ОНУХ

Гігантський синій кит

15 Грудня 2016
Київ, рання осінь, дощовий вечір. У Книгарні «Є» коло Золотих воріт відбувається авторський вечір Тані Малярчук, вийшла її найновіша книжка «Забуття».

На жаль, ведучі зустрічі виявилися не на висоті, тож зрештою самій авторці довелося розповідати, вдаючись до численних відступів, про свою книжку. Я сидів і дослухався до її розповіді про героя В’ячеслава Липинського, про якого кілька днів тому на korydor.in.ua одна пані третьорядний український критик написала: «Другорядний персонаж канону славетних постатей вітчизняної історії». Але наприкінці своєї дивної міні-рецензії все-таки визнала, що «Липинський власним прикладом відповідає на наші сумніви», згадуючи вслід за героєм «Забуття», що «українство ― це особистий вибір кожного на будь-якому етапі життя».
Після зустрічі Таня підписує книжки, а я чекаю своєї черги. Підходжу, представляюся: «Мене звати Онух», і тут Таня уриває мене: «А мені відомо, хто ви». Я трохи розгубився, бо так небагато знав про Таню, навіть не пам’ятав, яка вона на вигляд і чи бачив я її колись раніше. Знав, що 2011 року її визначили одним із трьох фіналістів на премію Джозефа Конрада, а 2013-го вона отримала цю премію, яку я задумав і втілив у життя, але тоді вже жив у Нью-Йорку, тож її прізвище як лауреатки дійшло до мене відлунням моєї київської минувшини. Від тієї осінньої зустрічі в Книгарні «Є» роман «Забуття», Липинський і Таня супроводять мене з незвичайною послідовністю. Книжку читаю потроху, уважно і з роздумами після кожної частини тексту. Зусиллям авторки, присвяченим постаті героя, його особистій історії, його Долі з великої літери, товаришить паралельний і не менш болісний її діалог зі своїм alter ego. Спершу він традиційно банальний, а згодом набирає щоразу більшої інтенсивності та розвитку. Власний суб’єктивний екзистенціальний біль став болем надіндивідуальним, а отже, і моїм. Інколи я почуваюся немов у віртуальній реальності, так, ніби перебуваю в самому осередку дії, можу підійти до героїв на відстань кількох сантиметрів, відчувати їхній запах і бачити їхні сльози. Певної миті навіть у мене покотилися сльозинки по щоках, хоча я не вважаю себе надто вразливою особою, схильною виявляти емоції.
«Єва потягнулась за сіллю, але, глянувши на батька, таки передумала.
― Тату, ― Липинський кожного разу здригався, коли чув це слово з її вуст, ― я завжди хотіла дещо спитати. Те, чому ти присвятив ціле життя… Тобі ж нічого не вдалося, правильно? Я не осуджую, я подорослішала, ти не думай, просто хочу знати.

Я хотів би подякувати Тані, що повернула В’ячеслава Липинського із забуття, що що оживила старі фотографії, які тепер промовляють її словами

Липинський увесь зіщулився. Ципріянович перестав їсти і непомітно поклав ложку на тарілку, жувати в такий момент йому видалося єретичним. Липинський тихо видихнув з уражених туберкульозом глибин:
― Я дійшов висновку, що українці не здатні до державного життя. Це анархічна нація.
Єва відразу його зупинила:
― Я не впевнена, що я хочу знати більше.
…Дзвінкий голос Єви розійшовся по кімнаті луною. Я чую його дуже добре, а також, як гігантський синій кит плескає хвостом об морське плесо десь зовсім неподалік. Уже скоро він розкриє свою пащу і почне засмоктувати все і всіх: Липинського, Єву, Ципріяновича, fin juli, зачаєних у курнику орпінгтонів, домик у Бадеґґу, який за заповітом відійшов у користування секретареві і домогосподарці до їхньої смерті невідомо коли, листи і нотатки, які не можна буде публікувати раніше, ніж через десять років, але і тоді ніхто особливо не публікуватиме, все, за що Липинський боровся […] його спогади, його Україну, все побачене і відчуте, всі його хвороби» («Забуття», с. 243).
«Мені страшенно хотілось звідcи геть, щоб не бачити і не відчувати того, що настає після кінця історії. Раніше я думала, що кінець означає велике ніщо, царювання чорної матерії, глухоту і сліпоту, математичний нуль. Але з’ясувалось, що він може пройти непомітно для тих, хто всередині. Нещасні ще довго імітуватимуть життя, не здогадуючись, що гілка зеленіє на всохлому дереві. Коріння давно відмерло і перегнило. Зневажені кістки розростаються замість нього.
Я почала плакати, постійно нагадуючи собі, що сльози ― це гнів, адресований комусь іншому. Але кому? Колгоспному трактористові, який всього лиш виконував наказ? Селянам, які стояли й дивилися, не розуміючи «тому всьому ціну»? Партійцям, що давали розпорядження, дотримуючись курсу на знищення шкідливої історії, курсу лоботомії пам’яті? Чи, може, власним дідам і бабам, прадідам і прабабам, які виявилися заслабкими, щоб протистояти цій лоботомії? Хто винен? На кого злитися?» («Забуття», с. 219).
Якщо ви думаєте, що я взявся писати рецензію на книжку Тані Малярчук, то помиляєтесь. Я найчемніше у світі хотів би подякувати їй, що повернула В’ячеслава Липинського із забуття, що оживила старі фотографії, які тепер промовляють її словами, що дозволила собі злість і розпач, але не зневіру. Дякую Тані.
Постскриптум. 9 грудня цього року радіостанція «BBC-Україна» визнала роман «Забуття» Тані Малярчук книжкою року (2016).