Павло Подобєд

1956–2016: вивчені й невивчені уроки історії

10 Листопада 2016
Як в Україні, так і за її межами часто забувають, що історична пам’ять — це не лише запалені лампадки та ювілейні промови. Угорщина та Польща у 1956-му, Ічкерія в 1994-му, Грузія в 2008-му, Україна сьогодні — це все нагадування: вчіться на чужих помилках, аби не доводилося вчитися на власних.

Минуло чверть століття відтоді, як Захід здобув перемогу в холодній війні над Радянським Союзом. Чи радше навпаки: Москва не добігла до бажаного фінішу й достроково зійшла з дистанції. Однак ані військово-політичне фіаско, ані втрата великих територій не стали поштовхом до модернізації переможеної імперії. Та й сама імперія досить швидко заявила про те, що роль оновленої демократичної республіки їй зовсім не підходить.

Спостерігаючи відчайдушні спроби Кремля поквитатися за поразку й відновити статус геополітичного гегемона, варто визнати очевидні успіхи північного сусіда. Можна досхочу розповідати про авторитарно-олігархічну систему, сировинну сутність російської економіки та відсутність соціальних ліфтів. Проте незаперечним є факт, що Росія лише вдосконалила свої здібності до підкупу, залякування, поширення інтриг і дезінтеграції об’єднаної Європи.

Цього року низка європейських країн згадувала події 1956-го: криваві виступи, що були жорстоко придушені митрополією. Хоча кожен із цих виступів зазнав невдачі, антикомуністичний рух у Східній Європі вирвався з кухні на вулиці й розпочав довгий шлях до свободи.

«Геть росіян, ми вимагаємо справді вільної Польщі!»

Першою стало лихоманити Польщу. Робітники заводу імені Іосіфа Сталіна (ZISPO), найбільшого промислово підприємства Познані, з року в рік відчували на собі «закручування гайок»: керівництво підняло виробничі норми з одночасним зменшенням заробітних плат. На тлі постійного погіршення соціальних стандартів до робітників ZISPO дійшла інформація про неправильне обчислювання податку на заробітну плату. Їхні неодноразові спроби налагодити діалог із керівництвом заводу та урядом провалилися. 28 червня 1956 року на підприємстві розпочався страйк, який того самого дня став загальноміським. Городяни зібралися на площі Сталіна біля партійних і виконавчих органів міста. Хоча страйк і був зумовлений саме економічними причинами, проте досить швидко в натовпі з’явилися польські національні прапори й транспарант зі зміненими словами гімну «Aż się rozpadnie w proch i pył rosyjska zawierucha» («Поки не розпадеться в прах і пил російська завірюха») замість оригінальних слів «Aż się rozpadnie w proch i pył krzyżacka zawierucha» («Поки не розпадеться в прах і пил тевтонська завірюха»). За кілька годин страйк зібрав близько 100 тис. учасників. Просто на площі, на роздертих простирадлах і шматках фанери мітингувальники писали нові гасла: «Ми хочемо свободи!» («My chcemy wolności!»), «Геть більшовизм!» («Precz z bolszewizmem!»), «Геть комуністів!» («Precz z komunistami!»). Врешті страйкарі стали вигукувати антиросійські заклики: «Геть росіян!» («Precz z Rosjanami!»), «Геть москалів!» («Precz z Moskalami!»), «Геть росіян, ми вимагаємо справді вільної Польщі!» («Precz z Ruskami, żądamy prawdziwie wolnej Polski!»).

Серед демонстрантів розлетілися чутки про затримання організаторів страйку. Досить скоро дійшло до штурму в’язниці. Опівдні протестувальники захопили тюремну зброярню, а згодом звільнили 252 в’язнів. На придушення виступу комуністична влада відправила 33 танки, 2 бронетранспортери й 30 автомобілів разом із 500 курсантами Офіцерської школи бронетанкових і механізованих військ. Середмістя Познані перетворилося на поле бою. Антикомуністичний виступ здобув перші тактичні перемоги: по місту було роззброєно цілу низку міліцейських відділків та військових навчальних закладів. Страйк переріс у повстання. Вуличні бої тривали всю ніч і весь наступний день аж до вечора 29 червня. 30 червня повстання було придушено і з міста відведено більшу частину військової техніки. Сучасні польські дослідники стверджують, що за три дні в Познані загинуло 58 осіб, 650 дістали поранення.

Містом прокотилася хвиля арештів. Проте червоний режим був далеким від ідеї засудження повстання. Уряд стверджував, що робітничі виступи в Познані були виправданими, от лише скористалися ними та очолили «антинародні та бандитські елементи». 

«Русские, домой!»

Познанське повстання та політична криза в Будапешті стали потужними чинниками активізації антикомуністичного руху Угорщини. Посилення репресій, зокрема страта міністра закордонних справ Ласло Райка, лише погіршило становище уряду, який тримався при владі виключно на багнетах радянського окупаційного контингенту. У середині жовтня студенти будапештських вишів почали виходити з лав «Демократичної спілки молоді» (угорського аналога комсомолу) й висунули до уряду політичні вимоги щодо виведення радянських військ та проведення відкритих виборів. 

23 жовтня на вулиці Будапешта вийшло понад 200 тис. студентів і представників інтелігенції. За аналогією з познанськими протестами серед демонстрантів миттєво поширились антибільшовицькі та антиросійські гасла. Поряд із закликами про декомунізацію стали з’являтися й нові політичні вимоги: відновлення старого угорського герба, старого угорського національного свята замість Дня звільнення від фашизму, скасування військового навчання та уроків російської мови.

Спроба демонстрантів озвучити свої вимоги по радіо призвела до перших сутичок з органами держбезпеки, з’явилися перші загиблі. Мітинг швидко набув розмаху всенародного бунту й переріс у вуличні бої. Вже на другий день повстання СРСР, не чекаючи офіційного запрошення угорської сторони, ввів до Будапешта свої війська. Формальну згоду Угорщини оформили пізніше, «заднім числом».

У боях із повстанцями було задіяно понад 30 тис. бійців Угорської народної армії та радянських військ включно з танками та артилерією. Як і у випадку з Познанню, комуністичний режим пішов на криваве придушення виступів. Різниця полягала в тому, що угорська революція не обмежилася десятками вбитих і сотнями поранених: Москва потопила повстання в крові.

На жаль, злочинні дії комуністичного режиму в Польщі не мали належного впливу на західні держави. Натомість масштаби радянських злочинів в Угорщині було неможливо приховати. Чимало лівих інтелектуалів під враженням осені 1956-го вийшли з комуністичних партій своїх країн. Польські та угорські виступи стали потужним ударом по СРСР, активізували захід у протистоянні з Москвою.

Хоча прямих паралелей між 1956 роком і сьогоденням не існує, все ж таки певні висновки варто зробити як українцям, так і європейцям.

У досягненні своїх політичних інтересів Москва готова використовувати інструменти й методи з минулих століть. «Червоної лінії» не існує, всі обмеження зняті, допоки опонент сам не окреслить межу, перетинати яку заборонено. Тож головний урок — не спати, коли сусідньою вулицею їдуть російські танки. Адже, як вчать Познань і Будапешт, Москва не спиняється на досягнутому, а кожен здобутий успіх лише заохочує до відкриття нових імперських горизонтів. Протиставити цьому можна лише силу об’єднаної Європи в питаннях протидії військовій агресії, запровадження санкцій, посилення міжнародної ізоляції, підтримки держав, що воюють із Російською Федерацією. Будь-яка компромісна реакція на Познань неодмінно закінчиться новим Будапештом.  

Новини RedTram

Loading...