Леонідас Донскіс

Замальовки до ідеологічного профілю

19 Вересня 2016
Можна не сумніватися в тому, що Владімір Путін, колишній помічник ліберального, освіченого мера Санкт-Петер­бурга професора Анатолія Собчака, а до того офіцер і резидент КГБ у Дрездені (тоді ще Німецька Демократична Республіка), був справжньою радянською людиною без тіні цинізму чи фальші. Путін вільно володіє німецькою, він мешкав там. То що ж такого в цьому особливого?

Річ у тім, зазначає Олєґ Ґордієвскій, офіцер контррозвідки КГБ, який кілька років працював на британську Таємну службу розвідки і втік із СРСР, що Владімір Путін нічого не знав про життя на Заході. Не лише тому, що жив у НДР, а й тому, що Дрезден був закритим містом, де глушилися навіть західні радіостанції та частоти. Тож на відміну від Ґордієвского, який мешкав у Данії, досить рано збагнув абсурдність системи й почав готуватися до того, щоб стати перебіжчиком на Захід, щирий андроповець Путін був і залишився лояльним до радянської системи й завжди відчував ностальгію за нею.

Путін сприйняв розпад СРСР як особисту трагедію. Зерна помсти за знищення імперії глибоко вкорінилися в ньому. Його знаменита фраза про розпад СРСР як найбільшу геополітичну катастрофу ХХ століття вже точно не була обмовкою за Фройдом або нісенітницею. Він був і є в цьому глибоко переконаний. А далі з’явилася варіація на фразу Черчилля про соціалізм і консерватизм, коли він сказав, що в того, хто не шкодує через розпад СРСР, немає серця, а в того, хто хоче його відродження в колишньому вигляді, немає голови.

Тож перед нами радянська людина, яка вийшла з надр розваленої системи. У що він мутував політично й ідеологічно, це вже інше питання. Ми знаємо, що сьогодні Путін спирається на консервативне російське мислення й шовіністично-імперський шлях Росії. Ніхто в Росії більше серйозно не сприймає Маркса й Лєніна, навіть комуніст Ґєннадій Зюґанов, не кажучи вже про офіцера спецслужб, якому була потрібна зовсім інша опора.

Путін нічого не знав про життя на Заході, адже жив у НДР, а Дрезден був закритим містом. Тож він залишився лояльним до радянської системи й завжди відчував ностальгію за нею

Андрєй Піонтковскій якось саркастично пожартував, що російський президент — великий шанувальник Німеччини. Але не Німеччини Ґете й Бетговена, а Німеччини гестапо й штазі. Так, але... Путін став великим шанувальником російського мислителя-емігранта Івана Ільїна. Це офіційний гуру у світі російської філософії. Путін покладає квіти на його могилу щороку. Прах російського філософа, який довгий час мешкав у Швейцарії, повернули до Росії й перепоховали в Донському монастирі в Москві стараннями його шанувальника Нікіти Міхалкова.

Іван Ільїн сформувався як філософ у геґелівській традиції, яка в Росії більше узгоджувалася з ідеями шанувальників Європи й Заходу (західники). А він схилявся до лінії слов’янофілів, яка в Росії сформувалася під впливами Шеллінґа й Гердера.

Проте цього не досить для портрета Ільїна. На Заході він дедалі більше перетворювався на прапороносця білої еміграції, чиї ідеї тяжіли до заперечення західної сучасної ліберальної думки, змішуючись із переконанням, що Росія — місце, обране Богом на землі для Його промислу. Відкрита ненависть і несприйняття Заходу, теологічні погляди й імперське розуміння Росії ставить Ільїна поруч із мислителями, близькими до фашизму.

Річ у тім, що я вважаю синдром Міхалкова — Путіна втіленням цього ідеологічного тандему: спроб припрягти монархію до більшовизму. Втративши чар після «чеховських» фільмів своєї молодості (особливо прекрасної «Незакінченої п’єси для механічного піаніно»), Нікіта Міхалков усе ж таки спромігся зобразити жахи сталінізму в першій версії «Обпалених сонцем». Проте це не завадило йому зняти «Сибірського цирульника», у якому закладено суть путінізму. А далі Міхалков почав у культурі те, що було в політичній програмі в Путіна. Яка ж суть путінізму у фільмі путінського ідеологічного двійника Міхалкова? Це відкрите презирство до Сполучених Штатів, яке живиться мрією ослаблої імперської держави довести готовність подолати їх відвагою і розумом, якщо не силою. Як ми пам’ятаємо, у «Сибірському цирульнику» показано нетипового американського солдата: він не підкоряється своєму тупому сержантові, який ненавидить Моцарта та його музику. Коли виявляється, що цей солдат (якому не страшні смерть і приниження через моцартівську музику) — плід кохання російського кадета й американки, то навіть тупому сержантові доводиться визнати, що тут усе зрозуміло. Якщо солдат — росіянин, у нього є душа і є характер.

Цей ідеологічний кітч і справді чудове відображення сильної віри в Росії в те, що Захід безнадійно гнилий, безпринципний, боягузливий, пристосуванський, огидний, але вигідний і приємний для проживання: амбівалентність почуттів між Росією/Путіним і Заходом...