Вахтанг Кебуладзе

Змова панів і рабів

19 Січня 2017
2016 рік закінчився кількома подіями в суспільному житті нашої країни. Кожна з них окремо сигналізує про певні суспільні процеси, а разом вони утворюють картину, яка дає підстави для певного діагнозу.

Наприкінці минулого року українська влада ухвалила кілька майже непомітних і на позір справедливих економічних законів, але направду ускладнила цим і без того непростий процес формування цивілізованого громадянського суспільства в Україні.

Спочатку було підвищено мінімальну зарплату вдвічі, але при цьому тарифікація заробітків була відв’язана від мінімалки. Тобто зарплата в державному секторі, що була трохи вища за мінімальну, не збільшилася. Бідні стали бідніші за жебраків. Ті люди, які за свою чесно зароблену копійчину намагалися чесно жити, сплачуючи податки, комунальні послуги тощо, опинилися майже на одному економічному й соціальному рівні з маргіналами, які від цього не стали ані багатшими, ані чеснішими. Гідно прожити на нову мінімальну зарплату все одно не можна, а надто на тлі тієї інфляції, котру, як здогадно, спричинить її підвищення.

Але це ще не все, адже мінімальний обсяг єдиного соціального внеску залежить від мінімальної зарплати. А це означає, що всі, хто має статус ФОП (фізичної особи-підприємця) і отримує прибуток, відтепер повинні сплачувати за місяць удвічі більше. Мабуть, зокрема, й із цих надходжень у бюджет влада сподівалася кинути кістку злиденним. Та цього виявилося замало. Відтепер навіть ті приватні підприємці, які перебувають на загальній формі оподаткування й не отримують доходів, все одно мусять сплачувати підвищений єдиний соціальний внесок, хоча раніше вони взагалі були звільнені від цієї виплати в бюджет.

Це вже призвело до самоліквідації за останні тижні по всій країні шаленої кількості ФОП. Куди подінуться всі ті люди? Куди подінуться маленькі магазини та склади, недорогі перукарні, автомайстерні, транспортні перевізники, бюро перекладів, затишні кав’ярні? Усе те, що створює нормальне комфортне життя в наших містах для очевидної більшості громадян України... Воно зникне чи піде в тінь? Відповідь обирайте самі. У будь-якому разі це створює неабиякий тиск уже не лише на чесних працівників державного сектору, а й на тих, хто волів чесно мати свій маленький приватний бізнес, сплачуючи відповідні податки, що, до речі, є реальним матеріальним проявом соціальної солідарності. Тому саме ці люди насамперед і є головними творцями громадянського суспільства.

Читайте також: Трансформація. Чи стане 2017-й роком громадянського суспільства

На це можуть відповісти, що скасування спрощеної системи оподаткування — одна з вимог МВФ. Але, якщо навіть погодитися з обґрунтованістю цієї вимоги, варто визнати, що її реалізація має відбуватися повільно й держава має запропонувати компенсаторні засоби й амортизаційні механізми, які дадуть змогу тим людям, що чесно працювали, сплачуючи податки, робити це надалі. До того ж ці громадяни здебільшого готові йти на певні тимчасові утиски власних інтересів заради перспективи економічного зростання й демократизації всього суспільства. Утім, це означає, що влада має продемонструвати реальне втілення реформ у всіх сферах суспільного життя, які передусім мають привести до деолігархізації економічної системи в нашій країні. Інакше виникає відчуття, що бідних намагаються нагодувати за рахунок чесних, а багаті пройдисвіти й надалі зароблятимуть величезні гроші завдяки прихованим оборудкам.

Не забуваймо, що відбувається все це на тлі скандалу навколо електронних декларацій про статки політиків та урядовців, котрі задекларували таке багатство, що його аж ніяк не можна було заробити чесно.

Усе це не просто грабує нас, це спотворює нашу свідомість. Ми не можемо чесно заробляти у власній країні. Чесна праця заборонена. Відбувається жахлива змова зухвалих панів, з одного боку, й упосліджених рабів — із другого. Якщо хочеш, добре жити, то маєш красти. Не хочеш чи не можеш красти — ставай на коліна й проси подачки.

Читайте також: Локальні ідеї відкривають країну

То що, виявляється, Маркс мав рацію? Єдине, що керує людиною, — це егоїстичний економічний інтерес? Але направду Маркс — то спринтер. На середніх дистанціях він програє, як програв Совєтський Союз цивілізованому світові, а на довгій на кожного з нас усе одно чекає або зникнення, або вічне життя, або й те, й те у вигляді незбагненного перетворення. Маркс був правий в одному: що лише деякі люди керуються виключно власним економічним інтересом. І це найгірші люди. Найгірші — пани й раби. Пани й раби — два боки однієї медалі. Але саме через це Маркс не був правий в іншому: що єдиний антагонізм у суспільстві — між бідними та багатими. Існують іще антагонізми між чесними й безчесними, між тими, для кого найсуттєвішими є цінності спільного людського життя, й тими, для кого важливий лише власний матеріальний зиск. Є і багато інших суперечностей, зумовлених не так матеріальними, як культурними, історичними, релігійними чинниками, котрі не можуть бути однозначно редуковані до суперечностей економічних інтересів. Теоретичні помилки Маркса зумовлюють помилковість марксистських оцінок соціально-історичних процесів. Спираючись на марксистську теорію класів, не можна пояснити, чому велика кількість мешканців Сходу України голосує за власних експлуататорів, а на передостанніх виборах президента привела до влади не просто знахабнілого пана, а злочинця на прізвисько Хам, який спочатку зрадив інтереси держави, спробувавши припинити євроінтеграційний процес в Україні, а потому, наразившись на мирний спротив своїм злочинним діям, вдався до насильства супроти власних співгромадян і насамкінець ганебно втік із країни, довівши нас усіх до кривавого протистояння із зовнішнім агресором. Хто такий Янукович: пан чи раб? Насправді він і той, і той. Він знахабнілий пан у ставленні до власного народу й улесливий раб кремлівських панів. Його ганебна втеча — урок нам усім, наочний приклад небезпеки перетворення на хамських панів і панських рабів.

  • Пани — заручники власного багатства, жебраки — заручники заздрості до нього. Пан може бути лише паном раба, а раб — лише рабом пана. Вони взаємозалежні, як показав Геґель, а отже, невільні. Маркс недочув Геґеля, або почув його як раб пана, як раб, що сам прагне стати паном.

В інфернальному світі Маркса все загальнолюдське є лише надбудовою над економічними інтересами окремих людей. Тому для нього політика — це не спільна справа рівних, а інструмент поневолення тими, хто нагорі, тих, хто зісподу, або засіб для тих, хто внизу, щоб скинути тих, хто нагорі, мистецтво та релігія — це не прояви одвічного прагнення людини вийти за межі власного життя, а спосіб заспокоїти й розважити ошуканців чи обдурити ошуканих, і навіть праця — це не спосіб самореалізації людини, а нестерпна потвора, що висмоктує всі сили, жахливий механізм відчуження людських сил і людської природи.

Читайте також: Монополія на помилку

Так мислять пани й раби. Для них праця нестерпна, мистецтво й релігія — корисна, але водночас дурнувата домішка до реального життя, а політика — лише інструмент маніпуляцій чи знаряддя заколотів.

Позбутися логіки пана й раба — це єдиний шлях до справді людського життя. Цей шлях ми почали торувати на Майдані. Там не було ані панів, ані рабів. Тільки вільні люди, які вийшли відстоювати власні права. Сьогодні проти нас усіх піднялася вже не банда Януковича з «Беркутом», а банда Путіна з усією російською армією, армією країни рабів і панів. Так її назвав іще Лєрмонтов, і відтоді в ній ніщо не змінилось на краще.

На тлі цієї агресії дуже показово звучать заклики Віктора Пінчука пригальмувати процеси інтеграції України в ЄС і НАТО, мовчазно прийняти російську окупацію Криму в обмін на припинення вогню на Донбасі, а на самому Донбасі провести вибори під дулами російського агресора, аби легітимувати там владу прокремлівських злочинців. Звісно, гроші люблять тишу. І цієї тиші прагне багато громадян України, адже вона означатиме не тільки сприятливий для економічного зростання клімат, а й припинення смертей та страждань наших співгромадян. Але яку ціну ми готові заплатити за таку тишу в своїй країні, де пани зароблятимуть великі гроші, аби кидати зухвалі подачки упослідженим рабам під поблажливі оплески кремлівських господарів? І чи можлива узагалі ця тиша, коли поруч брязкає зброєю «русский мир»?

Українська влада не підтримала цих закликів. Про це свідчить принаймні офіційна позиція президента і його Адміністрації, викладена в кількох виступах. Цим державне керівництво продемонструвало здатність інтегрувати суспільство навколо таких спільних цінностей, як свобода й гідність. Ця зовнішньополітична позиція мала б бути підтримана діями проти ганебної змови панів і рабів на внутрішньополітичному та економічному рівнях. Адже може виникнути підозра, що це просто такий собі політичний теніс, у якому Пінчук, підморгуючи й Путіну, й Трампу, кидає високу свічку українській владі, а та її вправно гасить.

Змова панів і рабів — це те, що заважає нам вирватися з чіпких обіймів російської імперії і долучитися до цивілізованого світу. Зауваження, що й там вона є, не спростовує того факту, що цивілізовані суспільства виробили соціальні механізми протидії цій змові. Інколи вони спрацьовують краще, інколи — гірше, та поки що, попри все, спрацьовують. Але найжахливіше те, що ця змова панів і рабів не лише занапастила все наше суспільство. Ця змова визріває всередині кожного з нас, коли ми безперервно ставимо власний матеріальний зиск вище за гідне спільне життя для нас самих і наших нащадків.

Новини RedTram

Loading...