутися  ідеалістичного погляду на політику. Потрібно навчитися вибирати «нашого сучого сина» з десятків таких самих, тільки не наших. Потрібно навчитися голосувати прагматично, з холодною головою, вибираючи з ряду не дуже приємних постатей таку, яка вкраде менше і принесе більше користі, ніж інші. Потрібно навчитися вибирати, кого з олігархів посилювати, а кого послаблювати, навіть якщо всі вони здаються однаковими покидьками.

Зрозуміло, жоден найчесніший політик сьогодні цього не визнає. Але, як то кажуть, інших політиків у мене для вас немає.

Новини RedTram

Loading...