Любомир Шавалюк

Боротьба натур

26 Січня 2017
Реформувати банківську систему чи не реформувати? Закривати брудні банки чи ні? Націоналізувати ПриватБанк чи не треба? Змінювати законодавчі правила гри чи й без цього проживемо?

Українське суспільство шукає відповіді на ці запитання в особистостях реформаторів: чи достатньо вони професійні, чи вистачає в них довіри, чи не забагато роблять помилок і який фасон їхньої брудної білизни. Але відповідь лежить зовсім в іншій площині — це протистояння двох типів громадян, які формують націю.

Перший тип орієнтований на стабільність. Такі люди мають статичне бачення світу. Вони завжди перебувають у захисній позиції і завдяки цьому виживають у скрутні часи, яких людству ніколи не бракувало. Для них реформа — це передусім утрачені робочі місця, змарновані заощадження, поневіряння безробітних, панічний страх перед змінами та категоричне небажання змінюватися. У своїй системі цінностей вони мають рацію, бо досягають результату — виживають.

Читайте також: Майже інші. Як змінилась банківська система

Другий тип орієнтований на розвиток. Його бачення світу динамічне. Такі люди часто є прихильниками реформ навіть не так завдяки результатам, які ті обіцяють, як тому, що не уявляють собі життя без перетворень, адже зміни — це рух, а рух — це життя. А вони живуть і хочуть, щоб інші також жили, тобто рухалися. Для таких людей реформа української банківської системи — довгоочікуваний ковток свіжого повітря серед затхлого пострадянського болота. Вони знають, що, хоч би якими були болючими втрати, результат їх повністю виправдає. І не тому, що так має бути чи завжди було в таких випадках в інших країнах, а тому, що люди другого типу доведуть розпочате до бажаного завершення, хоч би скільки часу та моральних ресурсів їм це коштувало. Для них закриття банків — це лише розчищення економічного простору для нових, ефективніших утворень, зокрема інституційних. Їхня позиція не менш справедлива й має не менш потужні аргументи, адже більшість розвинених країн живе за такими принципами.

Реформа — це стиль життя, світогляд, щоденне намагання побачити недоліки системи та виправити їх. Думаю, українські реформатори вже навчилися жити в такому ритмі

США в результаті кризи за 2008–2010-й втратили 8 млн робочих місць, але за наступні шість років створили 14 млн нових. Ніхто там не жалкує за втраченими, більшість американців уже забула про них. Те саме стосується країн ЄС та інших. Вони не бояться втрачати, бо, як учив Йозеф Шумпетер, створення нового вимагає руйнування старого. Перебуваючи кожен на своїй ідеологічній основі, ці два типи громадян не можуть ні примиритися, ні навіть порозумітися, бо говорять різними мовами. Вони перебувають у перманентному протистоянні, яке породжує цікаві феномени. По-перше, чому банки не реформували раніше, адже їхні проблеми стали очевидними ще після кризи 2008–2009-го і відтоді якісно не змінювалися, а кількісно наростали? Тому що ще чотири роки тому українці на 100% були людьми першого типу, якщо не брати до уваги кількох десятків чи сотень тисяч людей другого типу, яких усі вважали диваками. У 2009-му реформу просто не було для кого проводити, та й не було кому. Після Революції гідності відбулося перетворення: якимось дивним чином людьми другого типу стало 10–15% українців. Попри чисельну меншість, вони якісно переважають. Це зробило реформу можливою та потрібною, змінивши правильні відповіді на всі зазначені питання на протилежні.

Як казав хтось із древніх, буде готовий учень — знайдеться й учитель. Те саме і в нас: готове суспільство — будуть реформи, з’являться і реформатори. Звичайно, перетворення, як перші кроки маленької дитини, недолугі, грубо виконані, з падіннями та відкатами назад. Років через 20 суспільство оцінить комічність нинішньої ситуації, але навчиться віддавати належне реформаторам, які, сміливо ступивши на незвідану для країни територію, почали робити невідомо що і невідомо як, навчаючись у процесі трансформації на власних помилках.

Читайте також: Націоналізація ПриватБанку: Робота над помилками

По-друге, чому суспільство так гостро дискутує нав­коло реформи банків? Бо абсолютно обґрунтовано й аргументовано для першої групи зміни це «зрада», а для другої — «перемога». Позиції непримиренні, відстань між ними нездоланна. Оскільки перший тип кількісно переважає, інформаційний простір кипить, але інакше бути не може. Парадокс, із яким нам потрібно навчитися жити.

Реформа — це стиль життя, світогляд, щоденне намагання побачити недоліки системи та виправити їх. Думаю, українські реформатори вже навчилися жити в такому ритмі. І це добре для країни. Водночас болюча фаза реформи ніколи не триває без кінця. У випадку з українською банківською системою можна майже напевне сказати, що 2017 року такий непростий етап завершиться. У протистоянні натур народжується й надія для нації. Олігархи, чиновники, політики, у яких вийшов термін придатності, — усе це лідери групи людей першого типу. Варто Україні пережити ще одне перетворення, як усі ті феномени, втративши поле для паразитизму, зникнуть як види в процесі еволюції. І тоді адекватність реформи банківського сектору просто не буде кому піддавати сумніву.

Новини RedTram

Loading...