Павло Подобєд

Повернути Дніпру героїв

18 Січня 2017
Дніпро належить до тих міст, які відіграли надзвичайно важливу роль в боротьбі за незалежність України. У 2014, як і в 1918, місто відмовилось від ролі стороннього спостерігача за подіями російсько-української війни. Дніпро (тодішній Катеринослав) став центром формування українських добровольчих підрозділів, а головне – «донором» українського війська. Область відзначилась і в сучасній війні – вона є лідером сумної статистики українських військових втрат: понад 390 дніпрян віддали життя за незалежність і територіальну цілісність України. Не менше земляків загинуло у боях з більшовиками, махновцями, поляками і білогвардійцями у 1917-1921 рр.

На території теперішньої Дніпропетровської області народилась ціла плеяда командирів підрозділів Армії УНР, понад сотня учасників Першого і Другого Зимових походів, щонайменше – 16 лицарів Залізного Хреста «За Зимовий похід і бої». Однакімена цих героїв стерті з колективної пам’яті Дніпра, про них не нагадують ані портрети у владних кабінетах, ані назви вулиць. На їхню честь немає ні пам’ятників, ні меморіальних дошок. Хотілося б згадати бодай тих із них, хто майже сто років назад воював за незалежну Україну на командних посадах в Армії УНР.

Підрозділ Сірожупанної дивізії на оглядинах Гетьманом Павлом Скоропадським.

Володимир Абаза, підполковник. Першу світову війну, як і тисячі інших уродженців Катеринославської губернії, зустрів у лавах Російської імператорської армії. За особисту відвагу був нагороджений усіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою, а також Георгіївською зброєю. 24 серпня 1915 року потрапив до австро-угорського полону, де взяв участь у створенні однієї з найстарших українських збройних формацій – 1-ї козацько-стрілецької дивізії військ Центральної Ради. З жовтня 1918 року — командир 4-го Сірожупанного полку армії Української Держави. З листопада 1918 року — на керівних посадах у 1-й козацько-стрілецькій (Сірожупанній) дивізії Армії УНР. Після інтернування українських військ на території Польщі – начальник збірної станиці вояків-українців у Ланцуті. Один з активних діячів українських ветеранських організацій в Польщі.

Сотник Никифор Авраменко

Никифор Авраменко, сотник. Уродженець Верхньодніпровська. Учасник Першої світової війни, георгіївський кавалер. В українській армії з листопада 1917 р. Комендант штабу першої регулярної частини Армії УНР – Окремого Запорізького загону.Згодом — комендант штабу Лівобережного фронту під командуванням П. Болбочана.

Читайте також: Рада визнала воїнів УПА та інших українських формувань борцями за незалежність

У Харкові, восени 1918 р., Никифор Авраменко написав вірш-присягу, який не раз потім, вже на еміграції – далеко від рідної Січеславщини, читав своїм дітям:

Тобі, мій краю дорогий, складаю я свою присягу —

Тебе любить, тобі служить, за тебе вмерти коло стягу…

І прапор наш жовто-блакитний клянусь довіку боронить,

І за народ, забутий, рідний, останню кров свою пролить.

У 1919 р. Авраменко служив комендантом штабу Запорізького корпусу Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу, лицар Залізного Хреста «За Зимовий похід і бої». У серпні 1920 р. у боях з червоними був поранений у праву руку.На еміграції жив у Польщі.

Н. Авраменко зі своїми синами

Вже після Другої світової війни старий сотник українського війська одержав дозвіл відвідати Україну. Їздив тричі: у 1958, 1960, 1966 рр. В усіх цих поїздках Авраменка вражала неймовірна русифікація Січеславщини та відсутність в Україні будь-яких політичних свобод. Та все ж сотник вірив, що, попри всі негаразди й труднощі, державне відродження української нації неминуче.

Незадовго до смерті уродженець Верхньодніпровська завершив працю над спогадами, які побачили світ у видавництві «Темпора» аж у 2007 році. Книга має назву «Спомини Запорожця». У ній автор простою і живою мовою розповідає про своє дитинство, про еволюцію власної свідомості і про бойовий шлях старшини-запорожця.

Брати Горобці.Гаврило, Василь, Микола Воробйови народилися у сім'ї залізничника в Катеринославі. Гаврило здобув вищу освіту в КПІ, а у 1917 р. повернувся до рідного міста. У серпні того ж року за списком популярної тоді УСДРП був обраний до «демократичної» міської думи Катеринослава. 25 вересня 1917 р. на зборах українських робітників міста було створено перший відділ Вільного Козацтва, отаманом котрого обрано Гаврила Воробйова. Брати Воробйови, які цілковито присвятили себе боротьбі за самостійну Україну, взяли собі нове прізвище – Горобці.

Катеринославське Вільне Козацтво під проводом вже Гаврила Горобця відіграло провідну роль у боях з катеринославськими більшовиками.Зокрема, Горобці відзначились у перемозі над червоними у боях за м. Кам’янське на початку квітня 1918 р. Усі троє братів загинули у боях з більшовиками, або були репресовані після окупації України.

Поручник Борис Єфремов. Учасник оборони Карпатської України.

Борис Єфремов.Уродженець Дніпра, який у віці 20 років добровольцем зголосився до українського війська. У боях з червоними був поранений у ліву ногу. На еміграції мріяв про повернення до України зі зброєю у руках. Така нагода випала у 1939 р. на Закарпатті. Борис приїхав до Хуста, і як колишній старшина Армії УНР взяв активну участь у підготовці до оборони Карпатської України і подальших боях з мадярами.

Василь Грунтенко. Уродженець с. Алферів Верхньодніпровського повіту, –тепер с. ДолинськеП’ятихатського району. Випускник медичного факультету Харківського університету. Учасник Першого та Другого Зимових походів. Під час останнього вирушив на окуповану більшовиками територію у складі Подільської групи полковника Михайла Палія-Сидорянського. 1 листопада 1921 р. брав участь у бою із кавалерією та піхотою червоних під селом Авратин. Тут, у районі села Мотрунки, ворогові вдалось відтяти медичний околодок, віз із канцелярією та ще кілька дрібних підрозділів. На чолі маленької групи (3-4 вояки) Грунтенко дістався с. Трощі, де мешкали козак Андрій Маслюк та старшина Тимофій Мельник-Тарган.

Читайте також: «Ми боремося з московською нацією»

Вони і розповіли Грунтенку та прибулим воякам про сильні антибільшовицькі настрої селян Трощі. Відтак група вояків Армії УНР вирішили об’єднати та очолити селян у боротьбі проти окупантів. Був сформований партизанський загін, який вже у грудні 1921 р. став здійснювати терористичні акти проти функціонерів більшовицької влади та її представників у навколишніх селах.Невдовзі ціла низка українських повстанських підрозділів об’єдналась в єдину структуру – Волинську повстанську армію, начальником штабу якої було призначено Василя Грунтенка. Ця організація до 1923 р. вела ефективну боротьбу проти окупантів, і була ліквідована лише завдяки інфільтрованій в ряди підпілля агентурі ЧК. Грунтенка схопили і катували. Проте Василь не став змінювати своїх переконань чи каятись.В числі інших повстанців він був показово повішений більшовиками на одній із центральних вулиць Житомира.

Берестя-Литовське, 1920 р. Праворуч, у шинелі із тризубом на рукаві, В. Зелінський.

Віктор Зелінський.Родом з відомого на всю Україну с. Петриківці. Заслужений генерал-майор царської армії, який одним із перших підтримав український національний рух. Очолив раду офіцерів-українців, що перебували у таборах військовополонених у Німеччині, згодом став начальником 1-ї Української козацької дивізії (Синьожупанників).

Генерал-хорунжий Микола Капустянський,  історик

Микола Капустянський.Уродженець с. Чумаки – тепер Томаківського району Дніпропетровської області. Відзначився не лише своєю сумлінною службою на штабних посадах в Армії УНР, але й діяльною участю в Українській військовій організації та в подальшій розбудові Організації українських націоналістів.

У 1930-х рр. генерал Капустянський керував перепідготовкою колишніх старшин Армії УНР і УГА у станиці ОУН неподалік Данціґа. Видавав у Франції журнал «Військові Знання». У 1934 році організував у Парижі Українську громаду. Після того як до неї увійшли ще кілька українських товариств, виник Український Народний Союз, який став одним із співзасновників Організації Українських Націоналістів.

Микола Капустянський відомий своїми численними працями з історії українського війська та аналізу військово-політичної ситуації в СРСР.

Навіть стисла розповідь про уродженців Дніпра і області, які воювали за незалежність України у 1917-1921 рр. займе не один десяток сторінок. У 2016 р. благодійний фонд «Героїка» вирішив вшанувати цих достойних людей пам’ятним знаком. Для того, аби мешканці міста пам’ятали про своїх видатних земляків. У липні 2016 р. «Героїка» звернулась до міського голови пана Філатова з проханням надати дозвіл на встановлення пам’ятного знаку «Землякам – командирам частин Армії УНР» на перетині бульвару Святослава Хороброго та вулиці Січових Стрільців. Ось вже півроку, як Дніпровська міська рада вивчає біографії старшин Армії УНР, перевіряє чи дійсно вони народились у Дніпрі, зважує всі «за» та «проти». Не зважаючи на те, що пам’ятний знак вже давно готовий – він досі лежить у майстерні і очікує на «зелене світло» міської влади. Саме так: від міської ради не просять коштів чи допомоги, лише дати дозвіл на встановлення монумента українським воякам, який виготовлений за кошти благодійників.

Якось так складається в нашій країні, що коли настає час воювати за державу, віддавати за неї своє життя – першими на захист батьківщину стають добровольці. Коли настає час віддати шану цим сміливцям – чиновники думають місяцями, а часом роками – зважують, чи достойні вояки такої честі.

Креслення пам’ятного знаку воякам Армії УНР, яке вже сьомий місяць розглядають у художній комісії Дніпровської міської ради

Дуже хочеться, аби слова «ніхто не забутий», які так часто доводиться чути в контексті вшанування загиблих захисників України, були наповнені реальним змістом. Чекаємо на мудру і державницьку позицію дніпровської міської влади.

 

Новини RedTram

Loading...