Юрій Макаров

Пам’яті Шермана

20 Січня 2017
Хочете розважитися? Тоді розповім вам байку. Знову-таки один мій знайомий... Цього разу вважаймо, що я його вигадав, бо не хочеться гостей додому: можу покалічити, а недоторканності, як в одного відомого депутата, у мене немає. Тож один мій знайомий напередодні новорічних свят отримав подарунок: весь особовий склад компанії, яка займалася продажем і монтажем промислового устаткування, у повному складі звільнили.

 Оголосив це працівникам безпосередньо власник фірми — за сукупністю заслуг водночас засновник чималенького агрохолдингу, а ще колишній прокурор. Повідомив, що ніяких річних бонусів і навіть боргів із зарплати не виплатить, а кому це не подобається, до того можуть завітати його «хлопчики» (слід пояснити, що з його прокурорських часів, коли про тітушків ніхто й не чув, він тримає спортивний клуб швидкого реагування) — ви ж не забули, що будь-які збіги з реальними особами чи подіями цілком випадкові? Звільнені борці за технічний прогрес у вітчизняній промисловості ламали голову, чому самодур їх так кинув, адже компанія давала невеличкий, але стабільний дохід, клієнти не скаржилися, ринок видавався неосяжним... Зрештою колективний розум дійшов висновку: для господаря прибуток здавався символічним порівняно з його гігантськими контрактами в основному бізнесі, а мороки з фірмочкою було чимало. Зокрема, за допомогою корпоративних телефонів кожен рух підлеглих відстежувався в режимі 24/7, усі розмови, есемески, геолокація фіксувалися й аналізувалися. Задовбешся! Краще ну його...

Читайте також: Дзеркало на роздоріжжі

Коли намагаються збагнути, чому так повільно розвивається в країні реальний сектор, усе-таки обіцяне зростання виробництва на 2,5% поточного року радше символічне відносно попередньої глибини падіння, перераховують що завгодно: податки, бюрократію, законодавство, суди. Не говорять лише про шалену норму прибутку серед тих, хто визначає порядок денний, тобто лобіює реформи чи їхню відсутність, формує правила гри. Для кількох десятків членів «клубу обраних» українського підприємництва, точніше квазіпідприємництва, весь дрібний і середній бізнес — це пил під ногами.

Олігархічна економіка небезпечна не тому, що провокує несправедливий розподіл із погляду «маленького українця», а тому, що спотворює всі параметри системи, отруює всю атмосферу в бізнесі й, ширше, суспільстві

Чому «квазі»? Топ-менеджер однієї з найбільших компаній країни каже мені відверто: «Ти гадаєш, вони [магнати, яких ми за звичкою кличемо олігархами] ведуть свій бізнес заради прибутків? Інвестував, виробив продукт чи надав послугу, повернув інвестицію, знову вклав?.. Дзуськи! Все робиться тільки заради того, щоб вивести гроші з власної фірми на свої особисті рахунки! І сама фірма існує рівно доти, доки з неї можна виводити гроші...» Ну я так не абсолютизував би, але мій товариш знає, про що каже.

Олігархічна економіка небезпечна не тому, що провокує несправедливий розподіл із погляду «маленького українця», а тому, що спотворює всі параметри системи, отруює всю атмосферу в бізнесі й, ширше, суспільстві. Це неможливість чесної конкуренції, це пригодованість або залежність регуляторних, наглядових і каральних органів, зрештою, це специфічні цінності зразка пізнього феодалізму: ось моє, а те моє ж.

Власне, про цінності мова. Корупція як ексцес непереборна, міжнародна практика це доводить. Якщо підняти новини тільки останніх тижнів, у ній звинувачують Трюдо, Нетаньягу, Пак Кин Хе... Але ж ані в Канаді, ані в Ізраїлі, ані в Кореї, ані в жодній іншій країні умовно «першого світу» зловживання незалежно від масштабу не є нормою, за фактом визнаною су­спільством. Солідарна згода терпіти упирів виростає з переконаності в тому, що «інакше не буває».

Читайте також: Порівняно з 2013-м

Деолігархізація — це не абстрактне гасло, не прояв одвічної заздрості знедолених мас. Це лише усвідомлення необхідності асенізації в економіці та соціумі. У констатації згаданої проблеми, як і багатьох інших, ми спізнилися на епоху. Джон Шерман, сенатор США, автор першого у світі антитрестівського закону, позначив її 127 років тому.

Суспільство має перейти від абстрактної класової ненависті до «Бріоні» та «Ґелендваґенів» до тверезого розуміння справжньої природи небезпеки. Олігархічний капітал шкідливий для країни незалежно від його ґенези — чи то від комсомольського кооперативу 1980-х, чи то від банди рекетирів 1990-х. Ну а корупція як така — то вже наслідок, і, можливо, не найстрашніший. Монополія, у широкому сенсі, ніколи не орієнтована на розвиток, тільки на зміну правил гри на свою користь. Така її природа, і ніякий сніданок у Давосі її не естетизує. Тим більше її не змусиш рахуватися з національним інтересом: у неї свій інтерес. А в нас свій. Треба про нього не забувати, бо в нинішній конфігурації, ясна річ, нічого іншого нам не лишається.