Анна Корбут

Покоління після 11.09

15 Вересня 2016
Зранку 11 вересня по всій Америці звучали дзвони. 15 років тому о 08:46 за місцевим ­часом перший літак із терористами та ­звичайними пасажирами врізався в одну з веж-близнюків Всесвітнього торгового центру ­в Нью-Йорку. «Нижче за Гаустон-стріт тримався нудотний солодкавий запах. Папери з веж ­лопотіли через Іст-Рівер у напрямку Брукліна», — пригадує Роджер Коен із New York Times.

 Наступного дня французька Le Monde ­вийшла з гаслом «Ми всі ­американці».

«Я люблю тебе й дуже сумую за тобою… Але знаю, що ти спостерігаєш за нами з неба», — каже 17-річна дівчина сьогодні. Тоді їй було 17 місяців. Тепер, на пам’ятній церемонії, вона звертається до свого батька, який загинув того дня. Дітей, як вона, уже майже дорослих, які тоді от-от народились або мали народитись, чиїх рідних не стало 11 вересня, серед 8 тис. присутніх цьогоріч на урочистостях у Нью-Йорку чимало. Сьогодні на місці тодішнього страхітливого хаосу зі шматків бетону, скла й людей стоїть пам’ятник Національного меморіалу 11 вересня. У нього темні стіни, якими стікає вода, і від того над ним часто з’являється веселка. На стінах — імена загиблих від рук терористів пасажирів — тих, хто атакував джихадистів, аби літак не долетів до цілі, а також рятувальників, поліцейських, пожежників, які жертвували собою, намагаючись витягнути інших.
«Найтривкіший меморіал тим, кого ми втратили, — це зберегти ту Америку, якою ми є; це залишатися вірними собі, вірними найкращому в нас і не дозволити іншим нас розділити», — говорить тим часом Барак Обама в іншій частині країни, в Пентагоні. Там від теракту 11 вересня загинуло 184 особи.

Читайте також: США вшановують 15-ту річницю терактів 11 вересня

Ці 15 років умістили в себе багато. Війни в Афганістані та Іраку. Шалений удар по репутації Заходу, довірі до нього й упевненості у собі та своїх цінностях західних країн через неправильні рішення, прорахунки, помилки та відсутність комплексного успіху кампаній. Мадридський вокзал 2004-го. Лондон 2005-го. Посилення заходів безпеки, критика за надмірну жорсткість і втручання в особисте життя звичайних громадян. Охолодження трансатлантичних відносин. Повільне й безперервне закипання Близького Сходу. Попередження, що рано чи пізно він вибухне, з одного боку. Заклики не втручатися, присоромлення за попередні невдачі та кровопролиття — із другого.

Далі — «ІДІЛ». «Сьогодні ми всі Charlie Hebdo». Je suis Paris. Діти з квітами, яким батьки пояснюють, що насильством чи злом проблеми не вирішити. Відтак Брюссель. Бейрут. Анкара і Стамбул. Ніцца.

За 15 років виросло покоління дітей, котрі так і не зустрілися зі своїми батьками. покоління нових ветеранів. Бракує нового покоління політичного лідерства

І це якщо винести за дужки африканські чи близькосхідні країни, повідомлення звідки про теракти й десятки чи сотні жертв уже давно стали нікому не цікавою статистикою. Чи російські агресії проти Грузії та України, які не мають такого безпосереднього впливу на країни Заходу, принаймні в короткостроковій перспективі. Спроби одних політиків заспокоїти людей, уберегти свої суспільства від паніки, не дати розкрутити маховик агресії. Маніпуляції на емоціях, нагнітання й нереалістичність «простих рішень» від інших. Взаємопоборювання тих, хто за дії, і тих, хто за стриманість, або Realpolitik. Зрештою, нескінченні потоки біженців. Розуміння, що прийняти всіх не вийде. Тіла, які прибиває морем до європейських чи турецьких берегів і чорно-білі фотопроекти про це посеред парків чи галерей європейських столиць, які згодом виграють якусь із премій. Боротьба між мораллю і прагматизмом. І золотий час для бездумних популістів та диктаторів, які прекрасно паразитують у цьому середовищі.

«Більшість із нас, які служили після 11 вересня, мені здається, мотивував якийсь ідеал — якась причина, що виправдовувала безповоротно втрачену молодість, яку ми добровільно провели в Іраку, Афганістані та інших місцях. Ми думали, воно того варте», — пише в колонці до роковин трагедії американський військовий репортер і ветеран Пітер Нолан. Але після 15 років війни важко залишатися не розчарованим, коли, буває, намагаєшся впіймати якогось польового командира, якого вже ловили й садили раніше, а потім його випустили й він знову воює. Або коли маєш справу з ворогом, який готовий кинути під колеса військової вантажівки дитину, аби екіпаж вибіг і його можна було підірвати чи розстріляти.

Читайте також: У Нью-Йорку відкрився музей пам'яті жертв 11 вересня

Зрештою, «моє покоління служило, аби стримувати темні сили, щоб та жорстокість, яку ми бачили 15 років тому, залишалась абстракцією для більшості американців», — додає він. «Ми воювали за це. І через це хтось із нас і надалі туди повертається».

За цих 15 років устигло вирости покоління дітей, котрі через вересень 2001-го так і не зустрілися зі своїми батьками. З’явилося покоління нових ветеранів. Нова когорта популістів. І нова хвиля загроз. Бракує тільки нового покоління політичного лідерства. Нинішнє здебільшого мучиться фантомами давніших помилок і споминами короткого часу, коли західному світу було трохи спокійніше.

«Я підняв того дня один із тих папірців із веж, — пише Роджер Коен. — Там були (чи то мені примарилося) рядки з Семюела Беккета: «Намагався. Не вдалось. Буває. Пробуй знов. Нехай тепер не вдасться краще». 

Новини RedTram

Loading...