Юрій Макаров

Монополія на помилку

30 Вересня 2016
Не можу похвалитися, що це мої особисті враження: за кілька своїх візитів до США я жодного разу не мав контактів із поліцією. Але це й не результат перегляду поліцейських серіалів, бо немає коли дивитися. Це все радше колективний досвід моїх друзів і знайомих — наших співгромадян, нинішніх і колишніх, які зіткнулися геть з іншою правовою культурою й зробили для себе певні висновки.

Перше, про що попереджають аборигени прибульців, що мають намір керувати в Америці машиною, — суворо дотримувати правил поводження з представником влади. Якщо за вами поліцейська автівка спалахує червоною мигалкою («наші» називають її «люстрою»), негайно перелаштуватися в правий ряд, зупинитися, покласти руки на кермо й поводитися якомога лагідніше, немов на співбесіді в посольстві. У жодному разі не виходити з машини — ну до цього й ми тут уже призвичаїлися. Не робити різких рухів. Не викликати найменшої підозри, що чинитимеш опір, тим більше що готуєшся використати зброю. Звертатися виключно «sir», «ma'm» або «officer». По можливості не сперечатися, навіть якщо коп неправий. Боронь Боже виказувати неповагу, кепкувати з його чи її кольору шкіри або фізичної форми (а на відміну від серіалів, які я не дивлюся, у реальності половина людей із жетоном, сказати б, гладенькі). Якщо ти порушиш бодай один із пунктів, нарікай на себе. Найлегше, що на тебе чекає, — кайданки на руках за спиною й кілька годин у поліцейському відділку. Найгірше — куля з табельної зброї, причому без особливих вагань.
Заради справедливості слід сказати, що американські слуги закону не такі кровожерливі, як може здатися з уривчастих повідомлень у нашій пресі. Випадки, коли від їхніх пострілів гинуть невинні люди, по-перше, поодинокі, по-друге, стаються здебільшого в неблагополучних кварталах, по-третє, є предметом загальнонаціональної уваги й приводом для масових протестів, які часто-густо переростають у заворушення з биттям шибок, підпалюванням машин і грабуванням крамниць. Але правда, що копи дещо нервені: цінують свою шкуру й готові її задорого продати, інколи превентивно.

Систему характеризує не помилка, а реакція на помилку. Інтенсивність цієї реакції в наших умовах, дякувати Богові, визначається тиском суспільства

І якщо не враховувати звинувачень у расизмі, але це зовсім окремий і складний кейс, якого зараз не варто торкатися, американці загалом поліцейських поважають. Не скажу, що люблять усі до одного, але поважають. Хоча пам’ятають, що не лише в далекі часи «сухого закону», а й відносно недавно, півстоліття тому, правоохоронні органи серйозно хворіли: там було й кришування (перепрошую за русизм, але тут він виправданий, як ніде) нелегального бізнесу, й хабарі, й зловживання. Вважається, що перехворіли. І головне: якщо тебе несправедливо затримали й ти не ускладнив конфлікт неадекватністю, є максимальні шанси домогтися справедливості в суді й, уявімо собі, отримати чималеньку компенсацію.

Ось, власне, принциповий пункт розбіжностей між їхньою відносно ефективною системою, здобутою ціною спроб та помилок, і нашою сирою невизначеністю — між оплакуванням жертв власної нерішучості й цькуванням тих, хто проявив рішучість собі на біду. Слід усвідомити, що проблеми поліції значною мірою слід шукати поза, власне, сферою її компетенції: у цілій правовій системі, у щоденних практиках, у масовій свідомості.

Я поділяю думку тих ентузіастів, що вважають реформи взагалі й реформу поліції зокрема перманентним процесом, у якому ми перебуваємо буквально на початкових відмітках. Я не згоден із тими скептиками, котрі стверджують, що очевидні перетворення правоохоронної машини — це лише вітрина, робота на картинку. Систему, перепрошую за банальність, характеризує не помилка, а реакція на помилку. Інтенсивність тієї реакції в наших умовах, дякувати Богові, визначається тиском суспільства, і доки це так, варто боротися, чинити вплив, але водночас... терпіти та чекати.
Ще одна банальність: держава — передусім монополія на насильство. Делегувати це право добровільним об’єднанням махновців із кришталево чистими намірами, надто під час вій­ни, — самогубство. У тій самій Америці чимало узаконених недержавних міліційних формувань, але припустити, що якийсь «Цивільний корпус «Аризона» конкуруватиме з поліцією, — ненаукова фантастика.

Тому я однозначно підтримую гасло «спочатку підкоряйся — потім оскаржуй», чудово розуміючи як, м’яко кажучи, недосконалість системи й окремих її представників, так і хиткі шанси на реалізацію другої частини тези «оскаржуй» на конкретному історичному етапі.
Стоп, а як же «Беркут» на Інститутській та Грушевського? Авжеж, право на повстання записане в «Загальній декларації прав людини» ООН від 10 грудня 1948 року, але тільки як останній
засіб проти тиранії та гноблення. Останній.

Новини RedTram

Loading...