Павло Подобєд

Міцний Скиба

20 Грудня 2016
Ще дотепер 21% наших громадян бажає поглиблення співпраці України з Росією.

Про це свідчать результати нещодавніх соціологічних досліджень. Це навіть більше, ніж відсоток етнічних росіян, які живуть в Україні. Цифра вражає, особливо на третьому році війни з РФ.

Незмінно посередні показники рівня життя не заважають Росії провадити успішну пропаганду серед держав-сусідів. Непохитними стовпами московського агітпропу залишаються міфи про спільність історії, мови та культури українського і російського народів. Збройна агресія Кремля проти України звузила коло проросійських симпатиків, але значною мірою за рахунок втрати Криму і частини Донбасу. На півночі, півдні, а особливо на сході країни російська пропаганда досі тримає у своєму полоні сотні тисяч українців. Зміни є, але не такі масштабні як хотілося б.

Оскільки теперішня війна ще більше відкинула українців від росіян, Москва дедалі частіше заглядає у «спільне минуле», туди, «где нам нечего делить». Якось на Чернігівщині мені довелось почути від селянина середніх літ: «Чубляться між собою політики, але ж народи братні! Більша частина нашої історії минула пліч-о-пліч». Міркуючи над природою ватної свідомості чернігівського селянина, я дійшов простого висновку: не в останню чергу подібні ідеї формує наш символьний простір. Поміркуйте самі. Ще донедавна практично у кожну населеному пункті Лівобережної України стояв канонічний набір пам’ятників: Ленін і Невідомий солдат. В окремих випадках, залежно від розміру населеного пункту, цей комплект міг доповнювати Тарас Шевченко та меморіальний камінь жертвам Голодомору. Так, більшість монументів Леніну та його поплічникам демонтовано, проте визначальної зміни символьного простору досі не відбулося. Площі, парки та сквери очікують на появу нових знаків та образів, які маркуватимуть українську територію саме як територію українців. Йдеться про мілітарні символи: пам’ятники та меморіальні дошки, які вшановують борців за незалежність України. Дія цих символів географічно обмежена, але надзвичайно ефективна. Кожен монумент, крім свого мистецького і просторового виміру, водночас є символом влади. Якщо ми не здатні встановити на конкретній території символи нашої влади – значить контроль над цими територіями непевний. І навпаки. Пригадайте: чи багато було українських пам’ятників у Криму, а українських військових пам’ятників? Чи міг такий символьний простір нагадувати кримчанам, що вони живуть в Україні?

Козак 4-ї Сірожупанної дивізії Армії УНР Григорій Скиба. Фото: 1922 р., ЦДАВОУ.

Владу символів добре усвідомлює і сама РФ. Зрідка сьогодні почуєш: «Не треба ставити пам’ятників українським воякам!». Говорити подібне безглуздо і політично безперспективно. Саме тому прихильники РФ у публічному дискурсі використовують нові повідомлення, сформульовані привабливо та сучасно: «Не треба міняти одних ідолів на інших», «Зараз не час ставити пам’ятники», «Годі перетворювати місто на військовий цвинтар», «Люди втомилися від війни» і т.д. Водночас всі розвинені держави-сусіди приділяють особливу увагу формуванню символьного простору. Чомусь і в Польщі, і в Угорщині, і в Словаччині з року в рік вшановують борців за незалежність, споруджують на їхню честь пам’ятники і пам’ятні знаки не лише на своїй території, але й закордоном.

Відсутність українських військових пам’ятників гостро відчутна на лівому березі Дніпра. Часто навіть у великих містах немає жодного монумента, який би нагадував, що українці боролись і боряться за свою державу. У той же час розповісти є про кого.

Вже на початку 2017 р. благодійний фонд «Героїка» має намір відкрити меморіальну дошку у Конотопі на Сумщині. Таблиця буде присвячена уродженцю Конотопщини, який боровся за Україну від моменту падіння російського царату і до 1946 року. Звати цього відчайдуха Григорій Скиба.

Він народився у с. Дептівка під Конотопом у 1893 р. Телеграфіст за фахом, у Першу світову війну Скиба був мобілізований до російського війська і скерований до 4-го окремого телеграфно-кабельного відділення 34-ї піхотної дивізії, у складі якого перебував на фронті до літа 1917 р. Наприкінці війни повернувся до рідного села,а через деякий час влаштувався поштово-телеграфним урядовцем у с. Велика Топаль Новозибківського повіту Чернігівської губернії. Саме на залізниці Гриць став свідком доленосний подій: проголошення незалежності УНР і початку війни з більшовиками…

Козак Армії УНР, провідник ОУН(б) на Конотопщині Скиба Григорій Андрійович – «Гас». 1946 р. ГДА СБУ.

Досить довго хлопець лише спостерігав за подіями, що відбувались в Україні, але влітку 1919 р. вирішив діяти. Спершу загорівся ідеєю боронити власне село від окупантів і вступив до повстанського загону отамана Сорочинського. Однак вже за місяць колишній телеграфний урядник збагнув, що доля України вирішується не в селі Дептівка. У серпні 1919 р. Григорій долає сотні кілометрів, аби дістатися фронту. "Зголошується на службу до 4-ї Сірожупанної дивізії Армії УНР, у лавах якої б’ється проти червоноармійців. Восени 1920 р., разом з українською армією, відступає на територію Польщі, де потрапляє до таборів інтернованих. 

На чужині хлопець намагається знайти роботу телеграфістом, але марно. Доводиться працювати на будівництві залізниць і лісорозробці. У 1923 р. Григорій повертається в Україну і одразу потрапляє в поле зору ГПУ. Аби не привертати до себе надмірної уваги, колишній козак Армії УНР селиться на віддаленому від Конотопу хуторі. Однак «залягтина дно» так і не вдалося. У 1930 р. Скибу заарештовують і засуджують до 5 років ГУЛАГу. Покарання відбував у Норильських таборах, де провів 3,5 роки. У 1933 р. повернувся до України та оселився у м. Кривий Ріг, працював бухгалтером у «Криворіжбуді». Однак і тут, далеко від рідної Конотопщини, йоговикривають чекісти. Яким було друге покарання, і чи відбув його Скиба повністю – невідомо.

Під час Другої світової війни конотопець знову з’являється у Кривому Розі. Після захоплення міста німцями він влаштовується на роботу до статистичного відділу міської управи, де знайомиться з іншим ветераном Армії УНР – поручником Петром Петієм. Саме Петій наприкінці грудня 1941 р. переконав Григорія вступити до ОУН (б). Працюючи у міській управі, Скиба вербував своїх колег та відвідувачів з числа городян, до лав націоналістичного підпілля. Потенційних кандидатів у члени організації підбирав серед колишніх ветеранів визвольних змагань та репресованих. Активність Скиби помітило Гестапо.Німці заарештували його і 15 днів утримували у в’язниці. За браком доказів щодо причетності до ОУН (б) вийшов на волю. У лютому 1944 р., після захоплення Кривого Рогу частинами РСЧА, більшовики розпочали арешти криворізьких націоналістів. Григорій перейшов на нелегальне становище і за підробними документами виїхав до Конотопа, де замешкав у своєї сестри і навіть зміг влаштуватися на роботу шкільним сторожем. Поява невідомого інтелігента, що сторонився радянських установ, привернула увагу міліції. У червні 1944 р., під час міліцейської облави, Григорій Скиба був затриманий як особа без паспорта. На допиті в міліції заявив, що паспорт загубив, відтак був направлений до військкомату, який скерував його на будівництво.

Попри своє хитке становище, перебуваючи під постійним стеженням, Григорій почав самостійно гуртувати довкола себе конотопських самостійників і шукати виходи на українське підпілля. Досить скоро він налагодив листування зі своїм братом Яковом. Як каже народна приказка: «Яке волокно, таке й полотно». Не зважаючи на те, що брати не спілкувалися багато років, виявилось, щоЯків служить зв’язковим в ОУН(б). Через нього Гриць вийшов на крайовий провід, який очолював колишній ветеран визвольного руху, а на той час вже завербований агент НВКД «Свій» – Михайло Захаржевський. За 2 роки роботи в підпіллі Скибі вдалось розбудувати націоналістичну мережу не лише у Конотопському районі, але й на значній території Сумської і Чернігівської областей. Весь цей час, не усвідомлюючи пастки до якої потрапив, колишній сірожупанник перебував під ковпаком чекістів. Щойно Скиба перейшов до формування боївок – його заарештували. 1946 рік став останнім роком перебування Григорія та Якова Скиб в Україні. Не зважаючи на численні допити, Грицько так і не зламався – він відмовився надавати вичерпну інформацію про підпілля ОУН(б) на Криворіжжі та Конотопщині. У 1946 р. засуджений до 15 років ГУЛАГу і 5 років поразки у громадянських правах. Григорій та Яків померли в ГУЛАГу, так і не дочекавшись відновлення Україною державної незалежності.

Однак історія Григорія Скиби не скінчилась в більшовицькому концтаборі. Адже розповідь про Грицька – це історія сильної людини, переконання якої пережили більшовицьку окупацію. Цього року «Героїка» одержала дозвіл від міської влади Конотопа на встановлення меморіальної дошки на будівлі міської станції юних туристів. Сподіваємось, що невдовзі на фасаді старого будинку з’явиться мистецька дошка з рельєфним зображенням петлюрівського хреста і написом:

 

У 1944 р. у цій будівлі містилась школа №37,

де працював

Григорій Скиба

(10.01.1893 – 10.04.1956)

козак 4-ї Сірожупанної дивізії Армії УНР

Конотопський окружний провідник ОУН (б)

 

 

Новини RedTram

Loading...